Прокидалася з думкою, що не хоче жити: історія жінки, яка врятувалася із Сєвєродонецька

Колишня вчителька, пенсіонерка Віра Яківна зуміла вижити в охопленому війною Сєвєродонецьку. Коли значна частина міста вже була зруйнована, а обстріли тривали з ранку до вечора їй  вдалося вибратися.

Дочка вже не сподівалася побачити Віру Яківну живою, бо більше місяця від неї не було жодної звістки. 

Пенсіонерка жила у своїй квартирі без газу, світла, води та зв’язку, вона навчилася розрізняти різні види зброї, а одного разу її ледве не вбило осколком снаряду.

Зараз Віра Яківна знаходиться у окупованому Старобільську, тому ми не називаємо її справжнього імені.

Про те, що відбувається в Сєвєродонецьку, як виживають там люди і що залишилося від колись охайного та доглянутого міста, жінка розповіла "Українській правді. Життя".

Залишилася сама у під'їзді 

У перші дні війни у місті було відносно спокійно. Віра Яківна каже, що "прилітало" лише іноді, тому люди виходили на вулицю. Раз на 10 днів у місто підвозили гуманітарну допомогу, а в будинках людей були електрика і газ.

На початку березня росіяни почали прориватися у Сєвєродонецьк і обстрілювати його. Зокрема, в один день вогнем були охоплені 9 багатоповерхівок. 

Також окупанти вдарили по центру з надання гумдопомоги, повідомлялося про поранених. 

Обстріли ставали частішими та сильнішими, і в місті один за одним почали закриватися магазини. Залишилися тільки невеликі, і біля них почали вишиковуватися довгі черги.

"Простояти можна було години 2. До того ж це було небезпечно. Були випадки, коли люди гинули у черзі до магазину. Знаю, що двох було також вбито, коли вони стояли за гуманітаркою", – каже Віра Яківна.

В квартирах сєвєродончан зникли електроенергія, газ та вода. Зв’язку також не було.

"В одного з місцевих підприємців була свердловина, він приносив бензин і качав воду. Черги до його будівлї були величезні. Стояли 2-3 години під обстрілами, щоб набрати води", – згадує пенсіонерка.

У дворі з цеглин люди облаштували щось на подобі печі, яку топили дровами. Для цього валили дерева.

"Я жила у так званому "старому" місті, у нас було тихіше, ніж в "новому", воно було вже зруйноване. Спершу люди, які не встигли евакуюватися, переселялися до родичів чи знайомих у "старе" місто, але потім почали прицільно обстрілювати і нас", – говорить Віра Яківна.

Люди масово виїжджали з міста. Віру Яківну сусідка кликала у Польщу, але вона не змогла поїхати, бо захворіла. Кілька разів під час сильних обстрілів жінка ходила у бомбосховище, де у неї сильно змерзли ноги. Десь близько місяця у неї була висока температура, сильний кашель та слабкість.

Зрештою, у кінці березня Віра Яківна залишилась одна на весь під’їзд, а в будинку, окрім неї, жили тільки 6 людей.

У покинутих квартирах оселилися "ЛНРівці" 

Одного разу жінка почула сильний гуркіт, подумала, що хтось руйнує залізний гараж у дворі, а потім зрозуміла, що це стукають чоботами в її під’їзд.

Відчинила двері і побачила п’ятьох людей зі зброєю. Це були "ЛНРівці". Сказали, що їм потрібно зайняти квартири на першому поверсі.

"Ми спочатку не зрозуміли, хто до нас прийшов. До військових підійшла сусідка і каже: "Не заходьте у наші під’їзди! Я на вас буду скаржитися! Я вам зараз почитаю, що вам треба робити". І почала зачитувати попередження української сторони для росіян: "Російські солдати, бережіть своє життя, йдіть звідси!". Я злякалася, бо ми прості пенсіонери, а вони – люди зі зброєю", – згадує Віра Яківна.

Втім, "ЛНРівці" виявилися мобілізованими мешканцями непідконтрольної Україні Луганщини і, за словами Віри Яківни, мали не дуже презентабельний вигляд.

"Воюють вони без бажання. Кажуть, ми такі самі, як і ви, просто нам автомати в руки дали", – каже жінка.

"ЛНРівці" оселилися в покинутих квартирах будинку, йшли вранці, а поверталися ввечері.

Наприкінці травня ситуація почала ускладнюватися, оосбливо тоді, коли коли росіяни увійшли на околиці міста, і почалися запеклі вуличні бої.

Обстріли були вже з двох боків, вони починалися у 5-6-й ранку і тривали до 9-ї вечора.

Люди виходили з бомбосховищ та підвалів на вулицю лише для того, щоб приготувати їсти із запасів, і дуже мало спілкувалися, бо були сильно втомлені.

"Двічі попали у дах будинку, позносило сараї. Про вікна і говорити не доводиться. Немає жодного дому з цілими вікнами.

Бачила, як горіли будинки після попадань, ніхто нічого не гасив", – розповідає жінка.

Чоловік пішов за сигаретами, йому відірвало ногу і він помер без допомоги

Спочатку тіла загиблих з вулиці забирала місцева ритуальна контора "Пантеон". До кладовища доїхати було важко, тому людей ховали поруч, на колишньому цвинтарі. Якщо при померлому були документи, на хресті писали ім’я та прізвище. Неідентифіковані тіла лежали в морзі, поки було світло. Куди їх діли потім, Віра Яківна не знає.

Згодом людей почали ховати у дворах.

"У нас у дворі поховали сусіда. Була воронка глибока, до 5 метрів, туди його поклали", – каже пенсіонерка.

Жінка згадує, як загинув мешканець сусіднього будинку. Чоловік був життєрадісний, веселий та активний, любив зі всіма спілкуватися і їздив на велосипеді навіть під обстрілами.

Одного разу він пішов за сигаретами і йому снарядом відірвало ногу. Медичну допомогу ніхто не надав, і невдовзі він помер.

В одному мікрорайоні з Вірою Яківною також жив 74-річний колишній будівельник, який будував Сєвєродонецьк. Пенсіонер в легкій куртці в холодну пору побіг у бомбосховище, а коли вийшов звідти, то побачив, що дах його будинку знесло, а квартиру повністю завалило.

"Він навіть не міг зайти туди. Ходив перший час в ганчір’ях, його поселили у якусь квартиру, де нікого не було, люди піклувалися про нього, годували. А він перший час говорив: "Я хочу повіситись", – згадує Віра Яківна.

Бачила, як летить снаряд, а за ним у повітря піднімаються булижники

Сама жінка також прокидалася з думкою, що, не хоче жити. У бомбосховище вона не спускалася, а стояла у передпокої своєї квартири. Вікна вона закривала ковдрами і забивала картонками, від обстрілів усе постійно випадало, вилітали навіть цвяхи, але жінка захищала вікна знову і знову.

"Всі атаки розпочиналися раптово, я б не встигла добігти до сховища, а знаходитися там постійно було неможливо. Коли починався обстріл, я завжди боялася пожежі, я йшла до двері, де у мене стояла сумка з документами, щоб вибігти з дому", – розповідає пенсіонерка.

Одного разу під час обстрілу жінка стояла у передпокої та взувалася. І почула, як в квартирі брязнуло єдине не розбите скло на вікні. Коли стало тихіше, вона повернулася в кімнату та помітила, що осколок також пробив скляні міжкімнатні двері і дзеркало у передпокої, де вона стояла.

[L]

"Осколок пролетів десь за 10 сантиметрів від мене. Я його знайшла на підлозі", – каже жінка.

Віра Яківна бачила, як летить снаряд, а за ним із землі у повітря піднімаються булижники, і коли він пролітає, каміння падає дощем.

Але найстрашніше, за її словами, було тоді, коли гучно бив ГРАД і випускав купу снарядів, а вони розривалися над будинками.

Зрештою, у середині червня, коли українські війська вже контролювали лише промзону міста та знаходилися на території заводу АЗОТ, а росіяни намагалися взяти їх в оточення, жінка вирішила евакуюватися туди, куди була можливість, а саме у Старобільськ, де живе її дочка. 

"Я пішла за гарячою водою на чай до знайомих, вони готували і пригощали мене. Жінка, яка допомагала мені, сказала, що вони більше не можуть і будуть виїжджати і щоб я також їхала. На мене це вплинуло, бо ці люди були для мене хоч якоюсь опорою", – каже Віра Яківна.

У Старобільськ вона їхала на машині "УРАЛ" на дуже великій швидкості, щоб проскочити і не потрапити під обстріли.

Скрізь стоїть запах горілої хвої

Жінка виїхала з міста ще до того як українські військові покинули Сєвєродонецьк і відійшли до укріплених позицій.

Віра Яківна ще не отямилась від того, що їй довелося пережити.

"Я прокидаюся вночі, а дочка сидить на кухні із ввімкненим світлом. А у нас світла не було, ми пересувалися лише у темряві, і я коли побачила, думала, що це фосфорна бомба вибухнула. Бо коли вони вибухали, в моє вікно яскраво світило.

Високо у небі з’являлася маса дрібних зірочок, потім вони падали і переставали горіти", – говорить пенсіонерка.

Віра Яківна згадує, що до війни її рідне місто було, "як яєчко": там зробили дороги, прекрасний парк, почали займатися парковим озером, висаджували рослини та відкривали волейбольні майданчики.

"Приємно було дивитися. 

Школи ремонтували, майданчики біля них ставили, був план будування найсучаснішого лікарняного комплексу", – каже жінка.

Зараз місто має жахливий вигляд, його фактично немає.

"Так багато руйнувань, що важко уявити, як його можна відновити. Зруйноване буквально все: магазини, ресторани, лікарні. 

Довго стояв будинок культури після ремонту, але і його почали руйнувати. І виконком тримається. Але біля нього ями глибокі, кілька разів хотіли в нього потрапити. Скрізь стоїть лише запах горілої хвої", – говорить Віра Яківна.

Утім, в місті ще залишаються приблизно 8 тисяч людей, а в покинуті будинки заселяються росіяни.  

За словами голови Луганської військової адміністрації Сергія Гайдая, Сєвєродонецьк зруйнований на 90%.

Яна Осадча, "УП. Життя"