Ніби вдруге іду на війну. "Чистильник" прокуратури про роботу над собою і нову посаду

Два тижні тому генеральний прокурор України Юрій Луценко публічно оголосив, що усіх його підлеглих перевірятимуть на доброчесність, а робочу групу, яка власне і візьметься за таку перевірку, очолить боєць АТО Петро Шкутяк.

"35 років, пройшов шлях від помічника майстра, був головою Долинської райдержадміністрації, брав участь у мовному Майдані, у великому Майдані, добровольцем пішов на фронт, був важко поранений під Луганським аеропортом у селищі Георгіївка. Має 5 дітей... Ця велика чистка буде відбуватися під керівництвом людини молодої, яка пройшла фронт і точно не візьме жодного хабаря", – таку коротку характеристику дав Петрові генпрокурор.

Ми спілкувалися з Петром за кілька місяців до цього, але текст все відкладався.

Говорили про те, як війна його змінила, про шок і поствоєнний синдром, про те, як по поверненню додому боровся сам із собою.

Говорили, можливо, занадто відверто, як до нинішньої ситуації, але сам Петро вже у новому статусі не заперечував, аби всі ці деталі стали публічними.

Зрештою, головною рисою, на яку він покладається у своїй новій роботі, є чесність.

А тому, каже, не варто замовчувати проблеми, із якими стикається ледь не кожен учасник війни, що триває на сході України досі.

— Є такий серіал "Тихий океан" — про те, як під час Другої світової американці воювали на островах з японцями. В одному епізоді батько-лікар, відправляючи сина на війну, каже йому: "Найстрашніше, що я бачив під час Першої світової, були не скалічені війною тіла, але скалічені нею душі: коли в очах не лишається ані радості, ані життя. Найбільше я боюсь, побачити таке в твоїх очах". А я, знаєте, бачив такі очі. Бачив у багатьох, — так Петро починає розповідь про власну війну.

Він пішов до лав добровольчого батальйону "Айдар" ще тоді, коли той навіть назви не мав, а був таким собі "партизанським загоном".

Після Майдану він не міг повернутися до звичного життя у рідному Івано-Франківську. Навіть навчальна поїздка до Швейцарії від Фонду Богдана Гаврилишина і вступ до Львівської бізнес-школи не могли відволікти його думок від подій на сході країни.

— Я так виховний, — говорить просто. — Все життя називати себе патріотом, а тоді в момент небезпеки для країни не взятися за зброю — непослідовно. Принаймні, я так не зміг. Бачив, що воювати йдуть хлопці молодші за мене — навіть 18-річні. То чого ж я маю ховатися за їхніми спинами?!

Насправді, важко повірити, що Петрові самому не 18: худенький, усмішка на півлиця. Хіба очі видають — глибокі, і погляд — цупкий, серйозний.

— Я не знав, що таке війна, — зізнається. — Ніхто з нас не знав. Може, хіба пару афганців. Був з нами такий дядя Саша Косолапов – він нас трошки орієнтував. А коли почалися бої, поранення, загиблі перші – отоді реальність … — Петро лишає речення недоговореним.

Він часто так робить, коли я прошу його пригадати події дворічної давнини.

— Якось ми поїхали за пальним в Харків. І коли вже назад вертались, нам повідомили, що хлопці наші попали в бій. Отакі моменти для мене були найважчими — коли ти нічим не можеш помогти.

Мовчить.

— Про війну, напевно, можна говорити тільки з тими, хто там був. Іншим краще того не знати…

Через деякий час продовжує.

— Ми пробивали шлях до аеропорту. Пішли на штурм. Вибили їхні блок-пости, звільнивши дорогу, щоб вивозити наших поранених та убитих. Разом з танками закріпилися. А вони нас обстріляли з мінометів. Одна міна впала поряд і мене зачепила.

Хлопці на руках мене виносили з поля бою. Командир БМП дуже ризикував зради мене. Потім я шість годин пролежав у полі — не було як везти далі. А тоді якийсь волонтер — я навіть не знав його — на бусіку взявся мене вивезти.

Годин 7-8 він петляв навколо Луганська, аби виїхати на безпечну територію. Я тоді найбільше боявся у полон попасти. Але вибрались.

А волонтер цей пізніше загинув. Так само вивозив поранених — був сам і без зброї, а по ньому танк вистрілив. Часто думаю, що зобов’язаний йому життям. І не я один.

Після професійної роботи над собою Петро знає, де в цій історії варто розставляти акценти.

— Заради таких людей хочеться жити, — каже він тепер. — Хочеться змінювати країну.

Він встиг повоювати лиш кілька місяців — але й цього вистачило, аби після поранення під час операції по розблокуванню луганського аеропорту повернутися додому геть іншою людиною.

— Після госпіталю я три місяці бухав.

І знову мовчить.

— Знаєте, я вважав, і при тому досить довго, що на війні я пережив усе найяскравіше у своєму житті. Так-так, — перехоплює мій здивований погляд. — На війні я себе почував дуже добре — на своєму місці. Звісно, там було важко. Але я був у своєму середовищі. І коли повернувся, мені того не вистачало.

Кілька разів Петро поривався поїхати назад на передову. Прямо на милицях "ішов" до залізничної каси брати квиток в один кінець. Але вчасно опам’ятовувався.  

— До війни я думав так: у воді не тону, у вогні не горю. А після — живий лишився, і добре. Руки-ноги на місці, підлатали мене трохи, і все — більше ніяка допомога не потрібна. А все ж три місяці я не знаходив себе. Був страшно виснажений: і фізично, і емоційно. Так, поступово прийшов до думки, що сам не впораюся. Заради дітей мусив зібратися.

Петро почав шукати допомоги і через побратимів з "Айдару" потрапив на курс тренінгів по роботі із шоком та посттравматичним стресовим розладом від проекту Wounded Warrior Ukraine.

Кілька тижневих занять на одній із баз відпочинку під Києвом із допомогою професійних психотерапевтів, що працюють за данською програмою роботи з ветеранами, зробили свою справу.  

Тамтешній тренер, психотерапевт Олег Гуковський на прохання назвати людину, яка б найяскравіше ілюструвала зміни у собі до і після тренінгів, одразу ж згадує Петра.

— Тепер я сприймаю війну не як травму, а як цінний життєвий орієнтир, — говорить за себе сам колишній "айдарівець".

До речі, тепер він і сам є сертифікованим інструктором із подолання стресу — може допомагати іншим ветеранам повертатися до мирного життя. І час від часу робить це на виїзних тренінгах.

А ще продовжує професійне навчання із бодинаміки — тілесно-орієнтованої методики, співавтором якої є Дітте Марчер з Данії.

Новий генпрокурор України особисто запропонував Петрові очолити Департамент внутрішньої безпеки відомства і робочу групу з перевірки прокурорів у центрі й на місцях.

У народі цю посаду уже прозвали "чистильником".

Суть перевірки проста, пояснив Луценко, — усі його підлеглі разом із членами сімей здавали декларації, і ті прокурори, чиї витрати перевищуватимуть задеклароване, будуть звільнені за порушення кодексу професійної етики.

— Ні для кого не секрет, що Генпрокуратура нині є інструментом тиску на громадян, на політиків, на бізнес. Вона є фактичним покривачем різних злочинів. А так не має бути. Функції ГПУ важливі для існування держави як такої. Так само важлива і довіра до цього інституту. Значить, мусимо очистити прокуратуру від тих, хто замість своєї роботи, займається витисканням грошей, — пояснює власну мотивацію Петро.

Каже, що не боїться розчаруватись, як це відбувається зараз, скажімо, з багатьма волонтерами-членами комісій з переатестації колишніх міліціонерів.

— Коли тобі дають можливість щось змінити, не можна не спробувати. Це рішення для мене — як на війну другий раз іти.

Петро тільки входить у курс справ, а тому про результати роботи комісії говорити, каже, ще зарано. Про усі викриття обіцяє звітувати публічно.

— А тобі не страшно? Можуть же тиснути? Погрожувати? Що робитимеш? — питаю.

А він лиш усміхається:

— Прийму цей бій.