Водійка у вишиванці

"Ми так звикли до одягу інших культур, що забули про багатство власної", – констатує пані Валентина з Житомирщини.

Вже 12 років вона працює водієм тролейбуса у столиці та вражає пасажирів своєю манерою одягатися.

Водія громадського транспорту у чепурному одязі можна побачити вкрай рідко, а у вишиванці – ще рідше.

Саме тому я була вражена, коли, повертаючись пізно ввечері додому, вже навіть не на зупинці мене підібрав останній тролейбус, за кермом якого була пані Валентина.

Відтоді пройшло три місяці, два з яких водійка провела у лікарні зі спинними грижами, і я вирішила проїхатися із пані Валентиною, щоб взяти у неї інтерв’ю та поспостерігати реакцію пасажирів.

Улюблений маршрут пані Валентини – "Ботанічний сад – Центральний залізничний вокзал".

Близько трьох років, майже щодня, вона ходить на роботу у вишиванці, а кияни та гості міста продовжують дивуватися: "Ой, як у вас тут гарно!", "Чи можна вас сфотографувати", "А що, сьогодні якесь свято?".

Її робоче місце – це як мікромодель української хати, коли вся оселя була оздоблена вишивкою: рушниками на образах, вишитими подушками на ліжках, віконними та дверними занавісками. Відвідини такої оселі завжди створювали враження, що у господарів свято.

Робота водія буває настільки невдячною та виснажливою, що не вистачає сил навіть на посмішку. Однак пані Валентина прагне створювати приємну атмосферу пасажирам через одяг.

[L]"Коли я бачу, що пасажири заходять до тролейбусу із сумним обличчям, мені хочеться їм якось ненав’язливо зарадити. Я можу це зробити лише, показавши особисте ставлення до життя", – каже жінка.

У свої 45 років їй захотілося прожити життя наповну.

12 років тому, маючи двох дітей-школярів, в пошуках кращої долі, пані Валентина знайшла оголошення у Центрі зайнятості про роботу водієм тролейбуса й переїхала з маленького селища до столиці.

Своєю зарплатнею вона допомогає доньці, сину, який знаходиться в АТО. У вільний час – читає книги з саморозвитку та вишиває бісером.

Одяг пані Валентини - це не зовсім традиційна українська вишиванка.

У спадок від бабусі та матері їй дісталося чимало вишитих речей: занавіски, штори, скатертини та сорочки.

Деякі з них з часом втратитили свій яскравий колір, їх поїла міль.

Рятуючи працю своїх предків, вона знайшла їм нове застосування, вирізаючи квіткові композиції й переносячи їх на однотонний одяг. Так у неї утворилася невеличка колекція з декількох суконь, спідниць, сорочок та желетки.

Образ водійки доповнює майстерно зав’язана хустина та намисто.

"Чим привабливішим буде мій образ, тим приємніше буде пасажирам повертатися додому після роботи", – переконана пані Валентина.

Переважно, вона працює у вечірню зміну. Дбає не лише про свій авторитет, але й про репутацію організації, яку вона представляє. Навіть, якщо мова йде тільки про декілька маршрутів.

Пані Валентина – берегиня українських культурних традицій і особистість, яка вважає, що власним прикладом можна бодай трішки зрушити з місця сіру буденність.

Ірина Сухомлинова, фотограф, журналіст, спеціально для УП.Життя