Ніякого трагізму. Як дівчина без рук допомагає іншим

Вона працює на двох роботах, пише вірші та фотографує.

Все це вона робить без рук.

Оксані Олешко – 25 і з такою особливістю вона народилась.

Я боялась запитувати її щось про руки. Вона ж з посмішкою та подивом зазначила: "Слухай, все нормально. Вам цікаво, як мені живеться без рук, мені цікаво – як вам з руками. І все. Ніякого трагізму".

Дівчина не одразу погодилась на розмову.

Каже, не хоче, щоб її шкодували. Нема, мовляв, через що.

Зійшлись на тому, що цей матеріал стане стимулом для тих, хто, маючи руки, не має надії й наснаги.

ЯК ТИ СТАВИШСЯ ДО СЕБЕ – ТАК ЛЮДИ ТЕБЕ І СПРИЙМАТИМУТЬ

"Мама не знала, що я народжусь без рук, – розповідає дівчина. – Лікарі казали, що я розвиваюсь як звичайна дитина. А діагностувати того тоді було практично неможливо – 90–ті".

Оксана припускає, що, мабуть, спочатку для мами то було шоком – побачити, що твоя дитина народилась без рук.

"Але вона швидко оговталась. Вона змирилась. Хоча з чим їй миритись, якщо я така, як і усі", – виправляє себе вона.

Саме батьки, на її думку, в найбільшій мірі формують ставлення дитини до себе. Таким, як Оксана, часто кажуть, що їм тільки й місце, що вдома. Дівчина ж переконана, що якби сиділа отак "склавши руки", то була б зовсім іншою людиною.

Оксана переконана, що якби сиділа отак "склавши руки", то була б зовсім іншою людиною

"Я дякую своїй мамі, бо вона мене ніколи не жаліла, ставила переді мною такі вимоги і обов’язки, як будь-якій звичайній людині.

Я куховарю, прибираю і повністю доглядаю за собою. Мама натомість не відчуває, що має дитину з особливими потребами", – каже Олешко.

Крім мами, найбільшу роль у її світосприйнятті зіграв дідусь.

"Він мене навчив кататись на велосипеді, на санчатах, лазити по деревах, – пригадує Оксана. – Коли падала в кропиву – він мене витягав. А по деревах я так лазила, що двічі ламала ключицю.

Вперше почала готувати саме з дідусем. Мені було 6. І ми смажили налисники. Я була звичайною дитиною".

Свого часу з ними жила двоюрідна сестра Оксани, її ровесниця. Вона теж неабияк стимулювала дівчину вчитись малювати, писати, будувати "халабуди".

Загалом Олешко зізнається, що їй щастить на людей – на життєвому шляху дівчині жодного разу не зустрічались люди, які б її принижували чи ображали.

"Пам’ятаю лише випадок, коли в першому класі прийшла до школи, а перед школою стояло двійко десятикласників. І один іншому каже: "Дивись, то та дівчинка без рук". Я дала хлопцеві копняка і пішла", – пригадує Оксана.

Вона переконана, що діє принцип: як ти до себе ставишся – так люди тебе і сприйматимуть

Вона переконана, що тут діє принцип: як ти до себе ставишся – так люди тебе і сприйматимуть. Якби шкодувала себе щодня, привертала б увагу і люди б відповідно реагували на те.

"От мої друзі нещодавно кажуть: "Давай пограємо в "чу-ва-чі" (гра на пальцях, – авт.). Тобто вони автоматично забувають про те, що я не маю пальців. Вони не акцентують на тому уваги", – розповідає дівчина.

Вона навіть ображається, якщо їй запропонувати принести, приміром, той-таки ноутбук, щоб вона показала фото.

Дивується, коли усі хочуть їй допомагати. Близькі, говорить, знають, що вона цього не любить.

"Я не слабка людина і не хочу, щоб люди так про мене думали. Тому навіть деякі прояви джентльменства я сприймаю іноді досить негативно. Коли треба, я і столи переставити можу, і шафу відсунути, – сміється Оксана.

І в маршрутці не втрачаю нагоди вступитись місцем комусь, кому це справді треба. У мене ноги, дякувати Богові, здорові.

Розумієш, мені не важко. Я такою народилася, я з тим усе життя живу. І сприймаю себе такою, як я є".

ДОПОМОГА ЯК ПОКЛИК ДУШІ

Оксана має освіту соціального педагога – закінчила Український Католицький Університет. Звання магістра отримала за спеціальністю "Управління навчальними закладами".

Настільки дівчина не любить отримувати допомогу, настільки ж обожнює допомагати cама. В цьому вбачає сенс життя.

Вона згадує, що зростаючи в селі з дитинства тішилась, бавлячись з дітьми – часто гляділа сусідську малечу, та допомогала дідусям-бабусям.

"Не було у мене такого, що я враз "вирішила" допомагати. Ні. Для мене – це поклик душі. Мені так легше", – каже Олешко.

Оксана дового шукала роботу. Була і адміністратом, і аніматором, і вихователем.

Вона не шукала собі престижу, радше те місце де було б комфортно. Так згодом Олешко стала менеджером соціальних проектів об’єднання "Самопоміч".

Оксана дового шукала роботу. Була і адміністратом, і аніматором, і вихователем. Поки не стала менеджером соціальних проектів

"На цій роботі є все, що мені потрібно. Чи радше всі, хто мені потрібен, – молодь, літні люди, малозабезпечені сім’ї, діти з інтернатів. Усі, кому я можу стати у нагоді. Знаєш, це той випадок, коли кампанія знайшла мене, а я – кампанію", – ділиться дівчина.

Разом з волонтерами Оксана реалізувала низку різних проектів.

"Світло в оселі" – прибирали квартири літнім людям перед Різдвом та Великодніми святами.

В рамках акції "Подаруємо тепло" робили дітям в інтернаті зачіски до випускного вечора.

Безкоштовно готували школярів до здачі ЗНО.

Дівчина зізнається, що керувати такими проектами морально важко.

"Було таке, що бабуся, до якої ми прийшли прибирати, зустріла нас словами: "Як добре, що ви завітали, бо мені немає з ким поговорити".

Є дуже багато стареньких, які не мають спілкування і потребують "молодої" енергії. Вони розповідають нам неймовірні історї свого життя: знаймоство з чоловіком, народження дітей, показують світлини, дають поради", – розповідає Оксана.

Додає, що додому приходить втомлена не від фізичної праці, а просто через те, що їй відверто шкода цих людей.

Оксана вбачає сенс життя у допомозі іншим людям

"Я б хотіла робити для них більше… Але водночас тішусь, тому що ми можемо подарувати принаймні трішки радості людині, яка того потребує: ти можеш собі уявити мою втіху, коли дівчинка стоїть перед дзеркалом і каже, що вперше бачить себе такою красивою", – всміхається вона.

Запитую, чи важко знаходити таких ініціативних людей, добровольців, які згодні допомагати, не отримуючи за це коштів.

"Ні, насправді є безліч людей, які мають ресурси, час, знання, і не знають, куди себе подіти, – відповідає Оксана. – Реєстраційна форма в мережі творить чудеса (сміється, – авт.)".

[L]Ми виходимо з Оксаною з офісу. Вона проводжає мене, а дорогою я ловлю кілька здивованих поглядів на дівчині. Запитую, чи не помічає вона їх.

"Коли б людина вдягнула один капець рожевий, а інший – жовтий, на неї б теж усі зглядались, – пояснює Оксана. – Звичайно, погляди є.

Люди приглядаються, звертають увагу, але мене це аж ніяк не зачіпає. Я тільки рада, якщо люди можуть щось почерпнути з того, що дивляться на мене. А може, хтось подумає, що йому неймовірно пощастило".

Вона обіймає мене і дзвінко сміється. Люди не розуміють, наскільки вона щаслива.

Марія Марковська, спеціально для УП.Життя