"Хтось же має тут лишатися – вдома": як оживає прифронтова Попасна
На перший погляд, це місто не відрізняється від десятків і сотень інших по країні.
Класичний райцентр: центральна площа, застелена бруківкою, АТБ, Будинок культури, райадміністрація і "Укрпошта", діти дуркують, кидаючи рюкзаки на бруківку.
Тут ходять такі ж побиті життям маршрутки, і такі ж охочі побалакати бабусі.
Лише один нюанс: за кілька кілометрів звідси – крайній блокпост, далі – уже окупована територія.
***
В'їзд у Попасну ви запам'ятаєте. Не через синьо-жовтий напис чи зрешетований осколками вказівник.
| Дірки нагадують, що тут ішли бойові дії |
А через пам'ятний знак навпроти заправки, від якої з початку війни залишився лише каркас.
Це – пам’ять про загиблих захисників України, бійців батальйону "Донбас", що віддали тут життя у бою 18 липня 2014 року.
| Пам'ять про загиблих військових, які загинули, захищаючи Україну |
| На початку війни на Донбасі ця заправка працювало. Тепер же стоять лише уламки |
***
У Попасній, як і в багатьох містечках України, є закинуті старі будівлі. Тому часом важко зрозуміти, що зруйнувала війна, а що – час.
Нам підказує керівниця місцевого центру адміністративних послуг Марія Хільчук. Показує, що тут супермаркет відкрився, а раніше всі вікна пошкоджені були.
| Будівлю відновили, у місті більшає підприємців |
А там пряме попадання в типографію було, зараз будівлю відновлює підприємець.
| Дороги в місті, якими ми проїжджали, відремонтовані, хідники теж |
| Будівлю ремонтують після обстрілу |
– А це наш хлібокомбінат, тоже попало, горіло на другому поверсі. У них кілька печей, то вони працювали всю війну, не переставали.
У нас всі магазини працювали між бомбьожками, ніхто не закривався. І школи не закривали.
Попадало всюди, що тої Попасної? Дуже багато пошкоджених будинків.
| У центрі міста ми помітили кілька вказівників "Укриття" |
В нас 47 чоловік померло місцевих. От сидиш дома, субота чи неділя. Почалися обстріли. Бігла по двору – і уже всьо. От в мене сусід-пенсіонер. Вийшов на вулицю, хоп – упало. Стьопи нема.
Марія показує свій мікрорайон – "мєльніцу". Він впирається у блокпост.
| Мікрорайон, в якому живе Марія, дуже близько від останнього блокпоста українських військових |
За ним – уже непідконтрольна територія. Це "вихід на Первомайку", окупований Первомайськ.
– Туда вже ніхто не ходе. І що там – ми не знаємо, там уже воєнниє.
Тут же страшне було, як обстрєли. Бігала вікна відкривала, щоб не розбилися. Підбігаю, а перед вікнами взривається все… Це ступор повний. Ну, нічого. Встала зранку і пішла на роботу.
Щоранку Марія приходить на зупинку, якою користувались, їдучи в і з Первомайська.
| Остання зупинка перед блокпостом, за яким уже окупована територія. Блокпост військових фотографувати не можна |
Бачить зліва блокпост з українськими військовими, і сідає на маршрутку, щоб доїхати до центру міста.
***
З 2013 року Марія керує ЦНАПом.
Спочатку працювали в будівлі "Укрпошти", аж поки у будинок навпроти не поцілило у перший поверх.
Кажуть, аж дірка була. А в будівлі, де працювала Марія з колегами, порозбивало вікна і пошкодило систему опалення.
| На фоні справа - будівля, де працював ЦНАП раніше |
Так і працювали. В холоди грілись під UFO, прийшло літо – тішились і чекали ремонту.
– Постійно до нас йдуть. Ми в центрі, люди приїжджають і все бистренько вирішують.
Ми не припиняли працювати ні на один день. Я навіть не представляла, щоб кудась їхать.
| Марія Хільчук на робочому місці |
Я вже стільки років тут проробила, тут батьки поховані. Сестра моя тут і племінниця.
І куди поїду? Де я кому нужна? Тут мене знають всі, я людей знаю, робота є. І додому є куди прийти.
У нас 21 тисяча населення тут. Хтось поїхав, але багато хто вернувся. Кажуть: "Кому ми нужні? Тут свій дім, робота, все".
– Діткам подобається тут, нікуди не хочуть їхати. Син ходить на секції по футболу, дівчинка гандболом займається, – розповідає адміністраторка ЦНАПу Катерина. – У нас хороша робота, чудовий колектив, місто розвивається, і концерти є.
| Адміністраторка ЦНАПу Катерина |
Щороку щось новеньке освоюємо, розвиваємось. Уже з січня ми і паспорти біометричні видаємо. Уже майже 900 людей прийняли. Працюємо по запису, щоб не було з черг. Все зручно.
Бабусі приходять до нас, є стаціонарний телефон, вони дзвонять і записуються. Черги у нас бувають зранку, коли автобус приходить і дизель. Тоді всі ми тут, один в одного на підхваті.
Хтось же має тут лишатися – вдома.
| Містом бігають діти, дуркують, кинувши рюкзаки на бруківку |
***
– Доброго дня, мене звати Іра, – підсідаю до закутаної по вуха бабці на зупинці в центрі міста. У Попасній сильні вітри гуляють.
– А я – баба Надя, – сміється. – З посьолка Світлічний (Світличне – УП). Мені вже без двох лєт 80. Сама живу, то хіба окочуриться і розложиться, понятно?
Надінь шапочку на голову, ага?
| Баба Надя чекає свій автобус, щоб доїхати до "посьолка" |
Я получала на пошті пенсію, а тепер хочу через Ощадбанк брать. Мене дочка до себе під Старобільськ забирає, в мене сердечно-сосудісне заболіваніє. Вдома в посьолку сад большой, я там всьо своїми руками садила. І тепер того всього лишаюся.
Багато людей виїхало з посьолка. Бомбили нас. Ночью, в три часа, 53 снаряди. Тілько чути "Бах! Бах!". Чую, рядом падає. Ну, куди буду убігать?
Накриє в кухні, то скочу в погреб. А чи вспію? Лежу, стала читать "Отче наш". Збиваюся. Кажу: "Господи! Помилуй!". Страх. Оцепеніла на ліжку і все.
В доміках недалеко жили солдати українські, і з того боку стріляли на них. Двоїх чи троїх ранили, і вони на утро звідти вийшли.
Потім перекидалися снарядами. Тільки чути було, як свистить. Тепер ми вже десь тільки пулємьотні очєрєді чуємо. Ну всьо равно боїшся.
Нам сначала помощь хорошу давали, а щас нє. Мені пенсії ні на що не хватає. Угля трошки лишилося, дали помощь 1000 гривень на місяць на медикаменти.
Я ж у житті почті не лічилась. Ніколи було. На птічніку робила, ципляток виращувала. В домі інвалідов полгода, і на парніках в совхозі в молоді годи ще.
Потом 12 лєт в больниці санітаркою, парихмахером 10 годов, і на заводі була машиністом проточних машин.
У мене було два чоловіка, шахтьора. І вони жили своєй жизнью, понятно? От первого було двоє дітей. Дійшло до того, що сказала: "Ходи, де хочеш, але в нас двоє дітей, помагай ростить". Нє, каже: "Я куди хочу, туди і йду. Кого хочу, того й товчу".
А потім другого мала. Високий, кучерявий, гарний. Но такий падлюка, як і перший! Тоже гулящий! Він мені по морді, я йому тоже! Вже не мовчала, не видержувала. І через то в мене сердечно-сосудістиє, я розбита, розбомблена.
А сюди в Попасну їдемо субсидію оформлять, документи різні, такоє.
Біля моєї усадьби люди померли і хата стоїть. Мені дали план, а воно ще не переоформлено.
Питаю бабці, чи зверталась вона до місцевого ЦНАПу, який може їй допомогти з земельними питаннями.
– Та? По землі мені треба, але не знала куда. Ага, оце написано "адміністративних послуг". А я думаю, що то. Може, що і нужне.
| Зупинка в центрі міста, на якій сидить баба Надя, за 100 метрів від ЦНАПу |
***
Центр адмінпослуг перенесли в Попасній в приміщення якраз навпроти зупинки, де сидить баба Надя і чекає на свій автобус.
| ЦНАП розташований у житловому будинку навпроти автобусної зупинки |
ЦНАП відбудували за кошти місцевого бюджету та міжнародних донорів, Програми розвитку ООН.
Тепер тут нові меблі, попередній запис на прийом, інклюзивний дизайн для людей на візках чи незрячих: тактильна плитка, пандус та написи шрифтом Брайля.
– Заходять люди: "Як у вас добре". В нас обладнано ж уже все. Вони одну заяву написали – і їх голова не болить.
А ми вже беремо пакетик і бігаємо по всій Попасній, того вже вони не знають, – сміється керівниця ЦНАПу.
Дмитро працює тут 2,5 роки. Приймає людей на вклейку фото в паспорт на 25 і 45 років.
Пояснює, що приходить багато мешканців, але можуть бути складнощі у тих, чиї картотеки з документами залишилися на окупованих територіях:
– Треба більше паперової тяганини. Допомагаємо людям цю напругу зменшити, – каже Дмитро.
| Дмитро, працює у ЦНАПі 2,5 роки |
ПРООН забезпечила ЦНАП спецвалізками, таким собі "ЦНАПом на дому". Там є портативний сканер, камера, 4G-модем, принтер мініатюрний.
Усе це під’єднують до ноутбука.
Ця валізка допомагає на місці надавати послуги по земельних питаннях і реєстрації нерухомості тим, хто сам сюди приїхати на може: стареньким, людям з інвалідністю, багатодітним мамам тощо. Поки запит на виїзд був лише раз.
Тут надають 110 розмаїтих державних послуг: від реєстрації бізнесу до різних довідок та земельних питань (їх завжди найбільше). Активно зараз працюють з бізнесменами, котрі вкладають в місто.
***
З Попасної Ірина Шопіна бачить обриси свого дому – окупованого Первомайська.
Влітку цього року вона ризикнула і відкрила у Попасній свою кав’ярню, єдиний безалкогольний заклад у місті.
| Ірина відкрила єдиний безалкогольний заклад у місті |
Упродовж робочого дня сюди постійно заходять місцеві: випити хорошої кави з кавомашини, з’їсти гарячої випічки і посидіти за затишними столиками з вільним Wi-fi.
– Попасна з 2017 року ожила. До того тут був мрак. А потім хоч люди почали повертатись, бо спокійно стало.
Ірина давно мріяла про свою кав’ярню, ще як ходила вулицями Києва, де вони сім’єю жили кілька місяців.
| Ірина Шопіна |
Тікали в столицю від обстрілів у рідному місті, де родина мала бізнес, магазин автозапчастин з напарником.
У 2015 році сім’я назовсім виїхала з Первомайська, бо син рік пропустив у школі через постійні переїзди:
– Як тільки заспокоїться все – ми додому. Знову обстріли сильні – виїжджаємо. Сподівалися, що закінчиться все…
Багато де так швидко все закінчилось. З Попасної взагалі за тиждень вигнали. В Слов’янську місяць чи два серйозна війна йшла і все. А в нас все мертво…
Виїхали спочатку в Артемівськ (перейменований в Бахмут). У 2015-му Попасна ще була небезпечною. У 2017-му тут стало спокійно, і невдовзі сім’я перебралась сюди, купивши квартиру. Тут в чоловіка Ірини був бізнес до війни.
– А тут біля дому таке місце! Так з’явилась ідея побудувати кав’ярню зі столиками. Пішла в міськвиконком, місто пішло назустріч. Землю швидко виділили, світло провели і воду! Я про таке мріяти не могла!
Тут було що попало. І з містом домовились, що місто кладе нам плитку, а лавочки, ліхтарики, озеленення – за нами.
В жовтні 2018 року почали будувати кав’ярню. Дизайнерка зі Слов’янська створила дизайн всередині.
– Тут багато з дітками приходять, і підлітки. Каже мені одна мама: "Як добре, що ви є, бо старша дитина повела молодшу на заняття додаткові, і має де її почекати. Прийде, візьме тут каву чи чай, випічку, Wi-fi є, посиділа в теплі годинку, і пішла забирати".
У вихідні люблять бабушки прийти і з капусточкою собі гарячу випічку взяти, – усміхається.
Роботою кав’ярні Ірина задоволена. Але трохи засмучена. Думала, більше людей буде. Каже, таксисти питали, коли вони вже відкриються. Відкрились – а таксисти купують в кіоску дешеву за 7,50 грн, і на холоді сидять. У неї американо – 15.
– У наших підприємців такий ентузіазм тут! З початку року стільки всього повідкривалося! Кафешка, супермаркет, аптеки… Тільки нема робочої сили. Молодь працездатна виїхала в Київ, Харків, Європу. Всюди тут оголошення "Требуются…".
Одну дівчинку я з Центру зайнятості взяла, а друга чудом підвернулася. Молодим мамам, які з малими дітьми, графік не підходить.
| Робота є, а кваліфікованих кадрів бракує |
Як поправити цю ситуацію? Ірина вважає, що треба "відкрити Первомайку", щоб українці з окупованого міста могли сюди приїжджати:
– Вони бігти сюди будуть. Там вони відстали років на 20, там Радянський Союз. Коли звідти люди сюди приїжджають, зразу видно.
Як вони дивуються, що страховки на автомобіль уже електронні, а для них: "Як це?". Там ні "Нової пошти", ні доставки нормальної. Там якась пошта "ЛНР" з Росії забирає і везе.
Багато людей звідти не виїжджають, бо це не так просто. Це недешеве задоволення. А якщо з дітками? Це ціла мука.
Уявіть, скільки років вони там були закриті. Багато з них і не виїжджали за ці роки на Україну (має на увазі неокуповані території – УП). Думаю, якби Первомайку відкрили, люди б сюди на роботу їздили.
Попри те, що в Ірини тут уже квартира, своя кав’ярня і дитина в школі, місцевою вона себе не відчуває.
– Дім у мене там (в Первомайську – УП). Там життя лишилося, розумієте? (плаче).
Ірина чекає весни, щоб висадити квіти перед своєю кав’ярнею. Але хоче додому. У свій, неокупований, Первомайськ.
[BANNER3]
Ірина Андрейців, УП
Всі фото авторки