"Чи доживемо до ранку?". Історія сім'ї із Сєвєродонецька, яка з 90-річною мамою рятувалася від війни

"Ми навіть не уявляли, якими щасливими були на своїй українській Луганщині", – згадує Олена – звичайна домогосподарка з Сєвєродонецька, яка завжди вражала друзів та знайомих неймовірною колекцією троянд, що створила на власній дачі на березі Сіверського Дінця.

Вперте небажання старенької свекрухи покидати рідний дім в охопленому боями Рубіжному призвело до того, що Олена з чоловіком та його мамою вимушені були виживати без світла, газу, води та зв’язку в місті, що руйнувалося просто на їхніх очах.

Про миттєвості виживання в зоні активних бойових дій, виснажливі пошуки можливостей для евакуації, підтримку українських військових, зустріч з окупантами та прорубане в туалеті рубіжанського будинку "вікно в Росію" – про це Олена розповіла "Українській правді. Життя", розповідаючи про свій непростий шлях на Хмельниччину.

"Ми навіть не уявляли, якими щасливими були на своїй українській Луганщині"

Олена зі своїм чоловіком більше 30 років жили в Сєвєродонецьку. Звичайна родина. Середній клас. Квартира, машина, дача.

Син вже дорослий, має свою сім’ю, бізнес і мешкає окремо. Чоловік працює. А Олена останнім часом присвятила себе дому. Вона з тих, для кого звичайна хатня робота – це своєрідне мистецтво. Якщо прибирання – то до блиску; якщо прасування – то щоб без жодної складки; якщо приготування їжі – то щоб смачно, красиво та хотілось добавки.

Було в Олени і справжнє захоплення, від спогадів про яке загораються у неї очі та тремтить голос. Це її квіти. Навколо дачного будиночку на березі Сіверського Дінця Олена створила свій квітковий світ.

Більше 50 кущів троянд різноманітних відтінків, 25 видів хризантем, дуже багато лілій, тюльпанів, айстр.

Олена пригадує:

"Кожного дня в мене зацвітала нова квітка. Сусіди сприймали мій квітник як своєрідну фотозону і спеціально приходили фотографуватися на фоні цієї краси".

Чекала Олена і на весну 2022 року. Ще восени вона висадила нові сорти троянд. Мріяла, як буде милуватися насичено-червоними махровими квітами сорту "Кордула" та уявляла, як на сонці будуть грати відтінки абрикосової плетистої "Польки".

"Польку" Олена вже пробувала висаджувати в минулі роки, але та ніяк не хотіла приживатися. Жінка планувала творити красу не тільки на власному подвір’ї, а й передавати свої квіти для висадки в міських скверах, щоб ними змогли милуватися більше людей. Також родина починала планувати потихеньку і невелику подорож до Риги, де колись навчався чоловік Олени і залишились приятелі, з якими не бачились багато років.

Та ранок 24 лютого зламав всі плани. Олена – типова "сова" і зазвичай вона довго не лягала, читаючи інколи до третьої ночі. А вранці навпаки могла дозволити поспати трохи довше. Але не того ранку, коли її розбудив чоловік з криком: "Все!" і звісткою про те, що розбомбили Сєвєродонецький аеропорт.

Перші думки були про те, що треба швидко збирати речі і кудись їхати. Але зупиняло те, що в чоловіка в сусідньому Рубіжному мешкала мама, якій вже більше 90 років та яка ледве пересувається з двома палицями.

Олена з чоловіком

"Я нікуди не поїду"

У родини в Рубіжному був будинок з сучасним ремонтом та невеличким флігелем поруч. Саме в тому флігелі і мешкала Оленина свекруха, де для неї створили умови, що повністю відповідали потребам старенької – облаштували зручний туалет, встановили душову кабінку, пристосували меблі, зробили кухоньку, постійно наповнювали холодильник їжею, яку треба було тільки підігріти. Тобто все зробили так, щоб бабуся могла зручно та безпечно курсувати своїм нехитрим щоденним маршрутом. Але всі ці умови були створені для мирного життя. І Олена з чоловіком чудово розуміли, що під час війни старенькій самі не вижити.

Перша ніч повномасштабного вторгнення пройшла в непростих роздумах – що робити далі? Чи везти бабусю до себе в Сєвєродонецьк? Чи всім разом шукати прихисток в якомусь бомбосховищі? Чи вирушати на Хмельниччину, звідки Олена родом, і де мешкали чисельні родичі?

На ранок вирішили – спочатку забрати стареньку, а потім вже остаточно спланувати подальший маршрут. Поспіхом зібрали необхідні речі, прихопили з собою кота та й рушили до Рубіжного. Поїхала з ними також Оленина подружка, яка говорила, що готова бігти за машиною, аби не залишатися самою в місті, що вже здригалося від вибухів.

Але в Рубіжному на них чекала категорична відмова старої жінки покидати свою звичну оселю. Не допомагали ні вмовляння, ні погрози. Не діяли жодні аргументи.

Бабуся вперто повторювала тільки одну фразу: "Я нікуди не поїду". А далі – чоловік сказав, що він не залишить маму саму. Олена сказала, що не залишить чоловіка; Оленчина подруга сказала, що не залишить Олену. Так вони всі і залишилися. Щоб пережити, як з’ясується пізніше, одні з найстрашніших днів в своєму житті.

"Курячі яйця не треба брати, коли навколо рвуться снаряди"

Олена з чоловіком та подругою розмістилися в більшому будинку, а мама була поруч у флігелі. Запустили парове опалення, почали потроху налагоджувати побут, обживатися на новому місці.

Тоді ще поруч з домом працювала крамничка, в якій кожного ранку можна було придбати якісь харчі.

Олена сумно всміхається і розповідає: "Тепер я точно знаю, що курячі яйця не треба брати, коли навколо рвуться снаряди".

Всі яйця, що вони купили, побилися від одного прильоту.

"А ось банки з консервацією виявились більш міцними і такими, що спроможні "пережити" обстріли", – додає жінка.

В пригоді виявився достатньо дорогий сир, який в тій крамниці ніхто не брав, а для них він став справжньою знахідкою.

Досить швидко почалися проблеми з водопостачанням. Водогін був перебитий і вода зникла. Виручило те, що тоді був ще сніг.

"Чоловік взявся топити сніг і збирати отриману воду в бідон. Але зовсім скоро через вибухи на картонно-тарному комбінаті, що знаходився зовсім поруч, сталася пожежа. І все подвір’я було засипане горілим папером. Сніг від гарі став чорним і непридатним для отримання води", – розповідає Олена.

На щастя, на той момент вони вже трохи запаслися водою. Також приблизно в той же час снаряд потрапив у місцеву електростанцію, через що в хаті зникло світло. Але тоді ще залишався акумулятор в машині.

Саме він на якийсь час, став єдиною можливістю заряджати телефони та ліхтарики. Чоловік Олени нікому не відмовляв. Телефони заряджали всі сусіди. І тому акумулятора на довго не вистачило.

Він повністю розрядився. І родина фактично залишилась без транспорту. Хоча до цього була надія, що машина не підведе, якщо від’їзд стане єдиним виходом для рятування.

Дім зруйновано. Кота поранено. Олена жива

Одного ранку чоловік Олени з сусідкою пішли до крамниці – подивитися, що там ще є з продуктів, та спробувати зарядити телефони від генератору. У цей час почався сильний обстріл.

Олена не дуже хотіла йти до флігеля, де родина облаштувала імпровізоване бомбосховище у погребі. На той час у жінки вже з’явилася певна звичка до постійних обстрілів і Олена думала, що зможе перечекати обстріл в хаті, розташувавшись в коридорі. Але подружка емоційно наполягла на тому, що краще сховатися.

Олена перестала сперечатися і жінки перебігли до флігелю та спустилися у сховище. Чоловік з сусідкою ще не встигли далеко відійти від будинку, коли роздався той жахливий свист.

Чоловік озирнувся, і на його очах снаряд прилетів просто в хату. Кинувши все, він біг до будинку, будучи впевненим, що Олена залишилась там. Весь білий він заскочив на подвір’я і вже там почув голос дружини, яка чудом вижила.

Будинок був напівзруйнованим. У ньому стало неможливо жити. Вимкнувши котел і забравши продукти, що залишилися, Олена з чоловіком та подругою переселилися у флігель до бабусі.

Олена розповідає: "Я з подругою розмістилася в коридорі розміром метр на два. Чоловік влаштувався поруч в кріслі. Бабуся, знаходячись в стресовому стані, не в повній мірі розуміла, хто ці всі люди і чому вони приперлися жити до її флігелю".

Іноді старенька навіть не розуміла, чи це живі люди, чи якісь примари. Приблизно в той же час сталась біда і з вивезеним з Сєвєродонецька котом.

Він і раніше вже був травмований через те, що потрапив під обстріл. А в той нещасний день снаряд потрапив прямо в сусідський будинок. Ударною хвилею на будівлі знесло дах і осколки розлетілися навкруги. Повибивало всі вікна у флігелі. А одним осколком поранило кота. Його паралізувало. Він перестав ставати на лапки і не міг навіть контролювати похід в туалет.

Кіт Олени, який залишився у Сєвєродонецьку

Невдала спроба евакуації

Увесь час родина намагалася знайти можливість виїхати. Іноді здавалось, що вихід знайдено.

Олена дізналася, що один з місцевих депутатів організував евакуацію з Рубіжного. За 2 тисяі гривень він вивозив охочих до Дніпра, а на зворотному шляху привозив гуманітарку. Саме з ним чоловік Олени домовився про допомогу.

"Планувалося, що я, чоловік, подруга та бабуся доберемося ввечері до автобази, де розміщувався евакуаційний автобус, переночуємо там, а потім вранці – хтось "смикне" нашу машину, щоб її завести, і ми зможемо виїхати", – згадує Олена.

Сусідка навіть дала їм тимчасово свій акумулятор, щоб доїхати до місця збору. Спочатку все йшло за планом. Вони добралися до цієї автобази та розмістилися там в холодному приміщенні, викладеному кахлем і схожому на актову залу.

Закутавшися в ковдри і намагаючись зігріти один одного, вони дочекалися ранку. На ранок Рубіжне знов накрило сильними обстрілами. Людина, що обіцяла допомогти – відмовилась. Їм запропонували залишити машину і сідати в автобус. Але було очевидно, що старенька не висидить в тому автобусі. Вона кудись постійно рветься, її треба втримувати.

До того ж бабуся точно б не витримала довгу дорогу без туалету. Тому Олена з чоловіком посадили подружку в автобус на Дніпро, а самі з бабусею повернулись до свого флігеля.

"Тут щось літає"

У цей же день черговий снаряд потрапив в сусідську хату. Для сусідів це стало останньою краплею і вони вирішили кинути все і тікати з зони бойових дій.

В останній момент сусіди через паркан кинули Олені ключі і порадили перебиратися до них в погріб, який був трохи безпечнішим. Принаймні до нього не треба було спускатися по драбині, як до погребу у флігелі.

Вікон у хаті, де мешкала родина, давно не було. Олена затулила вікна скатертинами, що трохи рятувало від холоду, але зовсім не рятувало від куль.

"Одного разу ми з чоловіком були на кухні, щось готували на вечерю. – розповідає Олена. – Почався черговий бій і шалена куля прорвала скатертину, пролетіла просто проміж нами, розбила двері в туалеті і застрягла в бачку".

Це був не єдиний випадок, коли кулі начебто прицільно цілили в їх туалет. Мабуть, тому, хто стріляв, здавалося, що саме тут знаходився якийсь надважливий стратегічний військовий об’єкт. Одного разу, обстріл відбувся саме тоді, коли бабуся була у вбиральні.

"Тут щось літає", – кричала старенька, дивлячись на потрощені стіни.

"Це вам вікно в Росію прорубали"

Олена впевнена, що дарма кажуть, що снаряд в одну воронку двічі не прилітає. При черговому обстрілі загорілася напівзруйнована велика хата. У будь-яку мить вогонь міг перекинутися на флігель і зруйнувати його.

Чоловік Олени під обстрілом кинувся до ємності, де накопичувалась вода для поливу городу влітку. Він відрами набирав воду і намагався тушити пожежу. Олена плакала, кричала і благала чоловіка ховатися. Їй здавалося, що його можуть застрелити будь-якої миті, оскільки постріли не припинялися.

Він не слухався. Ставав на коліна, витягав мотузкою відро води, переливав в інше відро і знову вперто поливав хату. Завдяки цим надзусиллям сталося диво – вогонь раптом відступив.

З кожним днем виживати ставало важче. Газ бував з перебоями – іноді горів, іноді – ні. Світло так і не відновилося. Але була рятівна олія, з якої Олена наробила каганців. Вона каже: Тепер я точно знаю, що пляшки української соняшникової олії вистачає на виготовлення каганців, які будуть єдиним джерелом світла два тижні".

Олена розповідає про ще один випадок, коли смерть пройшла зовсім поруч. Під час чергового обстрілу Олена з чоловіком знову ховалися в підвалі. Бабусю влаштували в коридорі за залізними дверима. Але стара людина, не розуміючи в повній мірі, що відбувається, переповзла до своєї кімнатки, де стояли шафа, ліжко та комод.

Снаряд потрапив просто в ту стіну, біля якої стояла шафа. Шафа впала на ліжко. За хвилину до цього старенька підвелася до комоду. Це її і врятувало.

Бабуся навіть не второпала, що ж воно сталося. Заглядаючи в дірку, що залишилась від потрапляння снаряду, який не розірвався, старенька запитала у невістки: "Що це таке?".

"Це вам вікно в Росію прорубали", – відповіла в Олена.

Чи доживемо до ранку?

Згодом родина остаточно перейшла жити до сусідської хати. Вона була більш вціліла, ніж їхнє житло. Переїзд відбувся після страшного нічного бою, який родина Олени пережила, сидячи в підвалі.

Олена каже, що тієї ночі вона молилася за українських захисників і за те, щоб назавжди не залишитися під завалами, якщо не витримають стіни хати.

У ту ніч Олена з чоловіком говорили про такі речі, про які мовчали довгі роки. Вони навіть з’ясували, що колишня ревність, що псувала їхнє життя, була насправді безпідставною. Подружжя, по суті, прощалися один з одним, бо не знали, чи зустрінуть вони разом світанок.

Іноді Олену накривав відчай. Здавалось, виходу не має. Зв’язку з оточуючим світом майже не було. При цьому бої йшли все ближче і ближче.

Вже було незрозуміло, хто контролює місто. І настав той день, коли в будинок, де переховувалась Олена з родиною, прийшли росіяни. Вони потрапили в засідку і шукали, де сховатися. Це було вранці.

Російські військові вибили двері і увійшли до хати. Олена встигла просто на собі, під одягом, заховати український прапор, який був з нею з 2014 року.

"Ми пришли с миром", – сказав Олені російський військовий.

Жінка каже, що не знає, куди подівся страх, і запитала: "З миром? Ви нас прийшли звільняти? Звільняти від будинків, роботи, навчання, мирного життя? Це і є Ваш мир?".

Російські солдати зрозуміли, що в цій хаті їх приховувати не будуть. Вони розвернулися і побігли кудись далі.

"Мабуть кулі на нас пожаліли, бо їм самим відстрілюватись потрібно було", – додає Олена.

Квіти, які вирощувала Олена

Рятівна зустріч з українськими військовими

Увесь час Олена з чоловіком вперто шукали можливість виїхати. Було усвідомлення, що доля вже стільки разів їх рятувала, що кожен наступний випадок міг стати останнім. Коли наступало недовге затишшя між боями, Олена з чоловіком ходили по зруйнованих та покинутих сусідських подвір’ях, прагнучи знайти хоча б тачку, щоб якось спробувати довезти бабусю до місця евакуації.

Нічого не знаходилось. Але одного разу під час такої вилазки вони познайомились з українськими військовими. В Олени навіть змінюється голос, коли вона каже:

"Яким красенем, таким, що наче зійшов з картини, здався мені той український військовий".

Тоді знову відбувся сильний обстріл, і військові заховали Олену з чоловіком в тому домі, де мешкали тимчасово самі. Саме там вони і потоваришували. Хотілось чимось віддячити за захист,тому Олена з чоловіком намагалися пригостити захисників кавою чи компотом.

"На початку знайомства я сама надпивала напої, щоб хлопці не боялися, що їх можуть отруїти", – розповідає жінка.

Українські військові відразу сказали, що будуть шукати можливість їх вивезти. Але можливості довго не було. А бої ставали все більш тяжкими, і надії залишалося все менше. І все-таки одного дня, приблизно об 11 ранку, до залишків воріт під’їхала машина із вже знайомими обличчями. Швидко зібралися, втягнули в машину бабусю, передали хворого кота сусідам, що залишалися, бо в його стані дорогу б він не витримав, і рушили в бік Сєвєродонецька.

"Я просто хочу додому"

Наступного дня Олена, чоловік та бабуся виїхали за допомогою однієї з християнських церков до Слов’янська. Потім був непростий шлях на захід країни. Автобуси, дизелі, потяги, знову автобуси. Усе це в натовпі змучених знервованих людей, що тікають від війни. Усе це зі старенькою на руках, яка геть не розуміла, що відбувається навколо і часто поводилася, як мала дитина. Але вони подолали цей шлях.

Зараз Олена, її чоловік та його мама живуть на Хмельниччині. Вони оселилися в хаті померлої Олениної тітки.

Олена, як може, створює на новому місці затишок та комфорт. У них знову смачнючі пиріжки з вишнею на сніданок.

"Чоловік, як і вдома, за раз може з’їсти десяток моїх пиріжків", – хвалиться Олена.

Але їм і зараз непросто. Бабуся досі не розуміє, навіщо її зірвали з насидженого місця і вивезли кудись, де все для неї чуже. В свідомості старенької все переплуталось. Їй здається, що десь на залізничному вокзалі її чекає її мама. І вона до неї рветься, намагається кудись поїхати.

Ні Олена, ні її свекруха не засинають без пігулок. Олену лякає гавкіт собак, оскільки в Рубіжному сусідський Дружок завжди попереджував всіх своїм гавкітом про неминучий обстріл. В Олени тремтять руки, й інколи вона не має сил втримати чашку з кавою, коли на Хмельниччині лунає сигнал повітряної тривоги і над ними летять ракети.

Олена розбила на новому місці город.

"Я посадила картоплю, кукурудзу, огірки, помідори, капусту, перець, часник, цибулю, моркву, буряк", – з гордістю розповідає жінка про це.

Але я затамовую подих і запитую: "А квіти, Олено?".

"А квітів нема", – скрізь сльози відповідає вона. І додає: "Я просто хочу додому".

Олена Ніжельська, спеціально для УП. Життя