Як переселенець відкрив перший в Маріуполі хостел та почав заробляти на життя

– Я з села Саханка, Новоазовського району Донецької області. Зараз мій населений пункт став передовою зі сторони "ДНР" і там відбувається справжня війна", – розповідає Микола Петаєв.

Йому 32. Разом із сім’єю чоловікові довелося покинути дім, але він не опустив рук і на новому місці зміг відкрити власний бізнес.

Нині він живе у Маріуполі та працює над трьома проектами: квест-кімнатою, хостелом та антикафе "Joy".

В Саханці постійно перебувають військові, туди періодично прилітають снаряди.

Сім’я Миколи перспектив у рідному селі не бачила, та й завжди існувала загроза їх життю.

Микола працював логопедом у школі. В Маріуполь з сім'єю перебрався у січні 2015 року – саме в ті дні місто обстріляли бойовики.

– В момент обстрілів я ще був вдома в селі і чув, як працюють "Гради". Люди, які звинувачують в обстрілах Україну, просто не знають, як це – коли в двох кілометрах від тебе працює "Град".

Коли ти притискаєшся до стіни, щоб хоч якось захиститись, а вона хитається разом із хатою тільки через те, що машини випускають снаряди.

Результат обстрілу Маріуполя у 2015 році. Фото: ICTV

Тоді я порівняв, скільки снарядів випустили "днр-івці" з мого села і скільки їх впало на місто, перевірив напрям, в якому снаряди впали на ринок, і в мене не лишилося сумнівів, що обстріл був проведений зі сторони "ДНР", саме зі сторони мого села.

Якими треба бути людьми, щоб стріляти по місту, по ринку в час пік?

Спершу після переїзду сім’я Миколи нічим серйозним не займалася: чекали, поки закінчиться війна, сподівалися незабаром вернутись додому, облаштувати побут та заробіток, яким його звикли бачити раніше.

Сім’я декілька місяців відчувала відчай, бо не знала, чи не вирішать терористи атакувати місто.

Згодом Микола усвідомив, що війна закінчиться не скоро, а життя минає: вирішив щось робити і не розраховувати на швидке повернення додому.

Батьки Миколи залишилися на непідконтрольній території. Кажуть: "Мій дім – моя фортеця" та не бажають кидати домівку.

Ілюстративне фото: Радіо Свобода

Микола намагається переконати їх переїхати в місто – відмовляються:

– Хочуть жити у власному будинку, на рідному клаптику землі. Вмовити їх не вдається, хоч у них там страшно та важко – вони постійно страждають через провокації терористів.

Після переїзду на руках в Миколи не було фактично нічого. Заробляти треба було так, щоб назбирати грошей на власну оселю.

Він стажувався у ветеринарній клініці, адже його перша освіта – ветеринар. Замість грошей отримував знання:

– Я почав там безкоштовно стажуватися і міг робити те, що в академії ми в кращому випадку бачили звіддаля.

На власне житло таким не заробити – тож мусив думати про альтернативи.

Грошей на щось глобальне, як-от кафе, сім’я не мала, але Миколі хотілося зробити щось незвичайне, чого ще не було в Маріуполі.

Рішення прийшло доволі швидко:

– Коли я відвідував Харків, мій друг зводив мене в квест-кімнату, і мені ця тема стала дуже цікавою. Після повернення в Маріуполь знайшов приміщення та вирішив відкрити подібний заклад тут.

Фото зі сторінки проекту у Facebook

Квест-кімната – відносно новий для України формат інтелектуальної гри, де гравців зачиняють в кімнаті та дають завдання. Вони повинні виконати його, відгадуючи загадки та шукаючи підказки.

Свою першу квест-кімнату Микола розробив сам. Тепер каже, що незадоволений першим творінням, адже тоді ще не дуже розумівся на сфері.

Паралельно шукав місце, де можна було б займатися власною ветеринарною справою, хоч і вагався, чи варто продовжувати кар’єру у сфері, де фактично немає вихідних та можливості взяти лікарняний.

Одного разу у квест-кімнату Миколи зайшли відвідувачі, зав’язалася розмова. Згодом їх знайомство переросло у відкриття нової квест-кімнати: тепер вони партнери та разом керують бізнесом.

Ниніі у команді Миколи разом з ним працює його дружина Єлена та Максим з Марією Карандіни.

– Так склались зірки: я побачив, що вони веселі, позитивні та ініціативні. Вони мають мислення, що дозволяє працювати із квест-кімнатами, – розповідає про зустріч із майбутніми партнерами.

Саме нова квест-кімната почала приносити сім'ї перший прибуток, адже для Маріуполя такий формат закладів був новизною.

Проте Микола вирішив не зупинятися та об'єднати свою квест-кімнату з чимось іншим, незвичайним для Маріуполя.

Таким виявився формат антикафе:

– Ідея мені сподобалася, я знайшов необхідну інформацію для відкриття, але довго не міг наважитись, бо відкриття означало нові витрати та новий ризик.

Відкривати містянам щось нове та незвичайне, що може не знайти розуміння, було небезпечно.

Зайвих грошей у команди не було, весь ремонт приміщення зробили завдяки підручним матеріалам.

Майже все в кафе – від стільців та крісел до столів – зробили з піддонів, які в антикафе привезли друзі Миколи.

– Оскільки грошей в нас не було, важливо було особисто вміти робити щось руками. Меблі ми робили власноруч, а для цього треба розуміти, як вбити цвях у дошку.

Команда антикафе "Joy" намагається показати маріупольцям, що не обов'язково проводити час в закладах, де є тільки випивка та їжа – можна повеселитися та відпочити в закладі, де можна пограти в настільні ігри, відкрити незвідані якості самого себе, та просто спілкуватися.

Заклад не став неймовірно популярним серед маріупольців. Дехто в коментарях у соцмережах досі не розуміє сутність його формату.

Проте підприємець не втрачає оптимізму:

– Ми хочемо підсадити людей на такий формат, тому що тут насправді можна розважатись. Деякі люди приходять до нас з недовірою, з острахом наважуються посидіти півгодини, а врешті лишаються на годину, на дві і більше.

Заробіток команди повністю покривав лише оренду приміщення та енергоресурси. Інші гроші вкладали в благоустрій квест-кімнати та антикафе.

Тому Микола з компаньйонами не зупиняються.

За словами чоловіка, хоч лінь час від часу заважає, поруч є інші переселенці, які своєю кропіткою роботою нагадують, що зупинятися не можна: необхідно працювати постійно для досягнення цілей.

Приблизно рік кропіткої роботи знадобився команді, щоб відкрити перший в Маріуполі хостел.

Місто, яке претендує на титул туристичного, досі не мав локації, що могла б забезпечити мандрівників дахом над головою в комфортних умовах.

– Люди можуть відпочити за низьку плату, не знімаючи при цьому квартиру.

Ми орієнтуємося на людей, які відвідують Маріуполь через роботу; на журналістів та бізнесменів; на переселенців, які потребують тимчасовий нічліг, які приїжджали до цього в місто і жили в жахливих умовах на найманих квартирах, подекуди навіть без душу та інших базових потреб.

Ідея хостелу з’явилася просто: антикафе та квест-кімната не приносили достатнього прибутку.

Члени команди отримували по 1 тисячі гривень на місяць.

Микола каже, що не знає, на що б жила його сім’я, якби не робота дружини, яка свого часу працювала торговим представником.

При цьому у його розпорядженні було просторе приміщення.

– Якось мій товариш спитав, чому б нам не відкрити хостел. Чому б і ні? Я почав вивчати тему і, на мій подив, виявив, що в Маріуполь їздять іноземці.

Місто з бюрократичних причин постійно відвідують мешканці непідконтрольних територій. І не завжди встигають вирішити свої питання за день.

– Тоді в місті були так звані хостели – там люди за невеликі гроші могли переночувати, проте не отримували гідних умов: брудна білизна та смердючі ліжка. Мовляв, переспи та зранку дуй звідси, більше тобі тут робити нема чого, – розповідає.

Тож команда почала облаштовувати хостел на одну кімнату: ліжка, як і меблі раніше, майстрували самостійно з дерева.

У червні минулого року хостел на 6 місць відчинив свої двері та завів сторінки на сайтах для туристів.

За три місяці команда зрозуміла, що попит підштовхує їх відкривати ще одну кімнату – перші 6 місць почали приносити прибуток.

У хостелі з’явилися ще 4 ліжка.

– Ми маємо 10 місць, задоволені тим, що у нас є хостел, люди завдоволені.

За словами Миколи, взимку та восени у хостелі живуть в основному мешканці непідконтрольних територій.

Весною та влітку тут оселяються туристи з Польщі, Німеччини, Фінляндії, Греції, Чілі, Мексики, Бразилії, Іспанії, Болгарії, Великої Британії та Нідерландів.

Іноземцям, каже Микола, цікаво подивитися на місто, розташоване на межі війни.

Фото: Ukrainer

Також їх цікавить індустріальність Маріуполя та колорит – багато хто просто мандрує Україною та спостерігає за життям людей.  

– Є й такі, що приїжджають подивитися, чи нема у нас бандерівців, які хочуть нас з’їсти. Один молдованин казав, що європейські та російські джерела інформації мають абсолютно різні вектори – приїхав подивитися, як все насправді і обрати, за кого воювати – на стороні України чи ДНР, – розповідає Микола.

Хоч подекуди трапляються і негативні відгуки, відвідувачі зазвичай задоволені:

– Деякі таксисти вже знають, що за нашою адресою хостел. Люди розповідали, що хотіли зупинитися у іншому місці, а один таксист натомість порадив нас. Нам приємно.

Хостел почав приносити прибуток. Дружина Миколи перебралася з роботи у банку в команду, допомагати вести бізнес.

Грошей вистачає, щоб забезпечити сім’ю їжею, одягом та пальним для машини, проте усі залишки Микола вкладає у розвиток підприємства.

Наразі думає, де знайти гроші на подальший розвиток.

Нещодавно він отримав грант та облаштував ще одну квест-кімнату.

Чоловік вважає досяненням, що ризикнув спробувати та відкрив власний бізнес:

– В нас виходить, ми працюємо, я задоволений, що займаюсь чимось корисним та цікавим, приношу в життя маріупольців щось нове.

За час роботи підприємець познайомився з людьми, які намагаються змінювати місто.

Разом вони займаються активізмом, беруть участь у різноманітних проектах, проводять заходи для місцевих дорослих та дітей.

Наприклад, разом з командою відкрили відкритий простір в одному із занедбаних районів міста, а антикафе "Joy" за символічну плату передавав площу для проведення дитячого клубу англійської мови.

– Ми хочемо займатись речами, які будуть розвивати місто: урбаністикою, велоінфраструктурою, речами, що приваблюватимуть в Маріуполь туристів. І це важливо, оскільки впливає на світосприйняття людей, – пояснює Микола.

Каже, в його житті деякі люди з’явилися вчасно:

– Друзів знайти важко, але людей чуйних та класних зустріти можна – і я дуже пишаюся, що знайомий з такими.

У його хостелі ключ завжди стирчить у дверях і команда, хоч і має настороженість, довіряє клієнтам.

На питання, чи легко довіряти іншим людям після пережитого в умовах війни, Микола каже, що вірить у людство:

– Візьмемо окремий день. Зранку в податковій тобі нагрубили, згодом ти натикаєшся на бюрократію та дурдом, а в кінці дня зустрічаєш перехожого, який каже, що в тебе з кишені випав телефон. І щоб сказати це, він біг 50 метрів – такі моменти перекреслюють увесь негатив, пережитий раніше.

Він дає кілька порад людям, які не можуть знайти своє місце та намагаються відкрити власний бізнес.

Найперше слід піднятися з крісла та почати чимось займатися, якщо до цього не робили нічого.

Джерелом ідей для власного підприємства підприємець вважає подорожі:

– Не обов’язково мати для цього мішок з грошима – можна стати бюджетним туристом, поїхати в будь-яке велике українське місто, помітити там якусь ідею та спробувати реалізувати її на новому для себе місці проживання.

На початку роботи Микола з командою рахували бюджет, який планували зробити стартовим капіталом – на папері вийшла сума, яка сильно налякала.

Та варто було лиш ризикнути та почати працювати, як виявилося, що витратити необхідно лише чверть від запланованого: Микола знайшов помічників і ресурси.

Він задоволений, що не стоїть на місці. Крокує до своїх цілей: прагне стати незалежним у статках, мати багато вільного часу та відпочинку:

– На вихідні намагаємося виїхати кудись подалі від Маріуполя з палатками – ми ж на морі, як-не-як. Необхідно ризикувати, робити щось, оскільки завдяки бездіяльності не трапиться нічого нового.

Коли хтось каже, що в місті нема роботи і займатись тут нема чим – ці люди є звичайними ледарами та боягузами, які бояться починати щось нове.

Я ризикнув та щасливий, що займаюсь своєю справою. Життя минає, ти розумієш, що за 5 років ти вже не зможеш робити те, що можеш зараз – це лякає і ти починаєш усвідомлювати, що братись за справу варто тут і зараз.

Микита Гладченко, журналіст, для УП.Життя

Фото: Анна Чуданова