"Час нас не лікує". Як матері та дружини загиблих в АТО повертаються до життя

– Де мій Коля, де? Я не бачу.

– Шукай, ти ж сама хотіла його знайти. Чи підказати?

– Ну що ж це таке, я не бачу. Ну де Коля?

Пенсіонерка Ольга Назарчук з Житомирщини кілька хвилин розгубленим поглядом шукала портрет свого сина на багатометровій "Стіні пам'яті" на Михайлівській площі в центрі Києва.

32-річний Микола Назарчук, боєць 95-ї окремої аеромобільної бригади, загинув 10 лютого 2015 року біля села Спартак, коли повертався з завдання з Донецького аеропорту.

Ольга Миколаївна біля цієї стіни вперше. Сюди вона приїхала з ще трьома десятками таких, як і вона, – жінок, що втратили своїх дітей чи чоловіків в АТО.

Уже четвертий рік вдови та матері загиблих бійців гуртуються в різних організаціях, щоб було легше разом пережити біль. Раніше не знайомі між собою жінки разом їздять на екскурсії, телефонують одна одній та відвідують могили чужих синів і чоловіків, які в спільному горі стають їм рідними.

Дехто тамує біль в активній волонтерській діяльності, допомагаючи бійцям, що продовжують захищати східні кордони.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з матерями та дружинами загиблих в АТО, щоб зрозуміти, що допомагає їм пережити горе і знаходити сили жити далі.

Матері і жінки загиблих в АТО на два дні приїхали в Київ на екскурсію. Ольга Назарчук (у центрі) вперше побувала біля стіни пам'яті на Михайлівській площі. Фото familyato.org

"Я ХОТІЛА ЙОГО ВІДКУПИТИ"

За кілька хвилин Ольга Назарчук нарешті впізнає свого сина серед тисяч портретів.

"Ой, то інша фотографія, ніж на могилі, тому я одразу не знайшла", – жінка прикладається рукою до обличчя сина, вдивляючись йому у вічі.

"Чесно зізнаюся, я його відмовляла", – ділиться своїм болем Ольга Миколаївна. – Він прийшов у відпустку. Я йому кажу: "Коля, у мене є дві тисячі, я ще позичу або візьму кредит, і я тебе відкуплю. Ти вже своє відслужив. Хай тепер інші йдуть".

А він так подивився на мене і каже: "Мам, а хто вас буде захищати, як ми всі відкупимося? Я не можу цього зробити, у мене півсотні людей, за яких я відповідаю". Командир його роти загинув, і Коля заміняв командира. Сказав, що не хоче ганьби, і щоб я його не відмовляла".

Поруч мокрі очі витирає Галина Плацинська. Її сина Павла, водія 30-ї механізованої бригади, розстріляли в полоні 9 лютого 2015-го. Перед тим він потрапив у засідку між Дебальцевим і Артемівськом, коли віз боєприпаси.

Сина Галини Плацинської розстріляли в полоні. Фото Мар'яна П'єцух

"Розстріляних хлопців поховали в Донецьку. Його тіло через три тижні знайшли волонтери, привезли у Дніпро, і там ми по ДНК дізналися, що то мій син", – розповідає Галина Павлівна.

"Я його теж просила лишитися вдома, підлікуватися. Це він уже втретє їхав з дому, у нього піднявся тиск, він був хворий. Але сказав: "Мама, я зрадником не буду, я буду стояти за Україну до останнього".

Як мати я виховувала свою дитину захисником. Це чоловічий обов'язок – охороняти свою землю", – без нотки пафосу, схлипуючи, каже жінка.

З особливою журбою в портрети на стіні вдивлялася Анна Мельник. Її горе найсвіжіше – син Валерій Мельник загинув у березні 2017-го внаслідок зіткнення військового гелікоптера Мі-2 з високовольтними лініями під Краматорськом.

"На похороні так було багато людей! Він у мене полковник, 33 роки прослужив в армії. Відповідав за озброєння по лінії фронту.

Кожного разу, як я дзвонила, він мені зразу казав: "Мама, я живий!", а я чую на фоні обстріли. Раз дуже довго з ним говорили. І він мені раптом каже: "Я з тобою попрощаюся". Він, напевно, відчував", – каже Анна Захарівна і заливається слізьми.

Анна Мельник (праворуч) втратила 50-річного сина в березні 2017-го. Фото Наталії Московець

"МИ НЕ ВДОВИ, МИ – ДРУЖИНИ ЗАГИБЛИХ"

Пенсіонерки Ольга Назарчук, Галина Плацинська та Анна Мельник приїхали до Києва з Радомишля. 30 жінок у столиці зібрала на дводенну екскурсію Всеукраїнська громадська організація "Об'єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО".

Спочатку вони відвідали службу у Володимирському соборі, потім рушили на Троєщину до Пам'ятника добровольцю. Після стіни пам'яті на Михайлівській площі жінкам провели екскурсію в Музеї історії Києва.

Далі – спеціально для них у Будинку вчителя організували концерт, а потім під готелем у Вишгороді – фаєршоу.

Наступний день розпочався з екскурсії у Межигір’я, далі – у парк Вічної слави, потім – екскурсія в Київську фортецю і насамкінець – прогулянка на теплоході по Дніпру.

Під час прогулянки в парку Вічної слави. Фото familyato.org

Екскурсійна програма була настільки насиченою, що здавалося: такий марафон не під силу немолодим жінкам, які, до того ж, є емоційно пригніченими.

"Та ви що!? Вони допізна не хотіли йти спати, у такому піднесеному стані були після першого дня!" – розповідає Наталія Московець, голова правління Всеукраїнської громадської організації "Об'єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО".

"Така насичена програма дозволяє відволіктися від свого болю. Ти відпочиваєш, і після цієї поїздки ніби по-новому починаєш дихати", – каже Світлана Литвинська, одна з керівників "Об'єднання".

Сама вона прийшла в організацію у 2016-му, через півтори року після загибелі під Іловайськом чоловіка Юрія Литвинського, заступника командира батальйону "Донбас".

"Мене запрошували в поїздки ще в 2015-му, але я ігнорувала запрошення. А тепер розумію, що це була моя помилка. Коли вперше поїхала на екскурсію у Львів, то познайомилася з жінками, чиї чоловіки теж були в батальйоні "Донбас".

І я нарешті відчула, що можу відкритися, мені є з ким вільно спілкуватися. Бо ніхто не ставить недоречних запитань, усі все розуміють з півслова", – каже Світлана.

Світлана Литвинська: "Ми не вдови, ми – дружини загиблих"

За її словами, є речі, які можуть зрозуміти лише такі жінки, як вона. Наприклад, чому вона відмовляється називати себе вдовою.

"Це інший статус. Наші чоловіки не просто померли, вони загинули за Україну, за її майбутнє. Тому ми називаємо себе дружинами загиблих", – уточнює Світлана Литвинська.

Відправною точкою у створенні "Об'єднання дружин і матерів бійців-учасників АТО" стала Іловайська трагедія.

"Тоді був такий важкий період для всіх родин бійців. Після Іловайського котла існував певний інформаційний вакуум, нічого не було відомо. Був один номер телефону, куди всі дзвонили, збирали інформацію, і так почали спілкуватися", – каже керівник організації Наталія Московець.

Чоловік Наталії повернувся додому живим. Тому в неї знайшлися і сили, і енергія взяти під опіку тих, хто втратив найрідніших. Найважче тут – це достукатися до згорьованої матері чи дружини, щоб та не замикалася в собі.

"Період, коли жінка виходить зі стресу, різний. Якщо це втрата чоловіка – то дружина переживає стрес десь три роки. А для мами, яка втрачає дитину, то це цілих п'ять років і більше. Мамам, а особливо, які втратили єдиного сина, дуже важко. З цією думкою змиритися нереально.

Але реально і важливо хоча би зрозуміти, що потрібно жити далі", – каже Наталія.

"У мене з'явилася потреба віддавати. Віддавати те, що не додала своїй дитині. І тепер хочеться якось компенсувати, – каже одна з активісток та координаторів організації Вікторія Кравчук. – При цьому, віддаючи, ти набираєшся позитиву від того, що можеш зробити щось для такої ж мами, як ти".

Вікторія Кравчук (праворуч) навчилася жити зі своїм болем і допомагає посмішкою іншим

Вікторія, яка в червні 2014 року втратила 22-річного сина, нацгвардійця Володимира Кравчука, зізнається, що спочатку її лякали такі спільні поїздки.

"Очікувала, що буде ще гірше. Як почнуть там говорити за таке ж горе, як у мене – це ж один негатив і сльози. Не хочу і не буду.

Але врешті зрозуміла, що треба щось робити, бо хоча час нас не лікує, але треба вчитися жити з цим тупим і ниючим болем", – з посмішкою каже Вікторія.

"Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО НЕМА КОЛИ РОЗСЛАБЛЯТИСЯ"

Киянка Віра Артюх втратила у вересні 2014-го єдиного сина Юрія. Онуків у жінки теж не залишилося – коли сина мобілізували в 33-роки, він ще не був одружений.

На її обличчі важко спіймати посмішку. Проте, коли фотографується, все-таки намагається посміхнутися.

Віра Артюх у вересні 2014-го втратила на сході єдиного сина

"Це була перша хвиля мобілізації. Звісно, що я відмовляла. Сказала, що не буду відкривати нікому двері, бо тоді носили повістки. Син це почув і сам пішов у військкомат. Невдовзі його мобілізували. У мене був один син, більше його немає, для мене це дуже важко", – Ірина Артюх починає плакати.

Перший рік після загибелі Юрія жінка повністю замкнулася в собі. Врешті знайшла сили поїхати разом з іншими на екскурсію.

"Мені не екскурсія важлива, а спілкування", – каже Віра.

Замкнулася в собі після загибелі 20-річного сина й Алла Муравська з Вінничини. Сергій Муравський загинув у липні 2014-го в бою за Луганський аеропорт.

Перший час жінка навіть не підпускала до себе родичів: "Я боялася, що просто на них зірвуся. Що вони мене не зрозуміють".

Алла Муравська втратила сина, коли йому виповнилося лише 20 років. Фото Мар'яна П'єцух

Через чотири місяці волонтери з Канади запросили жінку на реабілітаційну програму в Карпати.

"Зустріла таких же мам. Ми всі дуже замкнуті, не знали, як між собою спілкуватися, ще не мали досвіду. Але там я зрозуміла, що спілкуватися треба, бо важко боротися зі своїм горем на самоті", – каже Алла.

Про "Об'єднання жінок і матерів загиблих в АТО" вона дізналася з соцмереж буквально за два тижні до поїздки в Київ. Її одразу запросили приєднатися.

У рідному Хмільнику, звідки жінка родом, немає таких організацій, які об'єднують жінок, що втратили найближчих. Вона знайшла себе в місцевій волонтерській ініціативі, яка допомагає армії.

Тетяна Перетятько з Корсунь-Шевченківського також знайшла розраду в допомозі бійцям. Після того, як півтора місяці боролася за життя свого пораненого сина, добровольця батальйону "Азов" Романа Сокуренка, жінка взялася допомагати вижити іншим хлопцям.

Вона створила організацію "Солдатські матері Корсунщини", де збирає допомогу для поранених бійців та співпрацює з лікарнями.

Тетяна Перетятько знайшла розраду у волонтерській діяльності, допомагаючи пораненим бійцям. Фото Мар'яна П'єцух

"Волонтери не дали мені впасти в депресивний стан, вони постійно були зі мною. Тим паче, що розслаблятися в мене не було часу, бо інші хлопці потребували допомоги. Тому я навіть не зауважила, як переживала смерть сина, бо вдома майже не бувала, постійно їздила зі шпиталю у шпиталь", – каже Тетяна.

БЕЗ ДЕРЖАВНОЇ ПІДТРИМКИ

"Класно, все було класно! Все, все сподобалося! Серце в нас хоч уже стало каменем, але зібралися, поговорили – і нам уже легше", – підсумовує враження після дводенної екскурсії Ніна Алексейчук з Умані, мама загиблого в Донецькому аеропорту "кіборга" з 81-ї бригади Владислава Алексейчука.

Жінка з двома подругами приїхала в Київ по досвід, оскільки розвиває в Умані схожу організацію "Родина героя".

"Нас таких в Умані тринадцять сімей. Ми маємо підтримку місцевої влади, нам навіть дали приміщення. Зберемося, поп'ємо разом чай – і вже легше. Усі здружилися, ходимо один до одного на могили дітей", – розповідає Алексейчук.

У жінки виникла ідея навесні запросити матерів та дружин в Уманський парк "Софіївка".

Любов Качура та Ніна Алексейчук (крайні ліворуч) приїхали в Київ по досвід організації відпочинку для родин загиблих в АТО. Фото Мар'яна П'єцух

Таких поїздок могло би бути більше, але все впирається в фінансування.

Добиралися в Київ усі жінки власним коштом. Хоча вони і мають 50-відсоткову пільгу на проїзд, кажуть, що водії не завжди погоджуються везти їх за півціни. Мовляв, і без них вистачає пільговиків.

У свою чергу, "Укрзалізниця" гарантує таким жінкам один раз на рік безкоштовний проїзд в обидва боки.

"Треба, щоб була державна підтримка. Бо з кожним роком організовувати поїздки стає важче. Цього року "Укрзалізниця" не змогла нам надати квитки, коли ми планували поїздку в Івано-Франківськ.

Ми скасували всі домовленості, а ж тут раптом із залізниці пишуть, що на сьогодні є квитки. Але ми не поїхали, бо не були готові моментально все знову організувати", – розповідає Світлана Литвинська.

[L]Серед міст для поїздок обирають ті, де відгукується і сприяє місцева влада. З Київською адміністрацією вдалося домовитися про безкоштовні екскурсії в музеях та оренду залу для концерту.

А от харчування, переїзди містом, ночівлю організували депутат Київради Петро Кузик та комендант "Межигір'я" Денис Тарахкотелик.

"Діяльність таких організацій, як наша, не фінансується державою, бо ми не належимо до ветеранських організацій. Тобто фінансуються ті організації, членами яких є бійці АТО, що повернулися з фронту.

Але не зовсім справедливо оминати увагою сім'ї загиблих ветеранів АТО. Вони залишилися на самоті зі своїм горем, віддавши на захист держави найдорожче, що в них було", – каже голова "Об'єднання" Наталія Московець.

Членів її організації щомісяця стає дедалі більше, уже зараз їх понад 600. Загалом згорьованих мам і дружин по Україні тисячі. І з кожним днем війни кількість родин, що потребують моральної підтримки й уваги, лише зростає.

Мар'яна П'єцух, УП

Текст підготовлено в рамках проекту, що здійснюється за фінансової підтримки Уряду Канади через Міністерство міжнародних справ Канади