Щастя – бути живим. Як киянин пережив 9 операцій і навчився танцювати сальсу

Постаті енергійно мерехтять під запальні мелодії сальси.

За хитросплетінням рук і поворотів важко простежити.

Десятки пар, усміхаючись, насолоджуються танцями у київському парку Шевченка.

Сальсу ведуть чоловіки, обертаючи навколо себе граційних жінок.

Серед них є один хлопець, якого виділяє мініатюрна, майже непомітна, деталь – беруші у вухах.

Андрій Рекун танцює з берушами у вухах.

Через хірургічні втручання у 34-річного Андрія Рекуна гостріший слух, ніж у звичайної людини.

Дивлячись на ритмічні рухи хлопця, важко повірити, що він переніс 9 операцій на голові та спині, заново вчився ходити, говорити і навіть пити воду.

Лікарі давали лише 2% на те, що він виживе. Як Андрієві вдалося перемогти пухлину, знову встати на ноги і навіть танцювати сальсу, він розповів "Українській правді. Життя".

Лікарі давали лише 2% на те, що Андрій виживе. Фото автора

НЕ РОЗУМІВ, В ЧОМУ СПРАВА: УСІ МОЖУТЬ, А ТИ НІ

Свисток. Завершується чергове тренування з хокею.

Розслаблений після гри дев’ятикласник Андрій їде на вихід із поля.

Хлопець позаду з розгону штовхає його об борт.

Удар головою. Струс мозку. Андрій кілька тижнів лежить удома.

Думає, що все гаразд, тому повертається на тренування.

Хлопець займається хокеєм з першого класу і не уявляє життя поза ним.

Втім, десятий клас завершується, тож потрібно визначатись, що робити в житті далі.

– За роки гри в хокей я назбирав чимало травм. І мав гірші, ніж у інших, результати. Не розумів, в чому справа: усі можуть, а ти ні, – пригадує Андрій.

Фото: sokol04.files.wordpress.com

Тож на 11 клас він зі спортивного класу однієї школи переходить до звичайного класу іншої і хокеєм більше не займається.

Поступово справи налагоджуються, оцінки ростуть, хокейні травми начебто забуваються.

1999 рік. Андрій закінчує школу і вирішує вступати у школу міліції.

– Фізичні дані є, інтелектуальні – не дуже, значить, туди, – пригадує, сміючись.

Але друзі з курсів англійської мови, чиї батьки працювали в міліції, відмовили хлопця від такої затії.

Зрештою, він вступає у КНЕУ ім. Вадима Гетьмана на господарське право.

Справи ідуть добре. До листопада.

Фото надане Андрієм Рекуном

ВСЕ, ЧУВАК, ПРИЇХАЛИ!

Одного звичайного дня у Андрія почало щось мерехтіти перед очима. Так ніби світло вимкнули – ввімкнули – вимкнули – ввімкнули.

Подумав: знову щось у "Київенерго" зламалось. Спалахи тривали декілька днів.

– А потім зрозумів: "Не-а", – пригадує. – Коли з тобою вперше щось не те, дискомфортно стає. Через кілька днів почала боліти голова, з’явилась втома. Почало мутніти в очах.

Пішов до офтальмолога і почув: "Хлопче, та в тебе вертикальна косоокість!".

Андрій здивувався, бо перед цим проходив повне обстеження перед армією. Усі лікарі написали: "Здоровий".

Офтальмолог скерував хлопця до невропатолога Наталії Коваленко. Вона його оглянула і залишила під наглядом лікарів.

Наступного дня прийшла уже із заввідділенням і ще кількома лікарями. Вони подивились на хлопця і питають:

– Наталю Володимирівно, з якого переляку ви його поклали у відділення неврології?

– Ви що, не бачите? У нього все ходуном ходить! Подивіться! – відповідає лікарка.

Завідувач відділенням оглядає Андрія ще раз – все гаразд.

На щастя, додому хлопця медики не відправили, а скерували на МРТ.

Томографія показала, що в Андрія – "мерехтлива" пухлина.

– Тобто один день вона є, інший ні, – пояснює хлопець. – Епендимоастроцитома 4 шлуночка. От чому в мене боліла голова два-три дні, потім ні. Стало ясно: "Все, чувак, приїхали!"

Пухлина була біля мозочка, який відповідає за нашу координацію. Фото: CLIPAREA/Depositphotos

Андрія скерували в Інститут нейрохірургії зі знімком в руках.

Про навчання першокурснику довелось забути і взяти академвідпустку.

Два тижні нейрохірурги думали, як зробити операцію.

– Вони так сумно на мене дивились. Розуміли можливі незворотні наслідки: нормальний хлопець, спортом займався, а через пухлину нічого не зможе: говорити, ходити, рухатись. Овоч, – пригадує Андрій.

Пухлина була біля мозочка. Це центр нашої координації, відповідає також за рівновагу і тонус м'язів.

– Їм потрібно було повністю розкрити череп, поставити розширювачі і дістатись пухлини, – спокійно говорить Андрій.

Щоб дістатись пухлини, лікарям довелося повністю розкрити череп. Фото надані Андрієм Рекуном

6 грудня 1999 року операцію робили четверо нейрохірургів 7 годин поспіль.

Був варіант, що батьки більше сина не побачать.

КОЛИ БОРЕШСЯ ЗА ЖИТТЯ, ТЕБЕ НОВИЙ РІК ОСОБЛИВО НЕ ХВИЛЮЄ

Побачили. Операція минула успішно.

Але усю пухлину не видаляли – було занадто небезпечно. "Добивали" рештки випромінюванням, інакше пухлина знову виросла б за декілька років.

– Це такий "кайф"! Кальцій весь виходить, все випадає, плюєшся... – розповідає Андрій.

Від самої операції хлопець відходив важко. Пів-обличчя спухло, говорити і рухатись не міг, ще й через велику дозу наркозу був занадто агресивним.

Його тато навіть ліжко в лікарні обтягнув навколо мотузками, щоб син не випав.

Увесь цей час Андрій був у стані дуже обмеженої свідомості.

– Я ніби в іншому вимірі жив. Єдине, що розумів: у палаті вмикали сині лампи для дезінфекції. Як тільки їх вмикали, я – нерухомий – чомусь починав смикатись і злитись, ніби скипидару мені налили, – пригадує, сміючись.

Фото автора

Після трьох нерухомих тижнів у лікарні хлопця відпустили додому.

Новий рік він зустрічав у колі родини вдома. Як – не пам’ятає:

– Коли борешся за життя, тебе Новий рік особливо не хвилює. Тільки інстинкт самозбереження працює.

Нерухомо Андрій пролежав декілька місяців. Вперше його посадили на ліжко через два місяці. І то на 7-10 секунд.

– Коли з лежачого стану встаєш чи сідаєш, змінюється внутрішньочерепний тиск. У кожної людини так. Спинномозкова рідина через хребет іде в голову, отримує свої сигнали від мозку і опускається. А в мене вона йшла з голови не в повному обсязі.

Тому як тільки Андрій намагався сісти, відчував біль і запаморочення в голові. Це тривало близько трьох місяців.

Під час реабілітації була ще одна проблема: коли людина постійно лежить, м'язи не працюють і з часом деформуються.

Тому Андріїв тато зробив біля дому перила, і на них хлопець вчився наново ходити.

– Ходив – гучно сказано, – каже. – "Прогулянки" не тривали більше хвилини. Координації не було.

За допомогою батьків він з нуля вчився також говорити, чистити зуби і навіть пити.

– Напевно, через незаліковану хокейну травму оця біда і сталася, – припускає хлопець, – але той же хокей і витягнув мене. Хокей навчив: коли тобі не важко, ти деградуєш. Тобі важко, значить, йдеш вгору.

Фото автора.

"ДУРНЮ, РАДІЙ, ЩО ТИ ВЗАГАЛІ МОЖЕШ ІТИ!"

2001 рік. Андрій замислюється над питанням: а що робити з навчанням?

Йому радили: "Іди в інститут для людей з інвалідністю". Адже повноцінно він ще не відновився.

Хлопець категорично відмовився, вирішив вчитись у звичайному виші. Важко, день за днем, Андрій повільно повертався до звичного життя:

– Було психологічно дискомфортно. Коли йдеш по вулиці, тебе хитає з боку в бік, підходять менти, питають, чи не бухий…

Було дуже багато комплексів, незручностей. Відчував себе, вибач, повним дебілом. Але кожна людина живе в тому світі, який вона сама собі створила. Може, студенти і викладачі ставились до мене добре, але я сприймав… Закрився в собі і все.

За стільки років боротьби за життя Андрій для себе зрозумів:

­– Одна людина має руки, ноги на місці, здоров'я, і нічого з собою не робить, не розвивається, щоб насолоджуватись життям. А інша може рук чи ніг не мати – і жити чудово. Все у нашій голові.

У мене були дивні переконання: пригнічувало те, що я відрізняюсь від інших. А тепер згадую: "Дурню, радій, що ти взагалі можеш іти!".

Своїм одногрупникам Андрій вдячний за те, що не казали: "Давай допоможемо".

Андрій вважає, що, нав'язуючи свою допомогу, ми можемо людині лише нашкодити.

– Одногрупники бачили, що зі мною щось не те, і просто не чіпали. Бо коли людині кажуть: "Ти не можеш сам цього зробити, давай я тобі допоможу" – це не правильно. Це ображає. Коли людина попросить, тоді так, допоможіть. Інакше краще не лізти.

Навіть на четвертий рік після операції Андрій дуже повільно писав.

– Я дуже швидко втомлююсь, – каже.

Але вперто вчився сам. На другому курсі у нього було три талони.

Якби отримав четвертий – вилетів би з університету.

Але четвертий курс він завершив уже з п’ятірками без зайвих напружень.

Почав працювати в господарському райсуді секретарем судових засідань.

– Коли я побачив стосунки між людьми, які судяться, ой… Зрозумів, що там дуже важко. Люди жили багато років разом, а потім за якусь дрібницю обливають один одного брудом…

Згодом із суду Андрій звільнився і влаштувався в приватну компанію.

Життя налагодилось.

Фото автора.

"ІДИ, ХЛОПЧЕ, ВМИРАЙ, ТІЛЬКИ НЕ В НАС"

2007 рік. Андрій лежав вдома і читав книжку. Раптом з носа почало текти.

Хлопець не надто звернув на це увагу, продовжив читати.

Але за дві години хустинка була повністю мокра:

– Думав: "Щось забагато". Але ж нічого не болить, а з носа тече.

За декілька днів таки вирішив поїхати до лікаря і здати аналізи.

Виявилось, що з носа текла спинно-мозкова рідина.

Лікарі говорили Андрієві, що після операції спинно-мозкова рідина циркулювала не так, як потрібно – до мозку рідина надходила, але не вся поверталася назад, затримуючись в голові.

Там вона накопичувалась 8 років. І змогла зробити дірку всередині голови і виходити назовні через ніс.

Медики сказали терміново робити операцію.

Вони боялись, що через цю дірку в голову потрапить інфекція.

Зробили одну операцію, Андрій пролежав після неї два-три тижні в палаті. Коли його відпустили додому – з носа знову потекло.

Знову операція – кілька тижнів в палаті – вкотре рідина з носа.

І так по колу. 5 операцій. В лікарях не сумнівались, бо цілком довіряли, каже хлопець:

– Якось поїхали ми з татом на МРТ. Дивлюсь на свій знімок голови, кажу: "Тату, чому тут чіткі лінії, а тут розпливчасті?". "Йдемо запитаємо". Запитали.

Виявились, що ця розпливчастість – гній. У голові. І всі старання медиків виявились марними.

Фото автора.

КОЖНА ХВИЛИНА МОГЛА БУТИ ОСТАННЬОЮ

Інфекція таки потрапила в голову через дірку, яку лікарі намагалися закрити впродовж 5 операцій.

– Коли мене виписували з української лікарні, мене виписали, як це пояснити простими словами… "Іди, хлопче, вмирай, тільки не в нас". В Україні, якщо інфекція потрапила в тіло – все, капець тобі. Порадили нам поїхати в Німеччину або Росію.

Вирішили в Німеччину. Але нейрохірургія – річ недешева.

Батькам довелося продати квартиру.

Поки шукали гроші і готувалися до поїздки, спинно-мозкова рідина продовжувала витікати з носа.

– Вату в ніс – і лежу. Піднятись не можу. Тільки встаю – тиск міняється, болить страшно.

Андрій лежав цілими днями перед телевізором, і "їв вишні з черешнями".

– Кожна хвилина могла бути останньою, – пригадує.

До Німеччини родина поїхала за декілька місяців.

– Там дуже все сильно розвинуте. Мій випадок був дуже незрозумілим. Там гній був в якомусь такому місці дивному в голові, що аж на камеру знімали, як так можна. Потім зробили ще одну операцію – корекцію.

Фото: Cancerus/Depositphotos

Минуло майже два тижні, Андрій готувався до виписки. Аж раптом побачив, що на торсі з'явилася червона поздовжня смуга.

– Дивлюсь на обличчя лікаря і розумію: "Капець!".

Знову операція. Дев'ята.

– Мені принесли документ на підпис. Я мав погодитись з тим, що розумію можливі наслідки. Коли тобі це говорять на словах, можна пережити. А коли тобі по суті дають підписати собі можливий смертний вирок…

Операцію Андрій пережив успішно.

Реабілітація в Німеччині кардинально відрізнялася української.

– Коли мене тато вчив після операції ходити, він мене сам спочатку тягав, потім я сам стояв. А поки я почав ходити сам, минуло близько року. А в Німеччині до цього не допускають.

Якою б людина не була після операції, її беруть попід обидві руки і тягнуть по лікарні, на тренажери.

Вони розуміють, що організм мусить функціонувати. Завдяки такому підходу я реабілітувався набагато швидше, ніж після перших операцій в Україні.

Фото автора.

"О БОГИ! ЦЯ ГРАЦІЯ, ЦІ РУХИ…"

2011 рік. Андрій сидів в одному із закладів разом зі своєю знайомою і побачив, як танцюють сальсу. Подумав:

– О боги! Ця грація, ці рухи! – сміється.

Тоді і вирішив навчитись танцювати сальсу.

[L]Зізнається, було дуже важко. Змінив не одну танцювальну школу.

– І продовжував себе відчувати дебілом. Всі люди за короткий час уже показують значні успіхи, а ти навіть не розумієш, в який бік ногу ставити. Майже через рік я зрозумів, що від мене хочуть, і справа пішла, – сміється.

Дивлячись на те, як ритмічно він танцює зі своєю дівчиною на майданчику, важко повірити в його слова.

До речі, з коханою Андрій познайомився завдяки сальсі. Разом у парі вони кружляють уже 5 років.

З коханою Андрій познайомився завдяки сальсі. Разом вони уже 5 років. Фото автора

Оглядаючись на майже 10 років боротьби за життя, Андрію було самому важко повірити, скільки він пережив:

– Це не вкладалось у голові! У Німеччині було лише 2% ймовірності, що я виживу!

– Ти відчуваєш себе щасливою людиною? – не можу не запитати.

– Аякже! Стільки гівна перейти і живим залишитись! Звісно, можна сидіти і через якісь проблеми рвати на собі волосся. Але від цього нічого не зміниться.

От людині на танцях щось не виходить, і такі істерики починаються з цього приводу. Про що мова, якщо я зміг?!

Андрій на декілька секунд замовкає і починає цитувати вірш:

Меньше эмоций на лицах

Ничто не имеет значение

Важно не то, что случилось,

А наше к нему отношение.

Ірина Андрейців, УП