"Щасливі будинки". Як пара виховує 12 дітей і допомагає це робити іншим

В будинку Людмили та Альберта Павлових незвичний спокій.

На плиті, у великій каструлі, вариться ароматний суп.

На дивані примостилась стара кішка Аліса Михайлівна. Вона намагається дрімати. Та час від часу доводиться відбиватись лапою від настирного, грайливого цуценяти.

Господиня насолоджується тишею та спокоєм. Неквапливо, вона заварює чай та розставляє на столі мед та печиво.

"Поки діти у школі, можна і відпочити", – лагідно промовляє Людмила та з задоволенням робить великий ковток чаю.

Це молода та весела жінка. З її обличчя майже не сходить чарівна, широка посмішка. Здається, вона насолоджується не тільки чаєм та тишею, а й самим життям.

В родині Павлових 12 дітей. Двоє біологічних, десять – прийомних.

"Зазвичай у нас в будинку дуже галасно, киплять справжні італійські пристрасті, хтось грає на барабані, а хтось співає", – сміється Людмила.

Майже всі діти підлітки. Кожен індивідуаліст, тому палко відстоює свою точку зору, речі абощо. Іноді навіть посуд б’ється.

"Якщо у нас цілий тиждень нічого не розбилось і не зламалось, тоді ми купуємо торт та відзначаємо це", – каже мама.

Людмила та Альберт Павлови виховують 12 дітей

Альберт Павлов, чоловік Людмили, відомий в Запоріжжі громадський діяч та активіст.

Близько десяти років тому Альберт створив благодійний фонд "Щаслива дитина". Спочатку волонтери фонду займались лише збором коштів для онкохворих дітей. Та згодом з’явилось кілька напрямків діяльності: допомога дітям, хворим на муковісцидоз та інші рідкісні хвороби, допомога дітям з інвалідністю, допомога сиротам та дитячим інтернатним закладам.

Допомога сиротам стала одним із найважливіших завдань самого Павлова. Два роки тому чоловік запропонував дружині взяти в родину сімох дівчаток, чиїх батьків позбавили батьківських прав.

"Я спочатку подумала, що він сказився. Мені було страшно уявити, що в мене одразу буде стільки дітей", – пояснює свої страхи Людмила. – "Та чоловік показав мені відео-анкети цих дівчаток. Господи, які вони були всі гарненькі! Всі між собою дружні, активні, розумні. Коли я з ними познайомилась, то прикипіла до них всією душею".

НОВЕ ЖИТТЯ ВЕЛИКОЇ РОДИНИ

Коли подружжя повернулось додому після знайомства з дітьми, Люда не дала одразу своєї ствердної відповіді.

Та весь час казала Альберту: "Ось, якби дівчатка жили у нас, то Ксюша з Машею були б в цій кімнаті, а Яна з Любою – там...".

Жінка вже була не проти, щоб її родина збільшилась втричі, та на перепоні стояли розміри житла. Трикімнатна квартира не могла в собі вмістити дев’ятьох дітей, двох дорослих та кішку.

"Ми давно планували переїхати всією родиною із Запоріжжя в село Українка Михайлівського району", – сідаючи коло дружини, розповідає Альберт. – "Хотіли, аби діти росли на свіжому повітрі, мали простір для розвитку.

Ми хотіли створити таке собі екопоселення, потихеньку відходити від усього неекологічного. Тобто, менше купувати всього магазинного, більше вирощувати свого, для себе. Та все відкладали переїзд".

Людмила, після знайомства з дітьми, не дала одразу своєї ствердної відповіді, бо на заваді стояли розміри житла

У родини в селі була ділянка землі та невеличкий старий будинок, який вони потроху відбудовували. Та переїзд був далекими ймовірними планами. Все ж таки покинути квартиру в обласному центрі, змінити міську школу на сільську, відірвати дітей від друзів та звичного ритму життя було складно. Та коли стало питання про прийомних дітей, родина згадала про свою давню мрію.

"Нашу родину завжди цікавило життя, поближче до природи, до землі. Дітям важливо бачити, як щось зароджується, росте, результат якоїсь власної праці. Місто – не найкраще місце для виховання дітей. Тому рішення прийшло ніби само по собі", – каже Альберт.

Павлови почали оформлювати документи на створення ДБСТ та швидкими темпами не тільки ремонтувати, а й значно збільшувати будинок в селі.

"Ми хотіли, щоб діти переїхали до нас влітку. Щоб ми могли звикнути одне до одного до першого вересня. Адже школа сама по собі великий стрес для дітей. А вони пережили багато труднощів – розлука з родиною, інтернат, нові батьки, переїзд в нове село", – пригадує Людмила.

Відбудувати будинок родині допомагало багато людей: грошима, необхідними будівельними матеріалами, меблям, речами.

Альберт власними руками змайстрував дітям ліжка. Люда пошила постільну білизну, матраци та подушки.

В новий "Щасливий будинок" родина заїхала в липні 2015 року. А свою квартиру безкоштовно віддали у користування прийомній родині, яка переїхала в Запоріжжя з Донецька.

Крім сімох дівчаток, Альберт та Людмила взяли під опіку ще й трьох хлопчиків із запорізьких інтернатів. З того часу для великої родини Павлових почалось нове життя.

Відбудувати будинок родині допомагало багато людей: грошима, необхідними будівельними матеріалами, меблям, речами

ДРУЖНІ, ЕНЕРГІЙНІ ТА ІНІЦІАТИВНІ

Поки п’ємо чай, за дверима чується гомін. За хвилину кімната наповнюється дзвінкими різнобарвними голосами та сміхом.

Миттєво звільнившись від шапок та курток, діти розбіглись хто куди: хтось обійматись з кішкою, яка пручається й гордо супиться, хтось вже годує печивом цуценя, яке жадібно хапає гостинці та облизує щедрі дитячі руки, а хтось заглядає в каструлю з ароматним супом.

Потім навипередки кинулись мити руки та повсідались вечеряти за великим столом.

Не зважаючи на переїзд до села, Альберт та Людмила Павлови намагаються дати своїм дітям різносторонню освіту, навички на багато вражень.

Всі діти в родині вчаться грати на музичних інструментах: на флейті, роялі, барабанах, гітарі. Для цього доводиться їздити в сусідній райцентр або в Запоріжжя.

Також всією родиною часто їздять до цирку, в музеї, театр або на екскурсії в інші міста. Це займає багато часу та грошей. Проте намагаються знайти для дітей різні вподобання та не дати занудитися.

"У нас всі діти різні по темпераменту, активності, – з любов’ю каже Люда. – Тому неможливо всіх віддати на одну спільну секцію, на танці або дзюдо. Доводиться до кожного шукати підхід".

Всі діти в родині вчаться грати на музичних інструментах: на флейті, роялі, барабанах та гітарі

Щоб зайняти дітей, Альберт домовився з директором школи про відновлення старого спортзалу. Власними зусиллями та за допомогою небайдужих людей, Павлови його відбудували та закупили необхідний спортінвентар. І тепер майже щовечора там збираються сільські дітлахи.

"Я в минулому професійна волейболістка, тому із задоволенням проводжу для дітей тренування", – розповідає Людмила. – Також всі разом проводимо змагання по волейболу, футболу чи баскетболу".

Думають Павлови і про те, щоб знайти вчителя танців, який би зміг приїздити й давати уроки, а також шукають репетитора з англійської мови. Можливо б хтось із сільських дітей підключився до навчання.

"Сільські райони депресивні. Хочеться щось зробити для цих населених пунктів, для людей які тут живуть", – каже Альберт. – Зараз активно допомагаємо розвивати школу, крім спортзалу, ремонтуємо приміщення навчального закладу, утеплюємо його".

Він також розповідає, що нещодавно закрилась місцева лікарня. Щоб приміщення не було розграбоване та зруйноване, Павлов домовився про передачу будівлі у власність фонду "Щаслива дитина".

"Реконструюємо його під ще один будинок сімейного типу. А це і для села добре. Адже з’являться нові робочі місця, нові учні в школі. У мене багато думок по розвитку території", – ділиться чоловік.

Біля власного будинку Павлови збудували дитячий спортивний майданчик та басейн. Тому влітку туди також стікається купа дітлахів не тільки з їхнього села, а й сусідських.

Біля власного будинку Павлови збудували дитячий спортивний майданчик та басейн

Вже два літа поспіль Альберт створює дитячі табори.

Запрошує дітей із інших ДБСТ, інтернатів, а також малозабезпечених родин.

Скликає туди різноманітних тренерів, щоб чимось розважити дітей. Прямо за будинком розбивають наметове містечко. Діти вчаться гончарного мистецтва або різьби по дереву, проводять змагання по встановленню намету абощо. Всі разом ходять на місцеву річку рибалити, співають пісень під гітару та вчаться готувати їжу на вогні.

"Деякі жителі села спочатку ставилися до нас з недовірою, – каже Альберт. – Навіть звинувачували в тому, що ми заробляємо на дітях. Але так можуть казати лише ті, хто ніколи не виховував прийомних дітей".

Він пояснює, що виплати, які надходять від держави не забезпечують в повній мірі всіх потреб. Адже музичні інструменти, секції, одяг, подорожі – все це коштує грошей.

"Ми з Людою намагаємось використовувати дитячі надходження по мінімуму. Думаємо створити для них особисті рахунки, щоб в майбутньому діти могли використати їх на власні цілі: освіту, придбання житла абощо", – каже чоловік.

Вже два літа поспіль Альберт створює дитячі табори – прямо за будинком розбивають наметове містечко

ЗМАГАННЯ ЗА БАТЬКІВСЬКУ УВАГУ

Повечерявши діти розбіглись по кімнатам. З другого поверху залунали звуки флейти.

Маленька дівчинка, з пронизливими карими очима, принесла батькові малюнок. Почувши, яка вона талановита, дівчинка засвітилась від щастя і притулилась щокою до батькового плеча.

"Порозумітись з дітьми нам допомагають психологи, – каже Альберт.

Діти, чиї батьки були позбавленні батьківських прав, мають різноманітні психологічні травми. Разом зі спеціалістами батьки допомагають їм пережити посттравматичний стан.

"Намагаємось кожному приділяти рівну кількість часу. Та все ж старші діти ображаються, що їм приділяють мало уваги", – уточнює чоловік.

"Малюки не переймаються схожими проблемами", – пояснює Людмила. – "Вони прибігають, обіймають і отримують стільки уваги та любові, скільки забажають.

Старші так не вміють. Тому з ними потрібно по-іншому. За ними я повинна бігати та нав’язувати їм свою любов. Спочатку для всіх нас ситуація була трішки заплутаною, тому що ніхто не розумів, що від кого і яких речей чекає. Старша біологічна донька ревнувала до інших дітей. Та зараз всі порозумілись".

Маленька дівчинка почувши, яка вона талановита, засвітилась від щастя і притулилась щокою до батькового плеча

Психологи кажуть, що чим старша дитина була, коли потрапила в родину, тим більше часу їй треба для адаптації. Адже ця дитина не знає, як їй поводитись в люблячій родині, як проявляти власні почуття.

Людмила Павлова постійно спілкується з психологом, відвідує різноманітні семінари та читає багато спеціальних книжок аби краще розуміти своїх дітей. На жаль, більшість запорізьких прийомних родин не відчувають підтримки спеціалістів після створення ДБСТ.

"Вже багато років поспіль чиновники декларують питання створення ДБСТ як один із найважливіших напрямків діяльності", – зауважує Альберт.

Але, уточнює він, все це тільки на словах. На ділі – катастрофічно скорочується штат працівників в органах опіки, прийомні родини не отримують допомогу при адаптації в перші місяці після створення.

"За останній рік вдвічі збільшилась кількість дітей-сиріт, яких повернули назад до інтернатів, прийомні родини розпадаються. Це жахливо. Адже для психіки дітей це невиправна шкода", – каже батько.

За словами Альберта Павлова, велика перепона на шляху створення ДБСТ в Запоріжжі та області – відсутність у родин достатньої кількості квадратних метрів житла та бюрократія.

"Я знаю багато родин, які хочуть взяти дітей на виховання і певен, що вони змогли б дати їм необхідну любов та тепло. Та влада не робить нічого, щоб надати таким родинам необхідні будинки", – пояснює він.

Альберт: "Я знаю багато родин, які хочуть взяти дітей на виховання і певен, що вони змогли б дати їм необхідну любов та тепло"

НЕЗБОРНА БЮРОКРАТІЯ

Благодійний фонд створює такі будинки, де в комфортних умовах можуть жити прийомні родини.

За кошти небайдужих людей, старі будівлі повністю модернізують, роблять їх енергоефективними та комфортними. Вони передаються ДБСТ абсолютно безкоштовно.

Також фонд і надалі допомагає цим родинам матеріально.

На сьогодні створено вже п’ять таких будинків: два в селі Українка, де проживає родина Павлових, один в сусідньому селі та два в селі Калинівка Чернігівського району Запорізької області.

"Щасливі будинки" в селі Калинівка були першими зі створених благодійним фондом. Їх відбудували на базі місцевого Чернігівського інтернату з метою – врятувати дітей від неминучої смерті.

"Чернігівський інтернат "прославився" на всю країну тим, що в 2011 році там була величезна смертність серед дітей, – каже Альберт. – Туди привозили чотирирічних малюків із запорізького дитячого будинку "Сонечко" з важкими вадами розвитку. Більшість дітей помирала в перший місяць проживання".

Справа в тому що Чернігівський інтернат був зовсім не пристосований приймати таких дітей. На базі комунального закладу не було навіть лікаря, який би міг стежити за станом малечі. Діти не могли адаптуватися, тому що не вистачало медперсоналу, санітарок та нянь. Чиновники знали про цю ситуацію, але ніяк не реагували. Померлих дітей просто ховали та привозили нових.

Коли волонтери фонду вперше приїхали до цього інтернату, то були шоковані від побаченого. У дітей були величезні виразки по всьому тілі, тому що їм рідко змінювали підгузки, голодні та абсолютно одинокі вони повзали в коридорах, лежали коло ліжок абощо. Тоді волонтери наробили великого галасу. Про інтернат навіть зняли документальний фільм журналісти "ВВС".

Тільки після цього надскладних дітей перевели до іншого, краще пристосованого інтернату. За кошти благодійного фонду волонтери найняли лікаря, та додатковий персонал для Чернігівського інтернату. Деяких дітей усиновили американські родини.

"Тоді ми вперше вирішили створювати "Щасливі будинки", – пояснює Альберт. – "Дітей необхідно було негайно рятувати з того пекла".

Благодійний фонд створює такі будинки, де в комфортних умовах можуть жити прийомні родини

Альберт домовився з представниками влади про те, що за рахунок фонду будуть відбудовані два покинуті сільські будинки. Там створять два ДБСТ, де зможуть виховуватись більше, як 20 дітей, яких переведуть із інтернату. Отримавши згоду, фонд приступив до реалізації свого задуму.

"Будинки були майже розвалені. Там не було ні вікон, ні дверей. кругом чагарники. Ми відбудовували абсолютно все – замінили дах, підлогу, модернізували систему опалення та багато іншого", – розповідає чоловік.

Всього за шість років на обладнання двох будинків було витрачено майже два мільйони гривень пожертв небайдужих людей. Зараз там проживає одна родина і ще одна готова заїхати.

Стало питання про передачу будинків з власності обласної ради у власність сільської громади.

Місцева влада погодилась на це лише за письмової згоди представників благодійного фонду, що сільська рада не буде витрачати на утримання будинків ні копійки.

Та в лютому цього року, коли передача будинків була майже на фінішній прямій, обласні чиновники вирішили, що вони не можуть передати ці споруди та поставили питання про переведення дітей знов до інтернату.

[L]"Для нас це був справжній шок", – заявляє Альберт. – "Бюрократична тяганина й так триває дуже довго. На підпис кожного документу йдуть місяці, хоча можна було все зробити за кілька днів. Більше того, чиновники нам навіть не пояснюють в чому річ".

Представники запорізького обласного департаменту соціального захисту дають плутані коментарі стосовно даної ситуації.

В ефірі "Громадське Запоріжжя" представник Запорізької обласної адміністрації Андрій Ковпак заявив, що жодна дитина не буде переведена знову до інтернатів та процес передачі будинків завершиться за два тижні.

Та 1 березня Чернігівська района служба у справах дітей підписала документ на переведення трьох вихованців ДБСТ до інтернату. Цього ж дня директор Чернігівського інтернату Микола Савов виканав доручення.

На сьогоднішній день, департамент соцзахисту повністю змінив представників органів опіки, які займались цим питанням і що буде далі – невідомо.

Та Альберт Павлов запевняє, що буде боротись за дітей, які проживають в цих будинках, навіть якщо доведеться організувати там блокаду:

"Мене вражає, наскільки в нашій країні бюрократична система у всьому. Навіть в найдрібніших питаннях. Люди, які допомагають фонду з-за кордону, не розуміють, чому на просту роботу необхідно витратити купу грошей та часу. І я не можу їм пояснити, тому що для них це просто абсурд".

Яна Міланова, спеціально для УП.Життя

Титульні фото Depositphotos