Голова Комітету українок Канади Христина Цурковська: "Хочеться молоді кращого майбутнього, аніж було у покоління моїх батьків"

Про своє українське походження Христина Цурковська дізналася у тринадцятирічному віці.

На кораблі до Канади батьки покликали її та молодшого брата на розмову і зізналися, що вони – українці.

Практично від народження Христина жила з батьками у Польщі. У сім’ї розмовляли польською і не згадували про Україну, аби вберегти дітей від переживань і цькування – на той час польська громада зневажала українців.

Але приховувати справжнє було нестерпно і батьки вирішили податися далі – до Канади.

Так уже на новому континенті, після польської, а згодом англійської, Христина почала вивчати українську. Третя, але найрідніша мова, – стала точкою повернення до свого коріння.

Сьогодні Христина Цурковська – голова Комітету українок Канади, голова Родинної Освітньої Фундації, активна громадська діячка, яка фінансово підтримує різноманітні проекти в Україні і Канаді.

Про своє українське походження Христина Цурковська дізналася у тринадцятирічному віці

КАЗАХСТАН – ПОЛЬЩА – КАНАДА

"Моє життя не таке цікаве, як життя моїх мами і тата", – каже Цурковська.

Батьки Христини з Львівщини. Тато – з містечка Олесько Буського району, а мати – з села Заболоці, що на Бродівщині. Обидві родини були дуже активні та патріотичні. За це ж і поплатилися.

"Дідусь по мамі, Іван Швайка, був сільським війтом і у минулому – січовим стрільцем.

Коли ж заявив, що не підтримуватиме прорадянських наказів, – влада не промовчала. Так у 1939 році його відвезли в тюрму у Золочеві, а звідти у 1941 році у заслання десь на Камчатку", – розповідає жінка.

Арешт чекав на усю родину: коли в хату прийшли представники радянської влади, мати і бабця одразу зрозуміли, що це означає для них.

"Мама тоді поспіхом хотіла витягнути з шухляди документи та зняти з стіни ікону Святої Анни, але її відкинули від стола зі словами, "там, куди ви їдете, цього не знадобиться.

Так їх відправили в Казахстан, не дозволивши взяти з собою жодних цінних родинних речей", – каже пані Христина.

Сім’я була розкидана по таборах, але після двох років ув’язнення дідусю вдалося утекти.

"Ще коли дідусь був у тюрмі, сестра передавала йому пакунки, де на маленьких клаптиках фольги чи паперу з-під цигарок писали адресу табору в Казахстані і надійно ховала.

Так він дізнався про їх місцезнаходження і, опинившись на волі, за шість місяців прийшов з Камчатки до Казахстану, – розповідає Христина. – Мама не могла повірити, що то він: знесилений, надміру худий, без зубів, а ноги закручені в шмати…"

Саме в Казахстані у 1944 році й познайомились батьки Христини. Татова родина теж була відправлена на заслання, втім, через іншу причину – що були заможними.

Батьки Христини познайомились у 1944 році в Казахстані

Ще з молодих років батько був змушений багато працювати, щоб допомагати мамі і сестрі – його тато загинув від туберкульозу після Першої світової війни.

"Одного разу, будучи малим, тато поїхав кіньми на поле, щоб виорати землю. Коли ж закінчив, то не міг поставити плуг на віз. Сів і почав плакати. Перший раз, – розповідає Христина Цурковська. – Але це його не зламало. Тоді він зрозумів, що будь що, але мусить стати на ноги.

Так батько почав вирощувати яблука, груші, сливи і возити їх продавати до Львова.

Згодом викопав два невеликі ставки і розводив на продаж ще й рибу.

А ще згодом – разом з двоюрідним братом відкрили невеличке підприємство і навіть купили авто".

І ось одного разу, коли після закупів у Львові він повернувся додому в Олесько, то мами і сестри там уже не застав, їх арештували і відправили на заслання у Казахстан.

Не довго думавши тато Христини прийшов у КГБ і сказав:

– Мабуть, ви мене шукаєте. Я Роман Геречка.

– Чого ти сюди прийшов, ти що збожеволів? Втікай! – відповіли вони.

– Я не можу. Мені треба до мами і сестри, вони не дадуть собі ради.

Так навесні 1940-го року батько Христини опинився у трудоармії, де в’язні-чоловіки мали працювати до кінця життя.

Спершу разом з іншими Роман Геречка будував міст через річку Іртиш, а згодом – залізну дорогу на Кавказі та Уралі.

У Львові пані Христина купила помешкання, щоб мати базу для роботи

Через постійну надважку працю, недоїдання та хвороби усі в’язні були страшенно знесилені.

"Батько розповідав, що майже кожного ранку дехто з хлопців уже так і не вставав з ліжка.

Далі їх тіла скидали у ями, перед тим скинувши чоботи. Зверху посипали білим вапном, щоб за деякий час від тіла не залишилось слідів, – розповідає Христина Цурковська.

І ось одного разу взимку, під час чергового робочого дня, мій батько впав знесилений і не міг піднятися. Його ніхто не помічав.

Поблизу проходила старша росіянка, яка жила неподалік під лісом. Вона побачила живу людину і притягнула його до себе додому, фактично врятувавши від смерті.

За декілька місяців він одужав і пішов на пошуки мами і сестри в Казахстан".

Врешті знайшов їх і сім’я об’єдналася, але окрім мами і сестри, зустрів ще й молоду дівчину, яка сиділа разом з ними в бараку, – і закохався.

"Це була моя мама", – розповідає Цурковська.

Пані Христина народилася у Казахстані уже по війні. Режим почав поволі м’якшати і батькам вдалося повернутися в Україну. Приїхали у рідні села і застали свої домівки зруйнованими.

"Мама дуже переживала, що усі важливі для неї речі були втрачені, зокрема картини художника Івана Труша, – каже Христина.

Мій дідусь по мамі знав його особисто і коли той приїжджав в околиці села Заболоці малювати пейзажі, то часто приходив до дідуся в гості й навіть подарував йому чотири картини.

Зрозуміло, що повернувшись із заслання їх уже ніхто не знайшов".

Як "ненадійним" наївно було б сподіватися на спокійне життя вдома. Відтак у 1946 році батьки виїхала у Польщу, зійшли на останній станції перед німецьким кордоном,і так пробули у Польщі там аж до 1959 року.

А далі знову валізи – і в Канаду. Вкотре довелось звикати до нового життя.

Перебуваючи у Польщі вони згадували про заслання, зруйновані домівки, та, виїхавши в Канаду, вирішили більше нічого не говорити, мовляв, "кому це треба і так ніхто не повірить". Так і було… до певного часу.

В Канаді родині вкотре довелось звикати до нового життя, розповідає Христина Цурковська

ЯК ДІЗНАЛАСЯ ПРО СВОЄ УКРАЇНСТВО

– Коли ви тоді були ще дитиною, чи не підозрювали, що щось тут не те?

– Пам’ятаю як у Польщі щороку дивувалася, чому на різдвяні свята батьки так довго тримають ялинку вдома, а, виявляється, тато і мама хотіли, щоб вона стояла ще і на наші, українські свята... Я з цього дивувалася, але так і не розпитувала.

Також одного разу, коли батьки поклали нас ввечері в ліжко, я ніяк не могла заснути. Тут почула якийсь спів, підійшла до дверей і прислухалася, що тато і мама співають не польською мовою… Якою – не знала.

Після відвертої і такої важливої розмови, на яку все ж наважились батьки, Христину з братом почали виховувати в українському дусі.

"Я відчувала себе звичайною дитиною, не гіршою за інших. Вивчаючи нове для себе українство я не забувала, що потрібно інтегруватися і у канадське життя.

Успішно закінчила школу, університет у Торонто, а згодом здобула і ступінь магістра, досліджувала тему "Народне мистецтво як народна ідентичність", – каже пані Христина.

Згодом Христина Цурковська відкрила мистецький бутік "Трипілля", де проводила виставки, презентації книг, музичні вечори.

Через активну діяльність її обрали головою мистецької групи при Інституту Св. Володимира в Торонто, а тепер і головою Комітету українок Канади (Торонто).

Христина Цурковська досліджувала тему "Народне мистецтво як народна ідентичність" та написала дитячу казку

ДОПОМОГА УКРАЇНІ

Разом із чоловіком пані Христина почала їздити в Україну, у Львові купила помешкання, щоб мати базу для роботи.

Цурковська фінансувала безліч проектів Києво-Могилянської академії та Українського католицького університету, а також фільм про історію Галичини в мистецтві та архітектурі, видання мистецьких книг, реставрацію ікон у Національному музеї у Львові імені Андрея Шептицького.

Також вона спонсорувала стипендії для студентів різних вишів, а нещодавно у Видавництві Старого Лева видала ще й свою дитячу україно-англійську казку "Чарівна гуска".

З початком війни на Сході України Христина Цурковська не могла не допомагати: надсилала бронежилети та інші необхідні речі.

"Одного разу, перебуваючи у Львові, я пішла провідати поранених бійців у Військово-медичному клінічному центрі західного регіону у Львові, – розповідає вона.

І тут побачила на ліжку одного юного дуже красивого хлопця, закритого аж по шию коциком, підійшовши ближче я помітила, що у нього немає рук. Тоді мені наче відняло мову… Я не могла нічого говорити, бо боялася, що розплачуся на його очах. Вибігла на коридор і розридалася.

Одразу побігла додому, зібрала необхідні речі: рушники, постіль, подушки і відвезла у лікарню, і дала на лікування трохи грошей. Потім поїхала у Торонто і почала збирати ще кошти для цього військового госпіталю".

[L]Щоб війна на Сході України припинилася фінансової допомоги армії – недостатньо, запевняє Христина Цурковська.

"Потрібно проводити роботу на різних рівнях, зокрема – інформаційному. Мова йде про боротьбу з російською пропагандою, яка намагається нівелювати позитивну думку про Україну у світовій спільноті, – зазначає вона.

Тут мені пригадуються слова покійного батька, який завжди казав: "Вважай, бо рускі брешуть і не дозволять Україні бути самостійною".

Обман можна побороти тільки правдою і у цьому контексті треба підтримувати студентів, молодь, які й є носіями правдивої інформації про Україну, вони подорожують, навчаються, спілкуються з ровесниками у всьому світі та впливають на їх уявлення про Україну.

"У 1933 році моя мама (тоді їй було 13 років) потрапила до Львова на перший з’їзд організації "Українська молодь – Христові", який відбувся завдяки сприяння Митрополита Андрея Шептицького, – на завершення пригадує Христина Цурковська.

Тоді понад 100 тисяч молоді у вишиванках прямували на Святоюрську гору, співаючи українські церковні пісні і скандуючи: "Нас так багато!".

Саме тоді, завдяки Шептицькому, відбулось велике пробудження, і, здебільшого, саме ці молоді люди, які у цей день усвідомили, що вони – одна нація, так активно пішли у партизани боротися за Україну під час Другої світової війни.

Зараз, як і десятки років тому, – за часів молодості моїх батьків – в Україні є освічена молодь, яка має реальну потугу відстояти ідентичність і так хочеться, щоб їх чекало краще майбутнє, аніж було у покоління моїх батьків…"

Текст Оксана Левантович, спеціально для УП.Життя

Фото Лесик Урбан