"Існують люди, які крутіші за воїнів". Незрячий волонтер з Вінниці
Вінничанин Денис Романовський осліп кілька років тому.
Втім у його словах не почуєш жодної нотки смутку чи жалю до себе. Його оптимізм надихає.
– Я майже нічим не відрізняюсь від інших. Знаю, що у будь-якій важкій ситуації не варто опускати руки.
Коли я повністю втратив зір, міг би сидіти вдома і скиглити, але це не для мене.
Ми домовилися зустрітися з Денисом біля залізничного вокзалу міста Вінниці. Його супроводжувала тендітна молода дівчина – наречена Людмила.
Заради Дениса вона навчилась кермувати автомобілем. Закохана пара їздить на передову до бійців та в дитячі сиротинці та школи-інтернати.
| Вінничанин Денис Романовський волонтерить заради бійців та дітей |
СПАДКОВІСТЬ
Зірниці Дениса широко розкриті. В нього вроджена глаукома.
– В мене батько незрячий. Він познайомилися із моєю мамою на УТОСі (підприємстві для людей з вадами зору "Українське товариство сліпих", – ред.) у Вінниці. Я у них третій син. Втрачав зір поступово, а два роки тому повністю осліп.
Романовському 30 років. Він з дитинства займався карате та дзюдо, однак через падіння зору з цим потрібно було "зав’язати".
Остаточно зі спорту хлопець не пішов – з 8-го класу займався легкою атлетикою, досяг рівня кандидата в майстри спорту із спринту. Серед спортсменів із вадами зору не раз ставав чемпіоном України. Був в резерві параолімпійської збірної України.
Зараз від спортивної кар’єри у Дениса залишилися лише мускулисті плечі.
– На підприємстві УТОС є бібліотека. Батько приносив нам аудіо книги, записані на бабінах. Особливо він любив книги про історію України. В нього навіть на роботі було прізвисько – Князь, – розповідає Романовський.
Я теж люблю книги про історію, але буває хочеться прочитати роман з щасливим кінцем, або казку, якої так бракує в житті.
На цій фразі Денис повертає голову в мій бік, немов шукаючи поглядом моє обличчя.
Як і батько, хлопець працює на підприємстві УТОС, оператором із полімеризації. Виготовляє вилки для розеток та кип’ятильники. Отримує заробітну плату в 2000 грн.
З іронією в словах каже, про УТОС можна писати цілі книги. В середині робочі цехи вінницького підприємства для незрячих виглядають дуже вбого. Побілені стіни, обладнання стареньке ще часів радянського часу, деякі меблі давно "просять" капітального ремонту, де-не-де на поличках зеленіють кімнатні рослини...
– Керівництво плачеться, що бракує фінансування. Немає креативного менеджера. Мої батьки там працюють все життя, а умови праці не змінились.
Радує одне, я там зустрів свою другу половинку – Людмилу. Сподіваюсь вона стане моїм провідником на все життя.
На УТОСі Денис працює до першої половини дня, а решту часу – вирішує волонтерські справи.
| Денис зустрів свою Людмилу на роботі |
КОЛЕСА ДЛЯ ФРОНТУ
Денис разом із Людмилою привозять мене до станції СТО у Вінниці. Ми зупиняємося біля великого зеленого позашляховика:
– Красунчик, наскрізь пробитий уламками, – розповідає Денис про автомобіль, що пригнали з передової.
Він із командою вінницьких волонтерів допомагає ремонтувати військові машини, а деякі переобладнувати під "швидку".
– Ще до втрати зору я працював у приватній охоронній фірмі. І багато хлопців звідти пішли добровольцями служити у батальйони, що підпорядковані МВС. Тому я став надсилати їм передачі через пошту та волонтерів, і якось так втягнувся.
Романовський шукає спонсорів, дістає потрібні деталі.
В команді одні хлопці займаються дизельними двигунами, інші – ходовою. Є зварювальники, фарбувальники. Всі – професіонали. Роботу роблять часто задарма або ж з максимальною знижкою.
Відремонтували вже 5 автівок.
Наприклад, перший джип, який подарували із Литви, був у жахливому стані. Його хтось топив у річці, довелось добряче попрацювати. Але зрештою автівка стала "швидкою".
Людмила допомагає Денису підійти ближче до "раненого" автомобіля. Накрапає. У дворі СТО нікого, крім нас.
Хлопець жестикулюючи переконує, що навіть пробитий наскрізь позашляховик шкода викинути на брухт.
– Ця машина з 2014 року була на фронті. Вивезла 8 поранених. Автомобіль був без вікон та дверей, бак пробитий. Ми коли діагностику йому робили то десь на 35-тій дірці збилися.
Романовський пояснює, що її оновити нерентабельно – вкладати в неї 3000 доларів, коли з польськими номерами можна купити вдвічі дешевше.
– В цієї автівки дорога або на металобрухт чи в музей, то звісно ліпше в музей. Домовилися його на ставку Гітлера завезти. Зробимо там експозицію присвячену війні на сході.
| Романовський шукає спонсорів, дістає потрібні деталі до автомобілів |
ПОЇЗДКИ НА СХІД
Денис не бачив, як виглядає передова лінія фронту, але він відчував кожною клітиною свого тіла, що війна поруч.
Коли Романовський приїхав на передову, один з командирів сказав: "Не думав, що існують люди, які крутіші за воїнів".
– Вперше на схід я поїхав два роки тому. Їздили ми по дорогах, які прострілюються. Вішали на вікна бронижелети і пролітали.
Було обстрілювали, коли були на самих позиціях, на промзоні й на Світлодарській дузі. Тоді ми не знали, чим все закінчиться, було справді не по собі. Зараз згадуємо з посмішкою.
Коли зі мною почала їздити Людмила, всі наші поїздки закінчувалися добре. Вона мій талісман.
Усміхається. Людмила засоромлено дивиться у вікно автомобіля.
– Чи було вам страшно?
– Люда, тобі було страшно? – передає запитання Денис коханій.
– Більше цікаво, ніж страшно, – коротко відповідає дівчина.
– За страх, не думаємо. Знаємо, що це потрібно робити. Якби в нас армія була укомплектована за останніми натівськими стандартами, все рівно залишилися б волонтери, щоб просто їздити, щоб підтримувати моральний дух.
Ми коли їхали востаннє, трішки менше місяця назад, від 59-го батальйону до першого батальйону 72-гої бригади, то нас перехватили в Попасній. Кажуть: "Нам нічого не потрібно, хочемо побачити цивільні обличчя". І ми дві години сиділи просто розмовляли.
Денис їздив на схід п`ятнадцять разів. Привозив необхідні бійцям речі: тактичні наушники і глушники, станіни для кулемета, деякий одяг.
Восени незрячий волонтер планує привезти хлопцям відремонтовану "швидку".
| Денис їздив на схід п`ятнадцять разів |
Розповідає, що завжди возить бійцям щось смачненьке.
– Коли ми поверталися додому хлопці пригостили нас армійським сухпайком. Приїхали додому, Люда відкрила консерву, а до неї навіть кіт не підійшов. А чомусь солдати це мають їсти?
– Мабуть у вас кіт перебірливий.
Денис усміхається.
– Це не мій кіт, сусідський. Скоріше за все це така риба. Тому ми хлопців розуміємо, коли вони просять щось домашнє і смачненьке.
Віднедавна Денис надає правову допомогу бійцям операції Об'єднаних сил. Він заочно закінчує у Вінниці навчання на юриста. Бійці часто звертаються за консультаціями як оформити земельну ділянку чи отримати посвідчення учасника бойових дій.
МІСІЯ ДОПОМАГАТИ
Дениса ще знають у Вінниці, як директора фонду "Здорова нація".
Він дуже любить дітей, тому часто їздить у сиротинці. Саме завдяки благодійним пожертвам волонтер організовує для дітей спортивні заходи:
– Ми коли приїздимо до дитячих будинків, то привозимо до них майстрів спорту, дзюдоїстів.
[L]Якось влаштували дітям змагання із футболу. Привезли вінницьку команду "Нива".
– Домовлялися попередньо, що вона має програти дітям. Як виявилося ми програли дітям по-справжньому, з результатом 6:2. Там хлопці гарно грають. Нещодавно вони виграли в Польщі чемпіонат серед дітей сиріт.
Ще фонд Дениса допомагає команді дітей параолімпійської збірної з вадами опорно-рухового апарату.
– Збираємо гроші на поїздки за кордон. Зараз ці діти втілюють мою мрію і представляють Україну на світових змаганнях.
– Денисе, а про що ти мрієш зараз?
– Мрію стрибнути із парашутом, створити щасливу родину, дочекатись миру і нарешті зайнятись своїми очима. Дуже хочу знову побачити цей прекрасний світ.
Мені розповідали за бійця танкіста, в нього вигоріли очі, і йому в Чехії поставили камери. Кажуть, що він бачить, і може життя прожити не потребуючи провідника. Я колись виберу час, зателефоную йому і розпитаю.
Знаю одне, зараз це космічно дорого, але може колись сотні таких людей, як я, матимуть змогу жити повноцінним життям.
Леся Родіна, спеціально для УП.Життя
Титульна світлина HappyCity/Depositphotos