"Ми перестали хотіти допомагати". Як литовець та українка повертають ветеранів до життя

Волдімаріс Ажубаліс та Ольга Олексієнко – двоє волонтерів з Полтави.

Вони одними з перших в Україні почали возити бійців АТО на лікування в Литву, а згодом започаткували лінію емоційної підтримки для учасників АТО, фронтових волонтерів, вимушених переселенців та їхніх родин ATOL.

Усе це вони роблять під егідою створеної Волдісом у 2014 році громадської організації "Унія 1219". Основна ідеологія організації та її засновників – допомагати до кінця.

Волдімаріс Ажубаліс та Ольга Олексієнко – одними з перших в Україні почали возити бійців АТО на лікування в Литву

Волдімаріс – високий, говіркий, але серйозний і задумливий чоловік.

Литовець у нього в крові, але простежуються і риси українця – 10 років проживання в Україні далися взнаки. Вже не перший рік він живе у Полтаві. Тут він займається бізнесом, допомагає бійцям АТО.

Ольга – впродовж останніх 2-х років координує роботу ATOLу, проводить тренінги для волонтерів та опікується психологічною реабілітацією ветеранів АТО.

ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ

Волдіс – корінний литовець. Бізнесмен. А вже четвертий рік поспіль волонтер.

Знає Україну здавна. Тут він проходив службу в армії, а коли Радянський Союз доживав свої останні дні, приїздив до Львова знайомитися з активістами "Народного руху". У той час – 1989-1990 роки – він був членом молодіжної литовської організації, яка боролася за незалежність Литви.

З 2007 року, з незначними перервами, став постійно мешкати в Україні.

Заснував на Чернігівщині власну справу – ферму на 4 тис га. Однак, не встиг він як слід "стати на ноги", одразу ж довелося мати справу з рейдерами. Потім були суди та важка боротьба, тому довелося переключитися на іншу справу.

Волдіс вирішив переїхати в Кіровоградську область, де розпочав чотири проекти з альтернативної енергетики – переробки відходів деревини та вирощування енергетичних культур.

[L]Йому обіцяла підтримку місцева адміністрація, шукав він також партнерів закордоном. Однак, проект не запрацював.

– Були вибори, які все поміняли. Мій проект закрили, – згадує він 2010 рік.

Йому нічого не залишалося, окрім як повертатися на першу Батьківщину. Чоловік зізнається, що не очікував на щось краще поки в Україні не зміниться влада.

Вирішальний момент настав 21 листопада 2013 року, коли Кабінет міністрів Миколи Азарова відмовився підписувати Угоду про асоціацію.

Це обурило Волдіса. Він побачив, що українці вийшли на вулиці і згадав себе в часи відновлення незалежності Литви. Його історія боротьби повторювалася, але в Україні:

– Під час Майдану ми почали возити допомогу. Одразу ж. Ніхто не думав коли. Тільки побачили, що люди почали щось приносити… автоматом... не було такого, що приймали якесь рішення. Ми зрозуміли, що це наш обов’язок.

На його думку, люди вийшли на Майдан через "бажання вирватися" від обіймів "спільного ворога" – і це об’єднує Литву і Україну.

– Мої діди, батьки – всі в Сибіру. Моя рідня була там. Якщо Литва допомагає Україні – це не просто так. У нас є свої зв’язки, – називає він причини приязного ставлення литовців до української боротьби і додає, що Литва робить це "щиро і не шукає вигоди".

Волдімаріс Ажубаліс не покидав Майдан до кінця – така була його обіцянка.

"УНІЯ 1219"

Волдіс та Олена продовжили возити допомогу з Литви і після закінчення Майдану.

Коли ж на Донбасі розпочиналися бойові дії, захоплювалися Слов’янськ та Краматорськ, волонтери заснували фонд "Унія 1219".

Спочатку зареєстрували організацію в Литві, а в липні – в Україні. Таким чином волонтери намагалися убезпечити себе і вантаж, який на кордоні часто називали "нелегальним" і не пропускали.

Коли пан Ажубаліс розмірковував про назву організації, йому пригадалася історія: 1219 року був підписаний перший договір між Україною та Литвою, а унія означає дружбу, спілку та союз. У пошуку інших варіантів потреби вже не було.

– Коли шукали назву, то одразу згадали, що в 2019 році буде річниця підписання в 1219 році в місті Володимир-Волинському першого письмового договору. Тоді 21 литовських князів приїхали на зустріч з Данилом Галицьким, – наводить історичну довідку Волдіс.

Через рік він збирається святкувати 800 річчя дружби України і Литви.

Засновник фонду "Унія-1219" Волдіс Ажубаліс та волонтер Валерій-Довженко

"Унія 1219" у перші місяці війни зосередилася на передачі одягу військовим. Привозили камуфляж на Майдан, а згодом почали передавати в зону АТО.

– Ми починали з "Правого сектору", – долучається до розмови Ольга.

Хоча організація була зареєстрованою, легше від цього не стало. Радше навпаки.

– Була розмова з СБУ, – розповідає Волдіс. – Якби ми це робили нелегально, на нас ніхто б не звертав уваги, але коли ми стали легальні, нам багато що не можна було робити.

Їм сказали: ваша діяльність – це робота міністрів. І пояснювали: те, що ви привозите, може попасти не в ті руки.

Волдіс киває: "Тут правда: не завжди це потрапляє туди куди потрібно".

"КОНТРАБАНДА" В ЛИТВУ

Восени 2014 року "Унія 1219" переорієнтувалася на допомогу українським військовим з реабілітацією у Литві.

Ажубаліс мав там знайомих, зокрема саме завдяки його знайомству з головним військовим лікарем країни вдалося організувати першу поїздку.

– Волдіс дуже перейнявся цими хлопцями, – пояснює Ольга, маючи на увазі "кіборгів".

– Нас навів на це один з бійців "Миротворця". Він вийшов на нас і запитав чи можна зробити щось у Литві. Ми тоді почали цей проект і почали говорити безпосередньо з литовськими медиками, – уточнює Волдіс.

Троє бійців АТО взяли участь у пілотному проекті "Унії 1219". Крім них, ще 4 бійців відправила Дніпропетровська ОДА. Загалом – 7.

Зустріч українських військових з колегами із Литви

Летіли військовим літаком, без віз, дехто без закордонних паспортів - майже без нічого – лише в порваних камуфляжах, в яких були на передовій.

– Ми їх вивозили контрабандою (сміється). Україна не знала, що вони там, – згадує Ольга перший досвід.

Спочатку усіх привезли до Києва, в посольство Литви. Хлопцям зробили спеціальні довідки, за якими вони могли приїхати в Литву. Все робили дуже швидко – часу на роздуми не було.

– У них не було закордонних паспортів. І це було якраз під час новорічних свят. І ніхто ж не працює. А тут якраз прилетів літак, тому ми одразу в посольство і відправляти в Литву, – пригадує волонтер.

Після перших спецрейсів до Литви почали відправляти і наступні. "Унія 1219" стала містком між Україною та Литвою, а для бійців – єдиною надією на реабілітацію. Щомісяця відправляли 2-3 учасників АТО.

Скористатися програмою міг кожен боєць АТО, і не лише з Полтави. Проте не кожен міг поїхати – критерії відбору були жорсткі.

– Він має бути або поранений, по-чесному, не просто так. В основному це були з аеропорту; кум, брат, сват – не проходило, – пояснює принцип відбору Ольга.

Були люди, які хотіли по-другому, третьому і четвертому разу поїхати на лікування. Каже, що були такі, які вже лікувалися закордоном.

Волонтери також згадують проблеми з матеріальним забезпеченням. Солдат відправляли в тому, в чому вони були на фронті, а декого прямо з "передку".

– Вони поїхали з передової, в брудних берцях, в порваному камуфляжі, з маленькими речовими мішками. Було дуже прикро, коли хлопці казали: "У нас немає на зубну пасту".

У деяких дома залишалися діти. Тому ми намагалися допомогти їм фінансово, – описує проблему та рішення Олексієнко.

Президент Литви Даля Грибаускайте та український боєць Віктор Трофименко

Волдіс та співголова "Унії 1219" в Литві Фелікс Кутка закуповували і роздавали солдатам все необхідне вже у Вільнюсі.

Першим Фелікс купив на ринку все необхідне – "кросівки, спортивні штани – щоб вони мали в чому піти в реабілітаційних центр на відновлення".

Після повернення хлопців було не впізнати.

– Коли вони приїхали назад – в американській формі, з речовими мішками практично їхнього розміру – 1,5 м, – радісно і натхненно каже Ольга.

Перша п’ятірка також привезла з собою три мішки камуфляжу, який Волдіс та Ольга передали контррозвідці.

За 2015 рік, коли існувала ініціатива, лікування та реабілітацію у Литві пройшли близько 30 бійців АТО.

Загалом за 2014-2017 роки Литва прийняла 155 учасників АТО. Тепер ніхто бійців "контрабандою" не возить – Україна та Литва погодили таку співпрацю на державному рівні.

"КІБЕРНЕТИК"

Віктор Трофименко за позивним "Кібернетик" – один з перших бійців, які поїхали на лікування в Литву.

На наше інтерв’ю хлопець прийшов у футболці "АЗОВу" з підписом англійською "Ukraine is Awaking" ("Україна прокидається"), на руці – браслет з написом "Національний корпус "АЗОВ".

Віктор Трофименко за позивним "Кібернетик" – один з перших бійців, які поїхали на лікування в Литву

Цей інтелігентний хлопець, колишній журналіст та керівник полтавського телеканалу "Студія Місто" пішов на війну добровольцем після того як у військкоматі його не пропустили на фронт:

"Там мені сказали, що я сліпий, глухонімий і призову підлягати не буду в "бліжайшиє тисячу лєт", – розповідає він.

Запальний і загартований у боях з "Беркутом" під Полтавською ОДА Трофименко був поранений. Як і все навколо він сприймає це зі сміхом:

– 19 лютого отримав "подарок" під Полтавською ОДА. Мене поранило. Витягли вперед ногами. У нас просто був чемпіонат по киданню гранат під ноги і я програв свій раунд. Я був не настільки швидким як той беркутівець. Таке буває. Я навіть не ображаюся.

Зрештою, доля його закинула в батальйон "Дніпро-1". Йому довелося пройти найгарячіші точки літа та осені чотирнадцятого: Маріуполь, Новоазовськ, Карлівку та Піски.

23 листопада 2014 року прилетіла міна, яка розірвалася за декілька метрів від нього. Віктора контузило і від сильного удару вибухової хвилі Трофименко знепритомнів.

Саме в цей момент він давав інтерв’ю російському проекту "Реальність". Те відео і досі доступне в Інтернеті.

Від удару у нього серйозно постраждали очі та голова. Потрібна була негайна реабілітація.

– Чорно-біле все було. Ще на наступний день я не розрізняв кольори. Я був у шоці. З наукової точки зору це було цікаво, але дуже страшно, – Трофименко згадує перше, що він бачив після удару. Деякий час він не міг розрізняти кольори.

Хлопцю довелося пройти найгарячіші точки літа та осені чотирнадцятого: Маріуполь, Новоазовськ, Карлівку та Піски

У Полтаву його перевезли з Дніпропетровської обласної лікарні ім. Мечникова. А за день до того як його мали виписувати прийшли представники "Унії 1219" та військові лікарі з Литви. Віктора оглянули одним з перших.

– Офтальмологія – це наш профіль. Хочеш спробувати? – запитав його головний лікар Міністерства охорони краю Гінтарас Бєлькявічус.

– Да, – схвально відповів хлопець, переходячи то з української на російську, то навпаки. "Пока я был там, я русифицировался, потому что языком оперативного общения был русский мат", – виправдовується Віктор.

Через деякий час йому зателефонував Волдіс: "Вікторе, тебе відібрали".

"Кібернетика" та ще двох хлопців одразу ж відправили в Литву на військовому літаку "Сапсан" ВПС Литви.

ЛІНІЯ ЕМОЦІЙНОЇ ДОПОМОГИ ATOL

У 2015-му волонтери звернули увагу на іншу проблему – відсутність психологічної реабілітації ветеранів АТО.

Волонтери зазначають: в Україні не було на той час кваліфікованої військової психологічної допомоги, бійці мали самотужки справлятися з психологічними проблемами, а головне – у спеціалістів не було розуміння як допомогти.

– Коли сюди почали прибувати поранені, ми вирішили – рани-ранами – це зрозуміло, але мало того, що вони фізично травмовані, вони ще отримали рани психологічні, – пригадує Ольга.

Ми з нею розмовляємо у автівці, поки їдемо до офісу ATOLу.

Зрештою виїжджаємо на міст, декілька разів повертаємо і під’їжджаємо до одного з офісних центрів Полтави.

Адреса центру, з міркувань безпеки, – таємниця. Тим не менш показати "виворіт" процесу погодилися.

Довго йдемо сходами, кружляємо між поверхами поки не підходимо до дверей. Всередині – дві кімнати. В одній – волонтер Сергій, який якраз відповідав на дзвінок, ноутбук, модем і телефон. Інша кімната – для відпочинку.

Ольга теж волонтерить на "гарячій лінії"

Кидаються в очі жовто-блакитний та червоно-чорний прапори. Волдімаріс каже, що був ще й литовський "жовто-зелено-червоний", однак його комусь подарували. Тому поки місце пустує.

Після півроку співпраці з Литвою волонтери вирішили, що будуть займатися також і психологічною реабілітацією.

Спочатку зверталися по допомогу до приватних психологів, спеціалістів Міноборони, але невдало.

Знову за консультацією поїхали в Литву. На Батьківщині Волдіс знайшов групу військових психологів з досвідом роботи у воєнних умовах і з натівською підготовкою.

Згодом вони дізналися про організацію, яка впродовж 25 років надає психологічні консультації телефоном.

– Нам військовий в Литві порадив, що є молодіжна лінія, яка працює 25 років. Тепер ліній 8: для жінок, підлітків, російськомовних тощо, – доповнює жінка.

Волдіс додає: Ми їм зателефонували. Вони приїхали сюди, поговорили з атошниками, адаптували її для їхніх потреб, а також провели 2-тижневі курси підготовки для волонтерів.

У вересні 2015 року ATOL став на ноги. Головна ідея – допомога має бути безкоштовною.

При цьому, волонтери не знають з якого номера телефонують і не мають можливості передзвонити – такий запобіжник. Ба більше, ніхто не зобов’язаний називати своїх імен та іншу особисту інформацію – все має бути конфіденційним.

Серед основних клієнтів – жінки бійців та жителі окупованих територій.

Серед основних клієнтів АТОЛу жінки бійців та жителі окупованих територій

– Я намагаюся приділяти увагу наданню допомоги жінкам. Це – велика проблема. Хлопці не так часто телефонують. "Як це я буду телефонувати?" – думають вони, але коли потрібно – телефонують, але дуже часто починають з крику, – ділиться досвідом волонтерка.

У них вже є своя статистика: середня тривалість розмови – 2 години, рекорд – більше 4-х годин.

Волонтерка Вікторія, яка в організації з першого дня, одного разу спілкувалася з бійцем АТО, який погрожував самогубством. Вона пішла додому після опівночі, тому що не могла покласти слухавку.

– Чоловік зателефонував, почали говорити, а потім каже: "Мабуть я зараз піду підірву – у мене є гранати". Я йому відповіла – почекай, давай не будеш йти, ми з тобою побалакаємо. І він починає розповідати свою ситуацію. Потім він раптом каже: "Ну все, я пішов взриватися…" І кинув слухавку, – згадує один з найтривожніших спогадів Вікторія.

Волонтери спочатку працювали з 17 до 23, нині – з 19 до 22. Люди зазвичай телефонують саме у цей час. На більше ресурсу не вистачає.

– Зараз ми знову оголосили набір – але бажаючих одиниці. Це тому що 2014-2015 роки пройшли, коли ми всі волонтери, – так пояснює цей феномен Ольга Олексієнко і з гіркотою додає:

– Просто ми перестали хотіти допомагати – пил спав.

Олександр Ярощук, спеціально для УП.Життя