Із Парижа з любов’ю. Як український оперний співак став воїном

Часто побутує думка, що людині, яка емігрувала з рідної країни, не личить про неї висловлюватися, адже це виглядає своєрідною зрадою: мовляв, говорити зі сторони легше, і жити більш забезпеченим життям – теж.

Історія Василя Сліпака не з таких. Про нього можна було би зняти кіно, з тією різницею, що в кіно вистачає вигадок, а все його життя – це правда.

Він – оперний співак, який вже 20 років живе у Франції. Проте всі ці роки Україна залишалася його батьківщиною і два роки тому він став на її захист у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Це був його особистий чоловічий вибір.

Нині Василь Сліпак займається волонтерством, дає благодійні концерти, допомагає дітям-сиротам і розривається на дві країни.

В одній – він співак. А в іншій – його серце.

Про життєві ролі

Я поєдную в собі дві частини: в одній я артист, який грає різні ролі, а в іншій – я справжній, і таким я є в Україні.

Усі найкращі моменти свого життя я проживаю на Батьківщині, і думаю, багато українців зараз би мали відчувати унікальність історичного моменту.

Насправді ми народилися 2 роки тому. І тепер наше завдання – перемогти у цій війні і вистояти.

Про власну промоцію

Так сталося, що коли я був на фронті, багато журналістів знімали про мене сюжети.

Напевне, це цікава історія: оперний співак – і тут, на фронті. Я брав участь у програмах, давав коментарі. Але завжди пояснював, що не роблю це для власного піару, бо мені воно не треба. Вибір воювати був особистий, а не публічний.

Але через свої звертання я можу передати, що відбувається на Сході, що люди можуть робити, аби не втрачати дух, як можуть бути корисними.

Зрештою, я можу дати свою оцінку цій війні: що там дійсно борються за майбутнє України. У цьому плані промоція може бути позитивною.

Василь Сліпак воював у складі 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу

Насправді роботи не бракує – є дипломатична сфера, культурна, яка в багатьох моментах навіть потужніша, ніж тримати зброю в руках на Сході.

Але я для себе обрав шлях: як чоловік, можу бути на війні, а як артист – можу робити максимальну промоцію України у Франції.

Про благодійні виступи у Франції

Вже рік я з однодумцями роблю благодійні концерти – частина виконавців-піаністів з Франції, частина з України, і ми збираємо гроші для військових потреб.

Такі виступи ми робимо в Українському центрі у Парижі, бо у Франції не зробиш публічний виступ, коли гроші йтимуть на армію, це не дозволено.

Друга частина нашої роботи – це вже благодійні виступи для допомоги дітям-сиротам, які втратили батьків у війні.

Сліпак – оперний співак, який вже 20 років живе у Франції

Є така асоціація, яка об’єднує представників різних країн – "Opera friends for children", і вони ставлять за мету допомагати дітям з країн, де відбувається війна.

Україна тепер в числі таких, також додалася Сирія. Реакція глядачів активна, зали завжди заповнені, і це додає оптимізму.

Наскільки я спостерігаю, артистам відчути і зрозуміти ситуацію в Україні легше – вони чутливі люди і можуть більше зрозуміти чужий біль.

Це не політикум, це геть інше сприйняття.

Про Наталку Пастернак

На початку січня не стало Наталі Пастернак, яка очолювала українське товариство у Парижі. Вона була унікальною людиною в тому плані, що завжди ставила суспільні інтереси на перше місце. Це була наша дорога подруга і натхненниця.

Вона мала страшну хворобу. І незадовго до смерті, очевидно відчуваючи, що скоро відійде, Наталя попросила рідних виконати її завіт: щоб на її похованні не було квітів, бо все це гроші, які можна використати на благодійність.

Вона заповіла зібрати кошти для приїзду дітей, які втратили у війні батька, до відпочинкового табору в місті Розе (Франція).

Глава українського товариства у Парижі Наталія Пастернак. Фото Alina Wolf

Усе, як вона просила, ми зробили: було дві скриньки під час її поховання, куди збирали кошти.

Ми мали вперше такий досвід організації відпочинку минулого літа, і 6 дітей поїхали у табір і були щасливі. І це приносить найбільшу радість – бачити, як діти усміхаються.

Для дітей ми готуємо цілу програму – вони знайомляться з країною, ми показуємо їм Париж, веземо в Диснейленд, потім в Розе. Такі прості радощі, які діти дуже люблять.

Так сталося, що навіть після смерті Наталка допомогла. І ми вже знаємо, що 5 дітей цього літа приїдуть на відпочинок у Францію, а можливо й більше, бо останній концерт "Opera friends for children" також був присвячений цій акції.

Про діаспору і спільність

Так історично склалось, що українці не дуже схильні завжди бути об’єднаними, і діаспора в Парижі – не виняток.

Щодо питань волонтерства, то, можливо, в цьому є й плюси: зрештою ми об’єднуємося з тими людьми, з якими нам комфортно і легко.

Силою нічого не зробиш. Наші ділянки роботи дуже конкретні, і ми прихильники того, аби мати максимально персональний підхід до допомоги. Наприклад, не надсилати гроші чи військове оснащення, "аби надіслати" – ми завжди конкретно знаємо, кому й для чого. Ми передаємо із рук в руки і цей принцип зберігаємо.

Василь на фронт пішов добровільно, це був його особистий чоловічий вибір

Інша справа, що коли мова йде про громаду, яка публічно транслює меседжі про Україну, то тут потрібна консолідація. Що в Україні, що у Франції. Це дивна ситуація, коли половина країни живе у війні, а інша – взагалі абстрагована від неї. Телевізор каже, що вдень війни немає і добре.

В ідеалі цю біду мали б вирішувати всі разом – але на практиці це не так.

Про прощення росіян

Я вже бачу, як вимальовується ставлення українців до теми прощення.

Ми маємо приклади тут, у Франції, коли росіяни, які давно виїхали зі своєї країни, стають на наш бік, підтримують. Деякі дають гроші для фронту.

Якщо росіянин витягує з гаманця 100 євро на потреби українських військових – це щось вже означає. Він розуміє, що його країна чинить страшні речі, вбиває українців – і він підтримує бажання України відстояти свою незалежність, свої принципи і людей.

Василь Сліпак знайшов Крим у паризькому метро

У майбутньому, думаю, ми будемо розуміти, хто є друзями України, а хто підтримує агресію і режим Путіна свідомо. І відповідно, для другої категорії реакція буде однозначною – ми вміємо захищатися, ми генетично маємо в крові відчуття справедливості і своєї країни, землі.

Найскладніше буде вибачити кримінал проти людства, який чинить режим Путіна. Але не слід забувати, що ці дії підтримуються більшістю населення Росії. І не потрібно розділяти: мовляв, проблема лише в Путіні, він лише мавпа, яку всім показують. Проблема – у цих людях, які підтримують агресію, які готові вбивати.

І їм ми ніколи не пробачимо.

Доведеться тоді ставитися до росіян вибірково: ті, хто зрозуміли, з тими ми будемо підтримувати одне одного, а всі решта – Бог їм суддя.

Катерина Гладка, спеціально для УП.Життя