"Хтось же має тут лишатися – вдома": як оживає прифронтова Попасна

На перший погляд, це місто не відрізняється від десятків і сотень інших по країні.

Класичний райцентр: центральна площа, застелена бруківкою, АТБ, Будинок культури, райадміністрація і "Укрпошта", діти дуркують, кидаючи рюкзаки на бруківку.

Тут ходять такі ж побиті життям маршрутки, і такі ж охочі побалакати бабусі.

Лише один нюанс: за кілька кілометрів звідси – крайній блокпост, далі – уже окупована територія.

***

В'їзд у Попасну ви запам'ятаєте. Не через синьо-жовтий напис чи зрешетований осколками вказівник.

Дірки нагадують, що тут ішли бойові дії

А через пам'ятний знак навпроти заправки, від якої з початку війни залишився лише каркас.

Це – пам’ять про загиблих захисників України, бійців батальйону "Донбас", що віддали тут життя у бою 18 липня 2014 року.

Пам'ять про загиблих військових, які загинули, захищаючи Україну

На початку війни на Донбасі ця заправка працювало. Тепер же стоять лише уламки

***

У Попасній, як і в багатьох містечках України, є закинуті старі будівлі. Тому часом важко зрозуміти, що зруйнувала війна, а що – час.

Нам підказує керівниця місцевого центру адміністративних послуг Марія Хільчук. Показує, що тут супермаркет відкрився, а раніше всі вікна пошкоджені були.

Будівлю відновили, у місті більшає підприємців

А там пряме попадання в типографію було, зараз будівлю відновлює підприємець.

Дороги в місті, якими ми проїжджали, відремонтовані, хідники теж

Будівлю ремонтують після обстрілу

– А це наш хлібокомбінат, тоже попало, горіло на другому поверсі. У них кілька печей, то вони працювали всю війну, не переставали.

У нас всі магазини працювали між бомбьожками, ніхто не закривався. І школи не закривали.

Попадало всюди, що тої Попасної? Дуже багато пошкоджених будинків.

У центрі міста ми помітили кілька вказівників "Укриття"

В нас 47 чоловік померло місцевих. От сидиш дома, субота чи неділя. Почалися обстріли. Бігла по двору – і уже всьо. От в мене сусід-пенсіонер. Вийшов на вулицю, хоп – упало. Стьопи нема.

Марія показує свій мікрорайон – "мєльніцу". Він впирається у блокпост.

Мікрорайон, в якому живе Марія, дуже близько від останнього блокпоста українських військових

За ним – уже непідконтрольна територія. Це "вихід на Первомайку", окупований Первомайськ.

– Туда вже ніхто не ходе. І що там – ми не знаємо, там уже воєнниє.

Тут же страшне було, як обстрєли. Бігала вікна відкривала, щоб не розбилися. Підбігаю, а перед вікнами взривається все… Це ступор повний. Ну, нічого. Встала зранку і пішла на роботу.

Щоранку Марія приходить на зупинку, якою користувались, їдучи в і з Первомайська.

Остання зупинка перед блокпостом, за яким уже окупована територія. Блокпост військових фотографувати не можна

Бачить зліва блокпост з українськими військовими, і сідає на маршрутку, щоб доїхати до центру міста.

***

З 2013 року Марія керує ЦНАПом.

Спочатку працювали в будівлі "Укрпошти", аж поки у будинок навпроти не поцілило у перший поверх.

Кажуть, аж дірка була. А в будівлі, де працювала Марія з колегами, порозбивало вікна і пошкодило систему опалення.

На фоні справа - будівля, де працював ЦНАП раніше

Так і працювали. В холоди грілись під UFO, прийшло літо – тішились і чекали ремонту.

– Постійно до нас йдуть. Ми в центрі, люди приїжджають і все бистренько вирішують.

Ми не припиняли працювати ні на один день. Я навіть не представляла, щоб кудась їхать.

Марія Хільчук на робочому місці

Я вже стільки років тут проробила, тут батьки поховані. Сестра моя тут і племінниця.

І куди поїду? Де я кому нужна? Тут мене знають всі, я людей знаю, робота є. І додому є куди прийти.

У нас 21 тисяча населення тут. Хтось поїхав, але багато хто вернувся. Кажуть: "Кому ми нужні? Тут свій дім, робота, все".

– Діткам подобається тут, нікуди не хочуть їхати. Син ходить на секції по футболу, дівчинка гандболом займається, – розповідає адміністраторка ЦНАПу Катерина. – У нас хороша робота, чудовий колектив, місто розвивається, і концерти є.

Адміністраторка ЦНАПу Катерина

Щороку щось новеньке освоюємо, розвиваємось. Уже з січня ми і паспорти біометричні видаємо. Уже майже 900 людей прийняли. Працюємо по запису, щоб не було з черг. Все зручно.

Бабусі приходять до нас, є стаціонарний телефон, вони дзвонять і записуються. Черги у нас бувають зранку, коли автобус приходить і дизель. Тоді всі ми тут, один в одного на підхваті.

Хтось же має тут лишатися – вдома.

Містом бігають діти, дуркують, кинувши рюкзаки на бруківку

***

– Доброго дня, мене звати Іра, – підсідаю до закутаної по вуха бабці на зупинці в центрі міста. У Попасній сильні вітри гуляють.

– А я – баба Надя, – сміється. – З посьолка Світлічний (Світличне – УП). Мені вже без двох лєт 80. Сама живу, то хіба окочуриться і розложиться, понятно?

Надінь шапочку на голову, ага?

Баба Надя чекає свій автобус, щоб доїхати до "посьолка"

Я получала на пошті пенсію, а тепер хочу через Ощадбанк брать. Мене дочка до себе під Старобільськ забирає, в мене сердечно-сосудісне заболіваніє. Вдома в посьолку сад большой, я там всьо своїми руками садила. І тепер того всього лишаюся.

Багато людей виїхало з посьолка. Бомбили нас. Ночью, в три часа, 53 снаряди. Тілько чути "Бах! Бах!". Чую, рядом падає. Ну, куди буду убігать?

Накриє в кухні, то скочу в погреб. А чи вспію? Лежу, стала читать "Отче наш". Збиваюся. Кажу: "Господи! Помилуй!". Страх. Оцепеніла на ліжку і все.

В доміках недалеко жили солдати українські, і з того боку стріляли на них. Двоїх чи троїх ранили, і вони на утро звідти вийшли.

Потім перекидалися снарядами. Тільки чути було, як свистить. Тепер ми вже десь тільки пулємьотні очєрєді чуємо. Ну всьо равно боїшся.

Нам сначала помощь хорошу давали, а щас нє. Мені пенсії ні на що не хватає. Угля трошки лишилося, дали помощь 1000 гривень на місяць на медикаменти.

Я ж у житті почті не лічилась. Ніколи було. На птічніку робила, ципляток виращувала. В домі інвалідов полгода, і на парніках в совхозі в молоді годи ще.

Потом 12 лєт в больниці санітаркою, парихмахером 10 годов, і на заводі була машиністом проточних машин.

У мене було два чоловіка, шахтьора. І вони жили своєй жизнью, понятно? От первого було двоє дітей. Дійшло до того, що сказала: "Ходи, де хочеш, але в нас двоє дітей, помагай ростить". Нє, каже: "Я куди хочу, туди і йду. Кого хочу, того й товчу".

А потім другого мала. Високий, кучерявий, гарний. Но такий падлюка, як і перший! Тоже гулящий! Він мені по морді, я йому тоже! Вже не мовчала, не видержувала. І через то в мене сердечно-сосудістиє, я розбита, розбомблена.

А сюди в Попасну їдемо субсидію оформлять, документи різні, такоє.

Біля моєї усадьби люди померли і хата стоїть. Мені дали план, а воно ще не переоформлено.

Питаю бабці, чи зверталась вона до місцевого ЦНАПу, який може їй допомогти з земельними питаннями.

– Та? По землі мені треба, але не знала куда. Ага, оце написано "адміністративних послуг". А я думаю, що то. Може, що і нужне.

Зупинка в центрі міста, на якій сидить баба Надя, за 100 метрів від ЦНАПу

***

Центр адмінпослуг перенесли в Попасній в приміщення якраз навпроти зупинки, де сидить баба Надя і чекає на свій автобус.

ЦНАП розташований у житловому будинку навпроти автобусної зупинки

ЦНАП відбудували за кошти місцевого бюджету та міжнародних донорів, Програми розвитку ООН.

Тепер тут нові меблі, попередній запис на прийом, інклюзивний дизайн для людей на візках чи незрячих: тактильна плитка, пандус та написи шрифтом Брайля.

– Заходять люди: "Як у вас добре". В нас обладнано ж уже все. Вони одну заяву написали – і їх голова не болить.

А ми вже беремо пакетик і бігаємо по всій Попасній, того вже вони не знають, – сміється керівниця ЦНАПу.

Дмитро працює тут 2,5 роки. Приймає людей на вклейку фото в паспорт на 25 і 45 років.

Пояснює, що приходить багато мешканців, але можуть бути складнощі у тих, чиї картотеки з документами залишилися на окупованих територіях:

– Треба більше паперової тяганини. Допомагаємо людям цю напругу зменшити, – каже Дмитро.

Дмитро, працює у ЦНАПі 2,5 роки

ПРООН забезпечила ЦНАП спецвалізками, таким собі "ЦНАПом на дому". Там є портативний сканер, камера, 4G-модем, принтер мініатюрний.

Усе це під’єднують до ноутбука.

Ця валізка допомагає на місці надавати послуги по земельних питаннях і реєстрації нерухомості тим, хто сам сюди приїхати на може: стареньким, людям з інвалідністю, багатодітним мамам тощо. Поки запит на виїзд був лише раз.

Тут надають 110 розмаїтих державних послуг: від реєстрації бізнесу до різних довідок та земельних питань (їх завжди найбільше). Активно зараз працюють з бізнесменами, котрі вкладають в місто.

***

З Попасної Ірина Шопіна бачить обриси свого дому – окупованого Первомайська.

Влітку цього року вона ризикнула і відкрила у Попасній свою кав’ярню, єдиний безалкогольний заклад у місті.

Ірина відкрила єдиний безалкогольний заклад у місті

Упродовж робочого дня сюди постійно заходять місцеві: випити хорошої кави з кавомашини, з’їсти гарячої випічки і посидіти за затишними столиками з вільним Wi-fi.

– Попасна з 2017 року ожила. До того тут був мрак. А потім хоч люди почали повертатись, бо спокійно стало.

Ірина давно мріяла про свою кав’ярню, ще як ходила вулицями Києва, де вони сім’єю жили кілька місяців.

Ірина Шопіна

Тікали в столицю від обстрілів у рідному місті, де родина мала бізнес, магазин автозапчастин з напарником.

У 2015 році сім’я назовсім виїхала з Первомайська, бо син рік пропустив у школі через постійні переїзди:

– Як тільки заспокоїться все – ми додому. Знову обстріли сильні – виїжджаємо. Сподівалися, що закінчиться все…

Багато де так швидко все закінчилось. З Попасної взагалі за тиждень вигнали. В Слов’янську місяць чи два серйозна війна йшла і все. А в нас все мертво…

Виїхали спочатку в Артемівськ (перейменований в Бахмут). У 2015-му Попасна ще була небезпечною. У 2017-му тут стало спокійно, і невдовзі сім’я перебралась сюди, купивши квартиру. Тут в чоловіка Ірини був бізнес до війни.

– А тут біля дому таке місце! Так з’явилась ідея побудувати кав’ярню зі столиками. Пішла в міськвиконком, місто пішло назустріч. Землю швидко виділили, світло провели і воду! Я про таке мріяти не могла!

Тут було що попало. І з містом домовились, що місто кладе нам плитку, а лавочки, ліхтарики, озеленення – за нами.

В жовтні 2018 року почали будувати кав’ярню. Дизайнерка зі Слов’янська створила дизайн всередині.

– Тут багато з дітками приходять, і підлітки. Каже мені одна мама: "Як добре, що ви є, бо старша дитина повела молодшу на заняття додаткові, і має де її почекати. Прийде, візьме тут каву чи чай, випічку, Wi-fi є, посиділа в теплі годинку, і пішла забирати".

У вихідні люблять бабушки прийти і з капусточкою собі гарячу випічку взяти, – усміхається.

Роботою кав’ярні Ірина задоволена. Але трохи засмучена. Думала, більше людей буде. Каже, таксисти питали, коли вони вже відкриються. Відкрились – а таксисти купують в кіоску дешеву за 7,50 грн, і на холоді сидять. У неї американо – 15.

– У наших підприємців такий ентузіазм тут! З початку року стільки всього повідкривалося! Кафешка, супермаркет, аптеки… Тільки нема робочої сили. Молодь працездатна виїхала в Київ, Харків, Європу. Всюди тут оголошення "Требуются…".

Одну дівчинку я з Центру зайнятості взяла, а друга чудом підвернулася. Молодим мамам, які з малими дітьми, графік не підходить.

Робота є, а кваліфікованих кадрів бракує

Як поправити цю ситуацію? Ірина вважає, що треба "відкрити Первомайку", щоб українці з окупованого міста могли сюди приїжджати:

– Вони бігти сюди будуть. Там вони відстали років на 20, там Радянський Союз. Коли звідти люди сюди приїжджають, зразу видно.

Як вони дивуються, що страховки на автомобіль уже електронні, а для них: "Як це?". Там ні "Нової пошти", ні доставки нормальної. Там якась пошта "ЛНР" з Росії забирає і везе.

Багато людей звідти не виїжджають, бо це не так просто. Це недешеве задоволення. А якщо з дітками? Це ціла мука.

Уявіть, скільки років вони там були закриті. Багато з них і не виїжджали за ці роки на Україну (має на увазі неокуповані території – УП). Думаю, якби Первомайку відкрили, люди б сюди на роботу їздили.

Попри те, що в Ірини тут уже квартира, своя кав’ярня і дитина в школі, місцевою вона себе не відчуває.

– Дім у мене там (в Первомайську – УП). Там життя лишилося, розумієте? (плаче).

Ірина чекає весни, щоб висадити квіти перед своєю кав’ярнею. Але хоче додому. У свій, неокупований, Первомайськ.

[BANNER3]

Ірина Андрейців, УП

Всі фото авторки