Режисер Сергій Маслобойщиков: Майдан є феноменом індивідуального досвіду

І знову прем’єра фільму про Майдан. Документальний фільм "Український аргумент" Сергія Маслобойщикова в київському прокаті дебютував у кінотеатрі "Ліра".

Сергій Маслобойщиков - режисер і сценарист. 2005 року він випустив документальний фільм "Люди Майдану / People from Maydan. Nevseremos!". Після Революції гідності 2015 року режисер повторює свій досвід документування історичних подій.

Перед прем’єрою "УП. Життя" поспілкувалась із режисером про задум, стратегію зйомок, результат і висновки Майдану.

- Розкажіть про фільм. Це добірка інтерв’ю з майданівцями?

2005 року я зробив фільм "Невсеремось" - про Майдан 2004 року. Він виник так само, як і "Українский аргумент". Коли відбуваються подібні події, неможливо бути поза ними.

Окрім того, що я на Майдані працював мурашем – будував барикади, приносив всілякі гроші, їжу, одежу, як міг, допомагав – я весь час знімав разом із оператором Богданом Вержбицьким. Я це робив без певного плану.

Хоча ні, на початку в мене був план. Він формулювався в запитанні "Чим цей Майдан відрізняється від Майдану 2004 року?". Але після певного розвороту подій це запитання втратило сенс.

Насамперед мене цікавлять долі людей. Звісно, запитував у них про мотивацію, просив розповісти про себе. Коли ці люди говорили про себе, то не могли не розповідати, чому вони тут, на Майдані.

Склався великий матеріал. Я змонтував його в годинну версію – для прем’єрного показу фільму в Польщі у Вроцлаві. Початкова версія мала тривалість у півтори години, поляки просили її скоротити до 30-40 хвилин, мені вдалося зменшити до години.

Більше я різати не міг. Фільм у такому форматі і залишився, хоча матеріалу ще лишається багато.

- Цей фільм з ваших слів постає як доволі гнучка структура, що міняла тривалість і зміст. Розкажіть про вашу роботу над добором епізодів до фільму. Яка роль творця? Який фільтр?

- По-перше, мене привабили герої з цікавою долею. Я навіть хотів уникати того, що визначається як "екшн". На Майдані знімало багато людей, і ми маємо багато майданного "екшену". Я ж записав достатньо наближені інтерв’ю. Звісно, це випадкові історії, чи то пак навіть репліки. В них вплетено певні майданні епізоди, але це насамперед репліки.

В центрі моєї уваги – людина, котра справді докладає зусиль, щоб бути людиною. Вона є, говорячи філософською мовою, феноменом. Мені здалося, що на Майдані були не зовсім випадкові люди. Через кожного іде меседж про те, що Майдан – його власна справа. До речі, у фільмі є і учасники "антимайдану".

Відбір – це складна річ і дуже індивідуальна. У фільм потрапили ті історії, які мене вразили. Як пояснити, що одна людина мене вразила, а інша – ні? Це може бути досить суб’єктивно.

Всі історії між собою єднає тема майданного голосу. Вона починається від одного хлопця, який 19 лютого, коли був розстріл, абсолютно поза публічністю сидить біля жовто-блакитного піаніно та щось намагається намацати на цьому піаніно, не вміючи грати. Цей голос через піаніно розвивається – воно виникає декілька разів разом із різними людьми навколо нього.

Чому я почав брати інтерв’ю? До цього часу люди і в Україні, і за кордоном, не завжди розуміють, що це був за Майдан, і які люди там стояли. Думаю, ви і самі були в ситуації, коли людям з інших країн треба було пояснити, що це таке, і що відбувається, і хто ці люди.

- І хто ці люди? Ваш фільм дає відповідь на це запитання?

- Вони самі про себе розповідають. Я питав у них, ким вони себе вважають. Саме це ключове запитання проходить через весь фільм. Всього я записав півсотні портретів.

- Чи є наскрізна відповідь?

- Я думаю, що найголовніша відповідь і висновок такі: Майдан не є феноменом колективного досвіду, а є феноменом індивідуального досвіду.

На запитання "Хто ви є?" кожен відповідав "То є я. Я є той, хто я є". Ніхто не прикривався словом "ми". Ніхто не відповідав за якісь інтелектуальні абстракції. Кожен відповідав за себе та власну долю. Кожен вийшов за себе.

Думаю, це найголовніше, бо це розповідає про Майдан як про рух, що іде знизу.

- Яка географія героїв вашого фільму?

- Там є люди зі Львова, з Києва, є персонаж з Донбасу. Він, до речі, був героєм і мого попереднього фільму про Майдан 2004 року, і ми викликали його до Києва, щоби він подивився, що тут відбувається.

Він не був прихильником Майдану, але він побув тут з дружиною і став майже своїм. На жаль, до фільму з технічних причин не увійшов кадр, де він комусь зі своїх приятелів з Донбасу говорив: "Нужно приезжать, тут совсем не то, что нам показывают".

- І де він тепер?

- Він з Горлівки. Під час Майдану він говорив, що мріє, аби все було добре, і щоб його доньки поїхали в Європу, і щоб із Росією були добрі стосунки.

Останній раз він мені телефонував декілька місяців тому і сказав, що вже не хоче в Європу. Він залишився замкненим у тій системі. Він не виїжджає. Знаю, що коли ми з ним розмовляли, він не був серед бойовиків, але я не виключаю, що він уже десь воює.

Звичайно, на боці "ДНР".

- Розкажіть про ваш індивідуальний досвід роботи над фільмом. Мене цікавлять всі ці побутові дрібниці щоденної роботи з камерою на плечі, що зазвичай випадають з поля зору тих, хто дивиться вже готовий фільм.

- Роботи з камерою на плечі не було. Фільм складається з дуже різних за якістю кадрів – від HD-камери до мобільного телефону. Були дні, коли зі мною був оператор, і були дні, коли я сам щось знімав на телефон. Але так, весь час з камерою.

Люди охоче зі мною спілкувалися до середини січня 2014 року. Після першого розстрілу стосунки змінилися. Дехто ховав обличчя. На деяких наметах навіть висіли таблички "Знімати категорично заборонено". З цієї ж причини в моєму фільмі не дуже багато молоді – вони неохоче ішли на контакт. Напевно, думали про безпеку.

В моїй роботі та зйомках не було стратегії.

- Тоді чому ви знімали?

- Тому що це подія, і кожна секунда щось означала. Тоді мені здавалося, що вийшло дуже багато технічного знімального "бруду". Хоча тепер кожен "бруд" для мене дорогий.

-Наскільки ви як режисер відчуваєте себе включеним у події, які показуєте у фільмі?

- Абсолютно включеним. Я один із людей на Майдані.

Мій фільм не позбавлений вираження моєї симпатії чи антипатії до героїв, із якими я веду бесіду – за кадром чути мій голос.

В моєму фільмі естетикою стає сама історія. Я не збирався препарувати реальність. Моя камера була інструментом, через який я входив у реальність і в неї закохувався. Єдине, що у фільмі можна вважати естетикою – це конструкція з фортепіано.

До речі, "Український аргумент" я змонтував під фортепіанний концерт Шнітке, і тому ми спробували дістати права на використання цієї музики. Мюнхенська агенція "Сікорський" запропонувала ціну, яку ми не змогли собі дозволити. Адже фільм знімався без грошей. Тому використовується музика українського композитора Косенка.

- На вашу думку, до якої публіки найкраще промовляє суб’єктивний спосіб говоріння? До української? До закордонної? Ваш фільм було показано у Польщі та у Франції – чи розуміє зарубіжна публіка, про що ви говорите? Чи багато доводиться пояснювати?

- Глядачі бачать людину. І кожен з героїв говорить дуже прості речі. Можливо, тут головним є те, як вони говорять, і що вони собою являють. Коли ти дивишся на людину, її слова значать менше, ніж фізика цієї людини.

Велика кількість інформації зчитується через обличчя, паузи, манеру говорити.

Такий спосіб знайомства – більш інформативний. В ньому більше меседжа та розповіді про Майдан.

- В цій історій цікавим є також сюжет дистанції поміж роботами над фільмом про Майдан 2004 року та Майдан 2014 року. Який це шлях, і як змінювався ваш авторський погляд на майданівців різних років?

- Майданівці - всі ми, і я теж. За десять років люди стали більш рішучими та більш відповідальними за власну долю. Саме відповідальність відрізняє Майдан 2014 року від Майдану 2004 року.

2004 року було більше свята, більше карнавального. 2014 року було багато тривоги. Всі були готові іти до кінця. Мене Майдан дуже змінив.

Всьому пострадянському суспільству притаманний інфантилізм. Ми – діти епохи, в якій було декларовано, що про нас хтось дбає. Тому ми звикли ніколи не дбати про себе. Історія обох Майданів – це історія ініціації та дорослішання. Люди розуміють, що нічого в житті не відбудеться без їхніх зусиль. Ніщо не може бути подарованим.

Україна від свого сну прокинулася.

- Це фільм без бюджету, як ви казали вище. Але хтось його підтримав?

- Ніхто. Я його зняв сам. Лише залучив декілька кадрів Світлани Зінов’євої, Михайла Іллєнка та Марини Ляпіної. Інше знімав я особисто та ми з Богданом Вержбицьким. Фільм я сам змонтував на власному комп’ютері. От і вся його технологічна доля.

Це велике щастя, що технологія просунулася в такий бік, що можна приватним засобом зробити кіно.

- Мені здається, що Майдан 2014 року, завдяки демократичності технічних засобів для фіксування подій, дозволив зберегти усну особисту історію кожної окремої людини. Що це може нам дати в майбутньому? Чи з цих маленьких приватних історій можна збудувати великий наратив про Майдан?

- Якщо говорити про технології, то ми живемо в щасливому світі. Всі лають глобалізацію, але саме глобалізація може врятувати світ від повного знищення. Вона підвішує "око" над людством, і це око не ефемерне і не абстрактне. Це реальне око – в режимі онлайн ми можемо спостерігати та реагувати.

Якщо говорити про осмислення, то тут є два шари, і я не думаю, що вони ітимуть в симультанній позиції. Перший шар – осмислення суспільством, другий шар – осмислення індивідуальне як основа художньої творчості.

Те, як буде осмислюватися Майдан, не залежатиме від того, що і як було знято.

Найкращі висновки – онтологічні. Як ми починаємо жити? Як це змінило нас? Яку свободу ми можемо собі дозволити? Що ми розуміємо як свободу? Якою свободою ми зможемо користуватися, маючи надбання революції? Що саме ми вибороли? Це і будуть висновки.