Хворі люди

– Еще наркоманов нам не хватало, – говорить сімдесятирічна мешканка Івано-Франківська, із підозрою визираючи з-за дверей. На фасаді її будинку червоною фарбою написано: "ХОСПІСУ – НІ!!!"

Насправді відкривати хоспіс тут не планували: приміщення передали виїзному відділенню паліативної допомоги – навчальній базі для лікарів, які допомагають безнадійно хворим.

Але сама підозра щодо можливого сусідства згуртувала мешканців вулиці Нової: вони проводять акції протесту й погрожують перекрити дорогу.

Енергетика

– Я безсила перед вуличними зборами. Мене не чують або не хочуть чути, – жаліється завідувачка виїзного відділення Людмила-Оксана Андріїшин. Торік вона "вибила" в Івано-Франківської міськради приміщення колишнього секонд-хенду площею 150 квадратних метрів за символічну орендну платню.

Гроші на ремонт з'явилися завдяки доброчинному фонду "Матері Терези" та виставі "Оскар і рожева пані" з Ірмою Вітовською. Ремонтувати приміщення почали влітку цього року, а нещодавно припинили: проти майбутнього відділення паліативної допомоги ополчились сусіди.

– Мало того, что и так обстановка не очень, а теперь наркотики будут – 100%! Я ещё до выборов нашему депутату говорила, что лучше отдать это помещение бедным людям, беженцам, кому угодно. Пусть живут. Там раньше был хозяин, который всё сделал, а эти пришли на всё готовое. Свою волосатую лапу протянули, – сусідка плескає себе по руці, – и захватили территорию.

П'ятдесятирічна Ірина з Донецька з дочкою тимчасово мешкають над приміщенням майбутнього відділення. Кілька тижнів тому, коли ремонт іще не зупинився, у неї зламався холодильник: каже, що відбійний молоток працював так гучно, що їй довелося частіше гуляти з дитиною.

– У нас в жизни столько негатива, что добавление отрицательных эмоций просто невыносимо, – каже Ірина. – Я понимаю, что на онкобольных денег в бюджете нет практически. Конечно, такие заведения должны быть, но не в жилом доме! Это всё-таки энергетика.

Ірина б не хотіла, щоб сусідів засуджували: "Я уверена, что все жители сочувствуют, но для людей это очень тяжёлая травма. Все волнуются, что такое огромное помещение, скорее всего, подразумевает стационар. Если человек приехал на укол, для этого не нужно так много места, правда? И зачем тогда хоспис через дорогу?"

Хоспіс – будинок останніх днів життя: смерть тут невідворотна. Але завжди можна уникнути огидних інструментів, із якими вона приходить: бруду, приниження і болю.

В Івано-Франківській області діє перший в країні дитячий хоспіс; є й дорослий на тридцять ліжок. Проте цих місць не вистачає, адже кількість пацієнтів невпинно росте.

Допомогти хворим, які хочуть померти вдома, можуть виїзні служби: лікарі, які знеболять, медсестри, що розкажуть, як уникнути пролежнів.

В Україні правил або інструкцій про роботу мобільних служб або паліативних відділень не існує. Івано-Франківськ став першим містом, де дозволили створити виїзну службу якісних останніх днів життя.

Приміщення на вулиці Новій мало стати навчальним центром для лікарів та консультативним кабінетом для хворих і їхніх рідних.

Людмила-Оксана Андріїшин повторювала незліченну кількість разів, що консультація – не хоспіс.

Мешканці будинку не вірять: після трьох зустрічей, що радше нагадували сварку, вони зібрали підписи під зверненням до влади.

– Мы сначала думали, что это будет клиника для военных. Но потом женщина из первого подъезда, которая собирала подписи, сказала, что это заведение для онкобольных. Разве можно такое в жилом доме? – обурюється сусідка Лілія Юхимівна.

Загалом звернення підписали понад двісті мешканців п'яти будинків, заручившись підтримкою новообраного міського депутата Віталія Мерінова.

"Мені було противно"

Наталя, мати семирічної дитини, охоче пускає до себе журналістів. Днями вона надіслала звернення новообраному міському голові, прокурору, головлікарю санепідслужби та директору департаменту охорони здоров'я області.

Що таке рак, у Наталиній родині знають – від цієї недуги помер молодший брат.

Наталя бере з холодильника в передпокої два аркуші зі зверненням, у якому просить перевести приміщення у житловий фонд, обладнати у квартири та віддати сім'ям військових, загиблих на Донбасі: "Якщо ви не допоможете у вирішенні даного питання, то ми будемо вимушені звертатися до президента України".

– Чому нас не зібрали, не пояснили, що до чого? – емоційно спалахує жінка. – Про те, що тут буде, ми дізнались від будівельника. Лікарка тільки показала папірець-ксерокопію, що є орендарем. Ми краще дітям відкриємо художню майстерню.

Кожен раз вона бреше по-іншому: то говорить, що тут стоятимуть швидкі й не буде медикаментів, то каже, що тут будуть ліки, палати, а тяжкохворі приходитимуть на консультацію. Ще вона сказала, що там буде кухня.

Але нащо працівникам ціла кухня? То готуватимуть хворим. Біля під'їзду буде віконечко, як у нічних аптеках. Тут точно видаватимуть ліки. Ми дивилися приміщення: там є дві палати і одна кімната без вікон і дверей. Таке враження, що там будуть лежати померлі й чекати, поки їх заберуть…

У соціальних мережах під хештеґом #хоспісіванофранківськ багато дописів, автори яких не шкодують для мешканців будинку міцних слів. Наталю ображає, що їх називають нелюдами:

– Хтось там вікна помалював. І таке враження, що директорка це сама зробила, щоб показати, які ми погані люди. Але нам це не потрібно, ми підходимо з юридичної точки зору. Ми готові навіть грошима скинутись, але вона не хоче інше приміщення. Ми для неї – ніхто.

Світлана і Дмитро з сусіднього під'їзду – лікарі-дерматологи. Вони кажуть, що за всіма нормативними документами консультації тут бути не повинно.

– Має бути спеціальна територія, кілька рядів дерев, які захищають від шуму, пилюки, а людей – від бацил, бо не лише від онко помирають, – аргументує Світлана. – Ну й, моральний аспект. У дворі там майданчик два на два метри, дітей багато. Спочатку вони зроблять там амбулаторію, потім стаціонарні палати, бо в нас гостра нестача місць.

– Я взагалі не уявляю, хто міг дозволити будувати таке у п'ятиповерховому житловому будинку! Просто не уявляю! – підхоплює Дмитро.

– Та хто там дозволяв…

– Нам пишуть, що тут у районі живуть жорстокі люди, скловата. Але це однобока думка. Треба піти в онкодиспансер, подивитися, як це важко. А хоспіс – то й взагалі… Якби ви день посиділи і подоглядали хворих – то зрозуміли б, як це…

– А як житимуть сусіди за стінкою? А зверху?

– По місті установи закривають, а тут раптом "подарунок" такий мікрорайону…

– Я навіть знаю, що купа родичів не витримує і таких людей переводить у хоспіс, щоб на то не дивитися. А чого здорові люди, діти мають потерпати?

Тих, хто насмілився не погодитись із сусідами, в будинку небагато. Жінка під сімдесят під час розмови просить не називати її імені: і так нажила недоброї слави серед мешканців будинку, а серце має слабе.

– Мене попросили підписатися під зверненням, я й підписалася. Я була на зустрічі з лікаркою тоді, коли камера місцевого телебачення знімала. Мені було противно, я ні слова не сказала, просто стояла.

Насправді то не лікарня буде в будинку, там не буде ліжок, а консультація лишень. Навіть я зможу зайти, мене покапають, поможуть. Може таке бути, що хтось із нас буде важко свого віку доживати.

Але я не піду проти сусідів, бо мене відправлять "спати".

"Потрібно говорити з людьми"

Людмила-Оксана Андріїшин запрошує до маленької кімнати – кабінету виїзного відділення в обласному центрі паліативної допомоги, що за п'ять хвилин пішки від горезвісного приміщення на вулиці Новій. Стіну біля вікон у кабінеті підпирають милиці й ходунки, накриті білими простирадлами.

– Нам тут так тісно, що мусимо складати реабілітаційні засоби в кімнаті, – нарікає лікарка.

Невелике приміщення розраховане на дванадцять медиків, що допомагають онкохворим удома. Відділення має одну легкову машину. Зараз під опікою лікарів троє дітей: одній дівчинці вдалося зібрати гроші на лікування, ще одному хлопчику почали збирати кошти. Для консультації на колесах керівництво вже знайшло медсестер, але ще не прийняло їх на роботу – немає приміщення.

Андріїшин розповідає: якби не спротив сусідів, нове відділення вже мало б велику кімнату для навчання працівників, стійку з трьома робочими комп'ютерами при вході, окремі кімнати медичної сестри та психолога, санвузол, побутове приміщення – ту саму "кухню для хворих", яка схвилювала мешканців, – а також кабінет заввідділом і склад у кімнаті без вікон і дверей. Там лежали б ходунки, милиці та протипролежневі матраци, які хоспіс, розташований неподалік, давав би в тимчасове користування пацієнтам відділення.

Ліків із опіоїдними анальгетиками у відділенні зберігати не будуть – вони потребують особливої охорони і додаткової ліцензії.

Найбільше лікарку зачіпають слова мешканців будинку про те, що хворі завдаватимуть психологічної травми дітям:

– Я вже двадцять років намагаюсь розповісти людям про проблеми невиліковних пацієнтів. І я переконана, що саме виховання в дусі "не дивись", "відправ за ґрати" – ознака того, що діти не виховуються в милосерді до інших.

Якщо міська рада піде назустріч мешканцям, їй доведеться компенсувати кошти, витрачені на ремонт, і знайти нове приміщення.

На зустрічі з мешканцями приходять екс-депутат міської ради Світлана Оришко та директор департаменту охорони здоров'я Івано-Франківської облдержадміністрації Мирон Матейко.

– Ніхто не питає, чому партії, що беруть у пільгову оренду приміщення в центрі міста, провадять комерційну діяльність. Чому перші поверхи стали пабами й магазинами. Кому заважає приміщення з психологом і медсестрою? – дивується Оришко. – Щоправда, на першій зустрічі я бачила чоловіка, який сказав: "Мені не дали, то нікому не дадуть, я тут буду до останнього".

Матейко вважає виїзне відділення не гіршим за кафе на першому поверсі:

– Ніяких порушень із юридичної точки зору немає. Це не центр довіри, як для ВІЛ-інфікованих або наркозалежних. Потрібно розуміти, що для декого такі заклади – єдиний шанс закінчити життя не в муках. Потрібно говорити з людьми.

Андріїшин пропонувала всім охочим прийти й подивитись, що відбувається в закладі, запевняла, що сусіди теж зможуть звертатись по медичну допомогу. Не подіяло.

Оришко має іншу ідею – писати листівки-роз'яснення і кидати їх у поштові скриньки:

– Наша велика помилка в тому, що ми не проводимо просвітницьку роботу. Якщо пояснити доступно, то більшість зможе нам повірити.

На робочому столі Людмили-Оксани Андріїшин лежить аркуш. На ньому чорною ручкою написано: "Шановні мешканці будинку! Доводимо до вашого відома, що…"

Сьогодні вона вкотре спробує все пояснити.

Маргарита Тулуп, спеціально для УП.Життя