"Я знайшла своє місце". Як 26-річна дівчина відкрила дитбудинок сімейного типу

"У нас є квартира на Осокорках, приїжджайте дивитися. Скажете прорабові, у які кольори фарбувати стіни", – лунає з телефону.

Ірині Фісоченко – 26 років, у її житті одна за одною стаються вирішальні події: закінчила вчитися на юриста, донька Каріна пішла в школу, вона познайомилась з Сергієм – і вдруге вийшла заміж.

І ось тепер – дзвінок із пропозицією створити дитячий будинок сімейного типу. Навіть більше: переїхати з Обухова, де всі друзі, рідні і бізнес, у Київ. І найважче: забути про трьох дітей, з яких і для яких все починалося.

Ірині Фісоченко і її чоловік Сергій створили будинок сімейного типу

ПРОСТО СТРИБНУЛИ У ВИР З ГОЛОВОЮ

Ідея створити ДБСТ передалася Ірині, можна сказати, генетично: її мама і тітка виросли в інтернаті й часто розповідали, як по кілька років носили одну пару замалого взуття.

Згодом тітка створила свій будинок сімейного типу – тож у Ірини перед очима був її приклад.

Це був саме той випадок, коли людина готова, і лише чекає на знак. Тому, коли у лікарні, де лікувалася її донька, вона познайомилася із трьома дітьми, від яких відмовилась мама і яких от-от відправлять в інтернет, вона вже знала, що робити.

"Ми багато не думали, просто стрибнули у вир з головою", – каже Ірина.

Це був саме той випадок, коли людина готова, і лише чекає на знак. Фото з detdom.info

Через два місяці після зустрічі у лікарні з найстаршим з дітей, шестирічним Ромчиком, вони спускаються стежкою в лісі на окраїні міста.

До занедбаної халабуди хлопчик не йде – біжить.

"Мамо, мамо, це я! Я прийшов!" – кричить він і стукає у двері.

Щойно там було чути голоси. Ромчик часто ночував з мамою то тут, то на ліжку біля цвинтаря. Зараз вона відчинить і він кинеться їй в обійми. Навіть сусідка сказала, що вона дома.

Ірина з чоловіком часто роблять те, що в ідеальному світі мала б робити соцслужба

Ірина і Сергій чекають поруч: вони приїхали сюди зробити те, що в ідеальному (але не українському) світі мала б робити соцслужба: знайти маму, позбавити її батьківських прав, відновити дітям документи і знайти їм нову сім’ю (їхню).

"Це я, мамо! Мамо!" – він стукає сильніше. Можливо, вона заснула? Він точно чув звуки.

"Я прийшов", – Ромчиків голос стає тихішим. До горла підступає клубок, в очах з’являються сльози. Ніхто так і не відчинив.

Щоб всиновити хлопчика і його сестер, Ірина і Сергій відвідують курси для прийомних батьків. Там отримують несподівану характеристику: "У вас є потенціал виховувати до десяти дітей – створити ДБСТ".

Київська соцслужба бере ініціативу в свої руки – на відміну від Обухова, де не поспішають, вказують на двері й години прийому:

"Вони нічого нам не пропонували, але злилися, що ми можемо поїхати в Київ. Так і не віддали нам дітей", – розповідає Ірина.

Після курсів Ірині та Сергію сказали, що у них є потенціал виховувати до десяти дітей – створити ДБСТ

ТУТ – СВОЇ

У свої перші дні в квартирі на Осокорках, яку родині виділили, Данило розливає миску борщу, і йде собі далі, наче нічого не сталося.

"Даня, ось ганчірка, прибери", – каже Ірина.

"Не буду. Хочеш – викликай міліцію", – відповідає хлопець.

Ірина готова до різного: вона знає, що кожна дитина проходить період адаптації і випробовує межі. Вона приглядається до них, вони – до неї з Сергієм.

З інтернату, вулиці, закинутих будинків чи підвалів ці діти потрапляють у простору двоповерхову квартиру з великими кімнатами і фотографіями на стінах – і це шок.

"Це наше? І це? І ми будемо тут жити?" – вони заглядають у кожну шухляду, в кожен куток.

Коли ці діти потрапляють у простору двоповерхову квартиру з великими кімнатами і фотографіями на стінах – і це шок. Данило у центрі

Не дивно, що діти переживають так званий "медовий місяць".

Оля здувала кожну пилинку, прибирала за іншими дітьми – довелося казати їй: "Тут тебе люблять такою, як ти є, не треба старатися всім сподобатися".

А Настя, яка постійно тікала з інтернату, а в домі каже: "Навіщо від вас тікати? У мене тут виросли крила. Я тут вільна".

Але це не про Данила, принаймні, не зараз.

Діти переживають так званий "медовий місяць"

Коли у гості приходить дідусь – батько Ірини, Даня знайомиться з ним без особливого інтересу:

– Дед, ты что это такое на себя напялил, у тебя чо, нормальных шмоток нет? Ладно, давай поедем по клубам, поразвлекаемся.

– А что там?

– Ну как, там девочки не шестах танцуют – посмотрим.

У свої вісім років Даня об’їздив з мамою чи не всі клуби Києва. У новому домі він почуває себе чужим: тут всі – інші, не такі, як він. Про що з ними говорити? І як? Краще триматися осторонь.

Як пояснити, що його тут розуміють?

Інколи дітям доводиться довго пояснювати, що тут їх розуміють, але зрештою такі розмови і укріплюють сім`ю. Фото з detdom.info

Ірина довго радиться з Сергієм. Зрештою, кличе Данила у свою кімнату, сідає навпроти нього і різко каже:

– Ну что, побазарим, да?

– Ого! Так тут свои! – вигукує він.

З того вечора його життя змінилось.

Зараз Даня любить танцювати і малювати, у нього багато друзів, він наздогнав пропущені два роки школи. Допомагає мамі готувати піцу, сміється, грається з наймолодшим братом.

Те, що було, залишилось позаду: він рідко згадує минуле, він знайшов своє місце. Знайшов своїх.

Зараз Данило, як і інші діти, допомагає мамі готувати піцу, сміється, грається з наймолодшим братом

БАТЬКИ – ЦЕ ФУНДАМЕНТ

Вчителька проходить між партами, обводить поглядом учнів і каже:

"Клас, у нас нові діти. З нами будуть вчитися сироти. Сироти, встаньте!" – і вказує на Олю. Ось таке знайомство.

Того дня Ірина довго розмовляє і з вчителькою, і з Олею. Вона взагалі у школі проводить часу не менше ніж вісім її дітей.

Ірина у школі проводить часу не менше ніж вісім її дітей. Білявка – Оля

"Ви їх взяли виховувати – ви ними і займайтеся", – стандартна фраза, яку їй там кажуть.

Як пояснити?

І, не менш важливе, як знайти слова, які заспокоять доньку?

"Розумієш, Олю, для неї слово "сирота" порожнє. Вона не пережила того, що ти: не тинялася голодна районом у пошуках їжі, не тікала від п’яних батьків, не ночувала у мороз на вулиці і у підвалах. Для неї це слово позбавлене сенсу. Воно її не болить", – пояснює Іра.

Ці післяобідні, вечірні, нічні і ранкові розмови на кухні чи в спальні, мабуть, найбільша робота мами ДБСТ. Діти увесь час приходять зі своїми проблемами: школа, друзі, симпатії. Кожному потрібен час наодинці, якщо не поговорив сьогодні – завтра не наздоженеш, вже пізно.

У п’ятницю ввечері діти показують свою програму на вихідні: куди і з ким підуть, що цікавого відбувається в місті. Так вони вчаться планувати час.

"Давайте поїдемо у ПінчукАртЦентр на нову виставку", – пропонують дівчата.

У п’ятницю ввечері діти показують свою програму на вихідні: куди і з ким підуть, що цікавого відбувається в місті

Часто їздять в село, а найбільше люблять вилазки на річку: ночі в наметах, вогнище і їжа в казанах, купання, ігри, природа. Разом їм завжди весело.

"Батьки – це фундамент: якщо між ними є порозуміння, то у сім’ї здорова атмосфера, усі щасливі", – каже Ірина і додає, що Сергій її дуже врівноважує, – "На кожну мою емоційну ідею у нього твереза спокійна реакція.

З ним у нас все легко, я інколи навіть кажу: "Мені нудно, чому у нас все так просто? Давай хоч раз посваримося!". "Добре, починай, – відповідає він і сміється".

[L]Фісоченко розповідає, що коли стомлюється, то сідає у машину і їде в село: два дні на природі й наповнюється енергією і хоче назад, до сім’ї.

"Влітку діти роз’їжджаються по таборах – мені швидко стає нудно і сумно, не вистачає драйву.

Двоюрідна сестра якось сказала: "Як ти так можеш? Я б і тижня не витримала". А я – як риба у воді. Я тут на своєму місці", – посміхається дівчина.

Зараз у родині 9-ро дітей. Ірина та Сергій дуже хочуть, щоб у сім’ю прийшли нові діти – чекають, звертаються в службу. Так, буде нелегко. Але Ірина сміється: "Розумієте, я у собі відкрила чакру любові. Вона у мене не закінчується, навпаки. Її стає все більше".

Ольга Макар, Діана Буцко, спеціально для УП.Життя