Червоне на жовто-синьому: Слов’янськ рік потому. Фото

"Люди тут, як і скрізь, хочуть миру", - каже таксист. Різко загальмувавши, висаджує нас в Семенівці, що біля самого в’їзду в Слов’янськ. Великі літери "СЛАВЯНСК" пофарбовані у жовто-синій колір та прикрашені червоними маками. Червоне на жовто-синьому. Як сліди від ран.

"Я нікуди не виїжджав, коли тут була війна", - каже він нам наостанок. В його голосі відчувається певна гордість. І додає: "Тут у 75 відсотків людей хтось з родини воює на боці ДНР".

Цю статистику неможливо ані перевірити, ані спростувати. Тому розраховуємося мовчки.

На стінах заправки на в’їзді в місто – старої цегляної будівлі, пофарбованої у біло-синій колір – сліди від пострілів. Їх досі ще не заштукатурили. Втім, заправка вже працює. 

Навпроти, у напрямку села – житловий будинок із знесеною покрівлею. На автобусній зупинці – кілька МАФів, зруйноване кафе "Околиця".  Над обпеченими вогнем стінами вивищується новий дерев’яний дах – будівлю вже почали відновлювати.

На протилежному боці вулиці – напівзруйнований мотель  "Метелица" і могильна плита із похоронними вінками, свічками та квітами. Чотири прізвища: Долінський, Сенюк, Аніщенко, Лужевський. На вінках - жовто-сині стрічки. Навколо - червоні лампадки.  Чотири загублених життя. Червоне на жовто-синьому.

Білі лебеді: психіатрична лікарня

На зеленому пагорбі, що вивищується над транспортною розв’язкою – декілька будівель, в яких колись була розташована обласна психіатрична лікарня. Рік тому, навесні 2014-го, бійці Гіркіна облаштували тут свою базу.

Упродовж місяця психічні хворі жили разом із озброєними людьми. Тоді, рік тому, з уривчастих повідомлень в пресі було зрозуміло, що під час обстрілів пацієнти та медперсонал були змушені переховуватися у підвалі. А потім лікарню обстріляла українська армія з Карачуна.

Тоді, наприкінці травня 2014-го, декілька потужних артилерійських обстрілів завершили існування маленького ізольованого світу. Відтоді від приміщень лікарні залишилися лише понівечені стіни, фасади із порожніми зіницями вибитих вікон, величезні проріхи у стінах та розколоті бетонні плити даху.

Непридатні до відновлення коробки, які назавжди застигли у летаргійному сні, на межі життя і смерті.

Ми піднімаємося до комплексу напівзруйнованих будівель вузькою,  невидимою з траси стежкою. Всередині корпусу лікарні надзвичайно тихо. І трохи моторошно.  Навряд чи, після усього, що сталося, сюди навідувалися люди. Та і навіщо - звідси все одно неможливо нічого винести. Окрім свого страху та чужого болю.

На газонах перед корпусами – білі скульптури декоративних лебедів. Мабуть, мешканці лікарні  роками  дивилися на цих лебедів, намагаючись віднайти точки опертя у власній пам’яті, розумі та  минулому. Вірогідно, для багатьох з них ці скульптури були чи не єдиною зачіпкою назовні, єдиною подією зовнішнього світу. Тепер  їх  майже не видно у високій траві.

У відчинені настіж вікна ллється яскраве сонячне світло. І тиша. Дзвінка, німа тиша.

У довгому, як у чиємусь старому кошмарі, коридорі – відкриті двері в колишні палати. На одних з дверей написано "Ізолятор", на іншій, поверхом вище – "Статотдел" та "Бухгалтерія".

Тут більше немає замків, заспокійливих препаратів та міцних перемичок. Немає тихих кроків медперсоналу, примусових крапельниць та галасу неспокійних хворих, що доносяться із сусідньої палати.

Вільний, порожній простір, відкритий усім протягам світу та світлу.  

Тут більше немає страху. Стиснена до останньої межі пружина чужих кошмарів вибухнула і зруйнувала усе навколо. 

На підлозі – уламки радянських вінілових платівок, упаковки від ліків та медичних пробірок для аналізів.

Скрізь розкидані папери, фрагменти старих дерев’яних меблів, брудні матраси та пружини від поламаних ліжок.

На обдертій дерев’яній панелі – малюнки: яскраві квіти та візерунки. Їх малювали колишні пацієнти. Наївні, майже дитячі малюнки.  

Про колишню присутність людей та їхніх історій свідчать лише записи на папері, довідки та історії хвороби -  голі знаки чужого, сповненого невідомого болю, життя.

Листи з минулого

Я піднімаю з підлоги брудний папірець. Це написаний під руки та датований  28 вересня 1988 року лист до головного лікаря закладу.

"Жек № 1 міста Черновоармійська просить повідомити про перебування хворого Аносова Леоніда Миколайовича, 1928 року народження. У випадку смерті вислати свідоцтво про смерть на адресу ЖЕКа № 1, вул. Шевченка 51, Червоноармійськ".

Залізною скріпкою до листа прикріплений конверт із старою радянською маркою 1988 року. На ньому від руки написана зворотна адреса. Чому радянський ЖЕК цікавився долею довічно закритого у притулку психічного хворого?

Де була його родина, де було його діти, онуки? Чи може, це був самотній чоловік, який доживав свій вік у божевільні? Чому цей лист майже 30-річної давнини так і залишився без відповіді, адже конверт із старою радянською маркою усе ще на місці? Тепер на всі ці питання навряд чи можна знайти відповіді. 

В палатах – сліди руйнування та безлад. Залізні труби, з м’ясом вирвані зі стін, уламки цегли, чавунних батарей, склопакетів та сантехніки вкривають підлогу.

Календар за 2013 рік із назвою "Ми любимо Україну!", дискета Verbatim десятирічної давнини. Поруч з ними - книга, яка, мабуть, випала з рознесеної вибухом шафи. Байда В.Д. "Социалистическое соревнование в больнице". 1979 року видання,  серія "Библиотека передового опыта". 

Одна епоха накладається на іншу, повністю не витісняючи попередню.  Хто міг читати таку книгу? Як виглядали соціалістичні змагання в психіатричній лікарні? Коли вони припинилися?

На дерев’яному стенді в коридорі – білі літери радянського лозунга: "Среди социальных задач нет более важной, чем работа". Стенд завішений сучасною рекламою заспокійливих препаратів: Карбалекс Ретард, Рексетін, Топамакс, Ридазин.

Неподалік, поруч із зруйнованою сантехнікою, лежить ще  один папірець: "В связи с тем, что врач психиатр Х.. не проявила должного понимания в вопросе выполнения своих функциональных обязанностей, отказавшись вести больных в соответствии с указанной в приказе нагрузкой…". Мабуть, це офіційне пояснення керівництва при звільненні. Напевно, цю лікарку звільнили. Можливо, вона часто запізнювалася на роботу. Залишала хворих на самоті або зловживала алкоголем. Може, в неї просто не витримали нерви.

Тут час зупинився тридцять п’ять років тому, аж поки раптом не обірвався навесні 2014-го. Тепер вже ніщо не можна повернути.  

Інша війна

В понівечених війною стінах неважко відчути відлуння іншої війни. Серед залізних конструкцій я знаходжу ще один лист. Він адресований головному лікарю психіатричної лікарні від військового комісара.

Лист акуратно роздрукований на принтері та датований 18-м травня 2012 року: "Прошу Вас надати витяги з історій хвороби Лупика Сергія Миколайовича, 1963 року народження, за період з 08.1984 по день смерті 10.05 2011. Документи необхідні для направлення на військово-лікарську комісію щодо встановлення причинного зв’язку смерті з виконанням обов’язків військової служби в ДР Афганістан".

Можна довго дивитися на білих лебедів за вікном і рахувати. Сергію, на початок війни в Афганістані, було шістнадцять. П’ять років потому, у 1984-му, коли він потрапив до психіатричної лікарні під Слов’янськом, йому виповнилося двадцять один. У нього був ясний погляд, радянський паспорт та, найвірогідніше, два роки строкової служби в Афганістані за плечима.

Хлопець, який зайшов сюди 21-річним, так ніколи і не вийшов звідси. Він не встиг побачити, як розвалилася країна, в якій він народився; як почалася зовсім інша історія. Він годинами дивився на білих лебедів за вікном і, мабуть, намагався забути свою першу, свою останню війну.  

Його власних кошмарів йому вистачило на чверть століття, до самої смерті.  Зрештою, він напевно наклав на себе руки.  Інакше, чому військовий комісар цікавився зв’язком поміж його службою в Афганістані  та його смертю у 2011-му?  Сергій пішов з життя 48-річним.

Я кладу лист військового комісара на підлогу і думаю, що добре, що цей чоловік не побачив нової війни. Не побачив, як його притулок зіткнувся із новим божевіллям. Як його дім перетворилася на військову базу. І отримав за це вогонь у відповідь. Вогонь на знищення.

Ми вже ніколи не дізнаємося,  якою була відповідь головного лікаря військовому комісару, якого висновку дійшла військово-лікарська комісія та навіщо вона намагатися встановити істину.

Але відповідь, натомість, видається очевидною.  

Війна вбиває не лише на полі бою. Вона вбиває місяцями після припинення вогню. Роками після підписання мирних угод. Десятиліттями після розвалу імперій та демаркацій  кордонів.

Вбиває тихо та непомітно, кожного поодинці, на самоті. Вбиває уві сні та в алкогольному маренні, на вулиці та вдома, на руках у зневірених жінок. Вбиває в тихих палатах психіатричних лікарень.

*** 

"Українці - як квіти", - каже він. - "Вони радіють життю, вони п'ють вино. У нас же самі залізничники та шахтарі. Вони заливаються горілкою".

Жені двадцять шість, він з Луганська, в нього гарні світлі очі. Вдома на нього чекає дружина та 8-місячна донька Злата. У неї чарівна посмішка та руде волосся. Півтора роки тому Женя голосував за ЛНР: "тому що так робили всі".

Колишній працівник на залізній дорозі, Женя тепер переселенець. Живе в тещі в Слов'янську та змушений працювати офіціантом. Можливо, він хотів би, аби все склалося інакше.  Хотів би, щоби був мир і Україна.

"Українці – як квіти", - чомусь повторює він. Я пригадую червоні маки на в’їзді у Слов’янськ.

Червоні квіти на жовто-синьому.  

Статтю підготовлено в рамках проекту "Життя українців", який здійснює ГО "Інтерньюз-Україна" за підтримки "Українського медійного проекту" (У-Медіа), що реалізується Інтерньюз в Україні за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID).