Коли ми встали, то побачили м'ясорубку. Пів року теракту на вокзалі в Краматорську

8 жовтня виповнюється пів року з дня теракту на залізничному вокзалі в Краматорську. Кілька тисяч людей, здебільшого це жінки з дітьми та люди похилого віку, очікували евакуаційний потяг.

Тоді російська армія випустила по людях на вокзалі ракети з касетними боєголовками з комплексу "Точка У". 61 людина загинула, 121 – отримали поранення. Згадуємо, як це було, тих, хто не вижив та тих, хто досі лікує наслідки.

Текст підготований у колаборації "Свої" та платформи пам'яті Меморіал спеціально для "Української правди. Життя". 

8 квітня 2022 року. Як це було

Розірвані тіла, ріки крові, пожежі, уламки снарядів, стогони й крики вцілілих і поранених, що злилися в один страшний шум. Таку картину подій згадує 40-річний працівник міськвиконкому Краматорська Антон Малюский, коли вибрався з-під гори тіл людей. 

Антон координував евакуації людей з березня. Події того дня на залізничному вокзалі він описав так: 

"Якраз о 10:30 виводив невелику групу людей на перон для того, щоб поставити їх у чергу на потяг. За 4 метри від центрального входу мене зупинив хтось із людей та щось запитав. Через 20 секунд пролунав потужний вибух. Почалася паніка. Я намагався  заспокоїти людей, але у 20-метрах від нас почали падати касетні боєприпаси. Натовп збив мене з ніг і повалив на землю, зверху впали люди. Коли все стихло, я вибрався з-під них і побачив, нашарування тіл людей – поранених та загиблих. Мабуть, якби я не опинився під ними, то зараз з вами і не розмовляв би".

Антон Малюский назвав для себе події 8 квітня одним словом – "Армагеддон". Каже, те, що він побачив, не передадуть найстрашніші фільми жахів.

"Найжахливіше, що я там спостерігав – дитину, яка сиділа мертва на сходах і у неї не було пів голови. Тут також загинули двоє моїх знайомих – провідний спеціаліст Управління з питань цивільного захисту Олег Іванов і волонтер гуманітарної асоціації "Все Буде Добре Україна" Роман Семенцов", – розповів Антон.

Начальник відділу охорони здоров'я Краматорська Андрій Петриченко родом з Горлівки. Він згадує, як схожі моменти вже переживав ще у своєму рідному місті, та потім і в Бахмуті, на лінії розмежування. Але те, що сталося в Краматорську, його вразило. 

"8 квітня я перебував за 500 метрів від залізничного вокзалу. Якраз проводили вранішню нараду. Коли прилетіло, побачили великий стовп диму на вокзалі. Я відразу зрозумів, що там буде багато жертв. За 5 хвилин усі рятувальні служби міста вже надавали допомогу людям. Приїхали і краматорці на своїх автівках. Навколо творилося жахіття – палаючий транспорт, залишки ракети, яка ще диміла, багато поранених, загиблих, крики про допомогу", – пригадав події 8 квітня Андрій Петриченко.

Поранені лежали, сиділи на центральній площі, на вокзалі і на самому пероні. Багато людей були в стані афекту, вони хаотично бігали, шукали родичів. Навколо був хаос. 

Обоє посадовців перебували в той день на вокзалі до останнього потерпілого. Лікарі швидкої допомоги, військові медики займалися первинним медичним сортуванням людей. Волонтери, карети швидкої допомоги, рятівні служби вивозили поранених у дві лікарні Краматорська, які надавали пріоритетну допомогу. Одна хірургічного напрямку, а інша – травматологічного. 

"У той день ми прийняли близько 120 поранених і 59 загиблих. В першу добу евакуювали 80 поранених до Дніпра. Усіх загиблих транспортували у бюро судово-медичної експертизи цього міста. Потім видавали родичам тіла загиблих для поховання", – розповів Андрій Петриченко.

Незважаючи на пережите, Антон Малюский вийшов наступного дня на роботу і досі залишається у Краматорську. Чоловік каже, що події 8 квітня вплинули на краматорців. Вони зрозуміли, що це серйозно, та почали масово виїжджати. До повномасштабного російського вторгнення населення Краматорська складало майже 150 тисяч людей, після теракту у місті залишилися близько 60 тисяч людей. 

Антон розповідає, що до 8 квітня деякі знайомі все ще вірили у міф про "братський народ", після вони змінили свої погляди, росіяни більше  – не "брати".

"На жаль, люди звикають до вибухів і менше уваги приділяють безпеці. Проте досі є великий страх, особливо серед тих, хто залишився. Але якщо нічого не робити, можна загнати себе у депресію, тому рухаюсь далі", – каже Антон. 

Андрій Петриченко додає, що люди у місті продовжують жити далі. На його думку, це не перший і не останній випадок, коли щось прилітає. Росіяни кожного дня руйнують місто, гинуть люди, але мешканці вже звикли до цього.

Ті, кого вбила Росія

Мамочка не зателефонує

57-річна Олена Осадча – одна з тих, чиє життя обірвалося 8 квітня.

Олена з Сіверська, впродовж багатьох років працювала на висотному крані, останні 15 років – двірничкою. Жінку знало чи не все місто. Колеги згадують її доброю, моральною та набожною людиною. Вона мріяла вийти на пенсію та жити спокійним розміреним життям, приділяти більше уваги онуку Кості, якого любила понад усе.

"Їй так і не вистачило 2,5 роки до пенсії. Мамочка була найдобрішою людиною з тих, кого я знала", – розповіла донька Анастасія Крайнюк.

Анастасія пригадала, що мама передчувала війну, дуже її боялася і як тільки розпочалося повномасштабне вторгнення Росії, вмовляла рідних все кинути та евакуюватися.

"Вона постійно наполягала на тому, що буде дика різня і багато смертей, але я заспокоювала її, говорила, що до нас не дійде. Врешті серце мами не витримало інформаційного шквалу і вона вирішили кинути свою квартиру, в яку вкладала гроші і душу впродовж 20 років, роботу та онука", – пригадує ті дні донька Олени.

Жінка роздала усі свої продукти, речі, взяла відпустку на роботі, попрощалася зі своїми близькими, зібрала речі і рушила на Вінничину.

Анастасія вірить, що мама б вижила, якби дісталася з Сіверська до залізничного вокзалу Краматорська маршруткою. Але 7 квітня усі перевізники скасували рейси, у той же вечір росіяни розбомбили залізничні шляхи у Слов'янську. Тому Олена за 2 тисячі гривень вирушила з приватним перевізником, який і довіз її вранці на вокзал у Краматорську 8 квітня.

"О 9:30 ми якраз зідзвонилися з мамою, а рівно через годину я прочитала новину про теракт. Побачила фото вбитих людей, де в центрі лежала моя мама… У мене почалася істерика", – крізь ридання розповідає Анастасія Крайнюк.

Тіло Олени буквально зрешетило уламками, один з них поцілив просто у серце.

Після загибелі матері Анастасія з чоловіком потрапили під обстріли в Соледарі, коли намагалися виїхати автівкою у Дніпро. Чоловіка поранили касетними снарядами. З уламком в руці та перебитою артерією на правій руці, він їхав за кермом 5 годин поспіль до лікарні імені Мечникова, що в Дніпрі.

Саме з цієї лікарні Анастасія забирала і тіло своєї матері після теракту в Краматорську.

Донька ще досі не може оговтатися після смерті матері. Зверталася до психолога, але ніщо не може допомогти подолати біль втрати.

"Я кожного вечора згадую її та плачу. Ми спілкувалися з нею по кілька разів на день. Годинами говорили про все на світі і ні про що водночас. Ми були найкращими подругами… А тепер більше ніхто мені не зателефонує, мамочка не зателефонує", – ділиться Анастасія.

Зателефонувала медсестра, сказала, що Тетяна померла в неї на руках

66-річна Тетяна Миколенко – родом зі Слов'янська, у 1976 році після закінчення вишу її направили за розподілом у Краматорськ. Тут жінка багато років пропрацювала вчителькою трудового навчання й креслення. Колишні учні Тетяни розповіли, що вона була вимогливою, вчила по-справжньому любити працю, а її уроки пригодилися навіть у дорослому житті.

"Таня була дуже відповідальною людиною, готувала і їздила з учнями на всеукраїнські олімпіади з трудового навчання, де займали призові місця. Багато уваги приділяла дітям, займалася з ними українською народною творчістю, виготовляли різні композиції, ляльки мотанки тощо", – розповідає подруга жінки Ольга Мороз.

Коли почалися масові обстріли Краматорська, Тетяна поїхала до подруг у Хмельницький. Побула там три дні, винайняла житло і вирішила повернутися додому вимкнути холодильник і забрати ще деякі документи. Подруги просили не їхати, але Тетяна вирішила повернутися. Сіла на потяг до Слов'янська, а коли доїхала туди, зателефонувала подругам, що все гаразд і рушатиме до Краматорська. Останній раз виходила на зв'язок 7 квітня.

Наступного ранку Тетяна була на Привокзальній площі Краматорська.

"Її важко поранили на вокзалі, вона потрапила у лікарню і ввечері померла. Ми її довго шукали, лише після 20 квітня впізнали її за одягом на фото, яке розмістили у групі в фейсбуці. Потім я виставила пост у соціальних мережах, першою мені зателефонувала медсестра із лікарні в Дружківці, що неподалік Краматорська і сказала – Тетяна померла в неї на руках. Її прізвище, як і багатьох інших загиблих, було написане у неї на руці", – пригадує страшні події російського ракетного обстрілу подруга Ольга Мороз.

Після загибелі тіло Тетяни Миколенко відвезли у Дніпро для проведення судово-медичної експертизи. Подруги Тетяни не знають, де вона похована. 

"У неї є донька, яка живе зараз в Одесі. Через події 2014 року вони перестали спілкуватися. Тетяна була патріоткою України, а донька має іншу позицію. Наскільки я знаю, вона навіть відмовилася від матері і не хотіла її ховати", – зі смутком у голосі розповідає Ольга.

Просила її боротися, казала, що ми її дуже любимо

49-річна Віта Кузьменко переїхала у Краматорськ, а тоді вийшла заміж, працювала завідувачкою бібліотечної філії, нерідко залишалася на роботі до пізнього вечора, купувала книги за власні гроші. З чоловіком Сергієм виховувала двох донечок.

"Віта – весела жінка, завжди усміхнена. Вона любила життя. Завжди допомагала нам у складні часи. Мріяла бути щасливою, але не склалося", – з сумом розповідає Алла Кузьменко про подругу.

У 2014 році Віта розлучилася з чоловіком через війну, Сергій повернувся у російське місто Тольяті, звідки був родом, а Віта залишилася в Краматорську.

"Останнім часом говорила, що ненавидить "орків", бо вони скільки біди принесли", – пригадує Алла. 

Після повномасштабного вторгнення жінки все ще не вірили, що все буде настільки погано. Однак після Бучі Віта з рідними вирішила їхати. Евакуюватися збиралися 7 квітня, але потяг скасували. У Слов'янську пошкодили залізничні колії, тому евакуацію перенесли на 8 квітня.

"Було тепло і тихо. Ми всі посміхалися й сподівалися, що нарешті сьогодні поїдемо з міста… Коли нас обстріляли, всі були разом. Я сиділа з котом, а мама з Олесею стояли попереду мене. Під час першого удару всі присіли від страху і потужної ударної хвилі. Потім ще раз прогримів вибух, і ще раз, ми – закричали, я підняла голову і побачила чорний дим, який йшов з центрального входу на вокзал. 

Коли ми встали з Олесею, то побачили м'ясорубку. Чоловіка без ноги, багато тіл і ріки крові навколо", – згадує той день донька Віти Юлія Кузьменко.

Дівчата не одразу зрозуміли, чому мама не піднімається.

"Я присіла біля мами, спитала її чи все гаразд, попросила встати. Думала, що це контузія. Мама відреагувала на мої слова, моргнула, і тут я побачила маленьку дірку на куртці, запустила руку під неї і відчула гарячу кров на своїх пальцях. Коли перевернули маму на спину, то побачили поранення біля артерії. Я затисла рану пальцями і кричала "Швидку, швидку". Ще раз запитала маму, чи боляче їй, і вона знову моргнула. Я просила її боротися, казала, що ми її дуже любимо і більше ніколи не будемо сваритися з Олесею. У мами по щоці пішла сльоза. Я так ніколи і не дізнаюся, чи почула вона мене", – каже дівчина.

У той день у Краматорську на вокзалі постраждала і матір Віти – Тетяна Кісіль. Жінці уламками снарядів перебило сухожилля. Зараз вона перебуває в Німеччині і чекає на операцію. 

Про трагедію Алла Кузьменко дізналася від родички чоловіка, яка теж була на місці трагедії.

"Я почала дзвонити на усі телефони, але слухавку ніхто не брав, а потім, хтось взяв телефон Віти і сказав "Зараз я кров витру, ваша Віта, скоріш за все "вантаж 200", – з жахом пригадала страшні миті Алла.

Кілька днів після загибелі матері Юлія і Олеся були в Краматорську, а потім приїхали до Алли у Полтаву. Віту Кузьменко похоронили в Краматорську. Доньки на похоронах не були. Нещодавно Алла була на могилі, каже, що досі не вірить.

"Я відчуваю ніби це нереально і ми живемо у яксь симуляції. Коли людина помирає, світ зовсім не змінюється. Люди і далі ходять, посміхаються, навколо співають птахи, розпускаються квіти, але мама більше цього ніколи не побачить", – каже Юля.

Зараз Юля і Олеся – у Нідерландах, знайшли роботу, у Краматорськ повертатися не хочуть, там все нагадує про маму. 

Коля був для мене всім

58-річний Микола Божедомов впродовж багатьох років працював в інституті "Будремпроєкт", останні 15 років обіймав посаду головного інженера на ювелірному підприємстві. Зі своєму дружиною Ніною прожили в шлюбі 32 роки, з 1997 року стали прихожанами церкви Свідків Єгови.

"Микола дуже любив відпочивати з друзями на природі, в лісі. Полюбляв рибалку, в останні роки займався підводним полюванням. Завжди всіх пригощав рибою", – пригадує дружина Ніна.

Коли почалася повномасштабна війна, Микола і Ніна думали, що, як у 2014 році, залишаться вдома і нікуди не поїдуть. Але все ж зважилися і наприкінці березня переїхали з Краматорська у Дніпро.

Микола зі своїм одновірцем неодноразово їздив у Краматорськ та вивозив звідти прихожан церкви, зокрема людей з інвалідністю у більш безпечні регіони. Чоловік встиг зробити кілька таких евакуаційних рейсів. 

"8 квітня він поїхав знову. Посадив в машину кількох жінок, а сам повернувся на перон для того, щоб забрати інших пасажирів. Вони так і не встигли поїхати", – з сумом у голосі розповіла Ніна.

Жінка, як зазвичай, зателефонувала чоловікові в 11 годині ранку, але ніхто не відповів. Вона подзвонила одновірцю, який поїхав раніше, але він теж нічого не знав. Прихожани церкви Свідків Єгови, які залишалися у Краматорську, почали шукати Миколу. 

"Вони прислали мені фото, де він лежав мертвий на пероні для впізнання. Після цієї трагедії моє життя дуже змінилося. Коля був для мене всім. Він вирішував життєві питання, фінансово забезпечував сім'ю. Зараз я вчуся це робити сама. Не все виходить, але віра дає мені смирення", – розповіла Ніна Божедомова.

Одновірці не лише з України, а й усього світу допомагають жінці пережити біль втрати, надають духовну, емоційну й матеріальну підтримку. Релігія дає Ніні сили пережити трагедію і подолати всі труднощі. 

Миколу Божедомова похоронили в Полтавській області у Гребінці, там де живе син пари. 

"Я дуже сподіваюся, що зможу повернутися додому в Краматорськ, у свою квартиру, де ми прожили з чоловіком щасливе життя", – каже дружина загиблого.

Ті, хто вижив

Вчора 

Анастасія Шестопал, Владислав Копичко та Катерина Іоргу серед тих, кому вдалося вижити в той день на краматорському вокзалі. Владислав та Катерина з рідними зараз мешкають в Києві, Анастасія проходить реабілітацію в Німеччині. Всі вони зазнали значних травм через ворожі ракети. Для них 8 квітня стало другим днем народження.

Ольга та Марина Лялько, сестри-близнючки з селища Олексієво-Дружківка. На вокзал вони прибули з Юлією та Катериною, це доньки Марини. На всіх – 5 великих сумок з одягом та іншими необхідними речами на перший час в евакуації.

"За речами слідкували по черзі. Спочатку я молодшою племінницею Юлею, якій зараз 9 років, пішли в туалет і випити чаю. Повернулися, після нас – моя сестра з Катею. Хвилин через десять пролунало два вибухи", – говорить Ольга.

27-річний Владислав Копичко в той момент сидів на лавці з лівого боку залізничного вокзалу. З початком повномасштабного вторгнення корінний краматорчанин пішов до військкомату, але отримав відповідь – місць немає. Пройшов тиждень, повістки не принесли, тому хлопець записався у місцеву територіальну оборону. Там його навчили накладати турнікет і як себе вести при обстрілах. Ці навички йому знадобляться в той жахливий день.

"Ми планувати поїхати з Краматорська до Києва ще 7 квітня. Але йшов ремонт рейки і евакуаційний рейс перенесли на наступний день. Вранці прибули на вокзал. В будівлі було стільки людей, що не було чим дихати. Залишив матусю з речами всередині, а сам вийшов на вулицю", – каже Влад.  

Свист. Вибух. Хлопець швидко зреагував і ліг на землю. А вже за мить посипалися касети. Що саме відбувалося в цей момент, не бачив, бо лежачи на землі, опустив обличчя, затулив вуха і кричав. 

"На мене прилетіло тіло іншого чоловіка. Він був обезголовлений, його кишки впали мені на спину, не було однієї ноги та руки, а інша рука була практично кісткою. Коли я його відсунув від себе, то побачив, що стікаю кров'ю. Почав повзти до будівлі вокзалу, думав, можливо, будуть ще обстріли", – продовжує Влад.

Через кілька хвилин до хлопця підбігла мати. Вона плакала, а Влад навпаки був спокійним. Він зняв з себе ремінь, розповів матері, як зробити джгут і куди його накласти на ногу. Всього він отримав 33 осколкові поранення. 

"За 10 хвилин я вже був в "буханці", яка належала бійцям ТрО. Попросив обережніше покласти мене на ноші і тільки боком, бо в спині теж були уламки. Крім мене, в автівці лежав чоловік без двох ніг. І в останній момент забіг ще чоловік з дитиною на руках, вони теж були поранені", – хлопець згадує події одразу після вибуху. 

Насті Шестопал 19 років. Вона не збиралася евакуюватися на потязі. З рідної Дружківки дівчина приїхала на краматорський вокзал, де повинна була зустрітися з водієм BlaBlaCar, щоб виїхати до Дніпра.

"Спочатку він призначив зустріч в іншому місці. Але через те, що я погано знаю Краматорськ, домовилися саме біля залізничного вокзалу", – згадує Анастасія.

До Дніпра дівчина дісталася, але вже пораненою – на "швидкій" у супроводі лікарів. Спогади про той день ще свіжі в пам’яті у Анастасії. Ось вона лежить в калюжі власної крові і подумки молиться про те, щоб її врятували. Щоб травма була не дуже серйозною. Анастасії хотілося вижити заради близьких.

"Я лежала на землі, відчуваючи сильний біль в лівій нозі. Навкруги паніка: люди кричать, бігають. Мені самій хотілося втекти звідси подалі, але я не могла. Ти ніби розумієш, що відбувається, але не до кінця. Думаєш, ще трохи – і весь цей кошмар  закінчиться. Але проходять хвилини, які розтягнулися на цілу вічність, а ти так само лежиш в калюжі власної крові", – каже вона. 

А поруч валяється телефон, весь залитий цією ж кров’ю. Він безперервно дзвонив. У різні месенджери посипалися повідомлення. А дівчина як не намагалася, ніяк не могла його взяти. Анастасія кілька разів крикнула "Допоможіть!". Але ніхто на неї не звернув уваги. Через 5 хвилин до неї прибігли рятувальники з ношами. 

"В голові була тільки одна думка: зараз мене покладуть на ноші, а моя нога відірветься. Рятувальники джгутом сильно перев'язали ногу, щоби була найменша втрата крові. Потім занесли до будівлі вокзалу, а там купа людей і дивляться на мене. Приїхала швидка допомога, мене повезли в одну з лікарень Краматорська", – додає Шестопал. 

13-річну Катю Іоргу теж з вокзалу привезли в лікарню. Під час вибухів дівчинку накрив своїм тілом якийсь чоловік. А ось її матуся Марина Лялько загинула на місці. Катя кілька разів посмикала маму, але та не ворушилася. Дівчина подумала, що вона знепритомніла. 

"У Каті важкі осколкові поранення, мінно-вибухова травма, всі ноги в уламках. Після операції в лікарні імені Мечникова в Дніпрі, куди нас направили в ніч на 9 квітня, племінниця прийшла до тями, одразу запитала: "Де мама?" Ми їй не зізнавалися, лікарі радили не казати. Потім Катя попросила телефон, зайшла на мою сторінку в соцмережі, на якій я виставила картинку з написом "Вічна пам'ять". Так Катя і дізналася, що матусі немає в живих. Моїй сестрі Марині завжди буде 38 років", – розповіла Ольга Лялько. 

Влада спочатку доставили в лікарню №3 міста Краматорська. Каже, що в лікарні було скупчення людей. 

"Спочатку допомагали важкопораненим та дітям. Лікарі дивилися по ситуації, розуміли, що всіх одразу врятувати їм не вдасться. Я не розумів, яке у мене поранення. Запитав медсестру, чи є у мене шанси вижити? Але вона нічого не відповіла", – розповідає Копичко. 

Хлопець втратив понад 1,5 л крові. Лікарі поклали його на ноші, відвезли в операційну, після чого Влад відключився. Під час операції з його тіла дістали найбільший уламок, який через сідницю пробив тазову кістку. Десь о третьої ночі 9 квітня його на "швидкій" відвезли до Павлограда, де він провів добу. 

"Мати встигла познайомитися з волонтером, який зв’язався з клінікою "Добробут" у Києві і викликав їхню швидку. Але лікарі були проти транспортування на дальню відстань, ймовірність, що я не доїду, була 80%. Ми подумали з мамою – і вирішили ризикнути. З клініки приїхало чотири спеціалісти, швидко зробили кардіограму, поклали на ноші, відвезли в швидку, там поставили одну крапельницю. Весь шлях від Павлограда до Києва я був у свідомості. Було боляче, але я доїхав", – розповів Владислав. 

У столиці пораненого одразу відправили на комп’ютерну томографію. За 26 днів перебування в "Добробуті" Владу зробили 5 чи 6 операцій, він вже точно і не пам’ятає. Всі витрати клініка взяла на себе. 

Сьогодні

Анастасії теж довелося пережити багато операцій. Першу провели ще в краматорській лікарні. Дівчина сподівалася, що на цьому все і скінчиться. 

"Але лікарі сказали, що у мене важкий стан, тому відвезуть до Дніпра. У лікарні імені Мечникова провели другу операцію. Я благала лікарів врятувати мені ногу. Але дива не сталося. Під час третьої операції ногу ампутували. У мене почалися сильні фантомні болі. Вони і зараз періодично бувають. Але тоді їх терпіти не було сил. Це нібито ногу підпалили і вона горить, а потім через неї проходить розряд струму. Відчуваєш п’ятку, пальці ніг і всю ногу взагалі.

Через ці фантомні болі перший місяць після ампутації я не могла спокійно спати, бо нога постійно сіпалася від імпульсів. Довелося звернутися до психолога, який спеціалізується на посттравматичних синдромах. Це трохи допомогло, за місяць фантомні болі трохи затихли", – згадує Настя. 

Загалом в Україні Насті провели шість операцій, сьому – в Німеччині. Туди на початку травня вона поїхала за запрошенням місцевої родини з Ессена.

"Після останньої операції відходила більше тижня. Це при тому, що в Україні прийти до тями вистачало кілька днів. Дуже опухло обличчя. Тут мені кололи дуже сильні препарати, через які я погано почувалася. Лікарі казали, що це потрібно для зменшення болю, але біль був нестерпним. Мені здавалося, що ці дні лікування ніколи не закінчаться, я була в стані якогось овочу. Коли мама приходила до мене в лікарню, я не стримувала сліз", – каже дівчина. 

У цей час Катю Іоргу лікували у Львові, туди її перевезли з Дніпра. Разом з нею поїхали тітка Ольга і молодша сестра Юля. Вже потім виявилося, що лікування не дало очікуваного результату.

"Там ми втратили час, так нам сказав лікар із львівського Охматдиту, куди ми звернулися самостійно. Він сказав, що у Каті неправильно зрослося коліно. Через це вона погано пересувається, одне плече нижче іншого. Довго ходити не може, тому Катя майже весь час сидить", – каже Ольга Лялько. 

Ольга хотіла везти дівчинку на лікування в німецьку клініку. Але в той час жінка ще не мала документів на опіку дітей загиблої сестри. 

"Багатьох дітей на той час вивозили до Німеччини. І у Каті в довідках було написано – рекомендовано лікування та реабілітація за кордоном. Довелося швидко робити документи. Оформила на Катю і Юля тимчасову опіку ще у травні, коли перебували у Львові. Але час сплинув, і за кордон вже більше не кликали. А потім зовсім опинилася в прямому сенсі на вулиці – нас виписали з лікарні в нікуди. Я домоглася, щоб в лікарні при виписці дали спеціалізацію.

Цей документ дозволяє піти до іншої лікарні і отримати лікування та реабілітацію. Завдяки благодійному фонду і допомозі добрих людей ми переїхали до Києва, на кілька місяців нам орендували двохкімнатну квартиру і Катю лікують в Охмадиті", – розповіла вона. 

 Анастасія Шестопал свою реабілітацію проходить в німецькому місті Ессен. Кілька місяців вона пролежала в місцевій лікарні, виписали на початку червня. Її лікування покрилося страховим полісом. 

"Зараз орендуємо з матусею квартиру, з цим допомагають добрі люди, які небайдужі до проблем українців. Їжджу до фізіотерапевта, відвідую індивідуальні заняття з пілатесу, пробую ходити на навчальному протезі. Виявилося, що протез виготовили за рахунок міста. Коли встану на постійний протез, поки не відомо", – каже Настя.

Зараз Влад Копичко проходить реабілітацію в Києві. Ще на лікарняному ліжку він докладав багато зусиль, щоб встати, розминав ноги і намагався згинати коліна. Через отримані поранення робити все це було дуже боляче. Після виписки довгий час хлопець пересувався на інвалідному візку та ходунках, але мріяв знову ходити.

"Їздив до реабілітолога: заняття складалися з сеансів опромінення ультрафіолетом та голкорефлексотерапії, а також купанням ніг в джакузі. Нещодавно отримав другу групу інвалідності. Матуся боялася, що мій спокій пізніше виллється в агресію. Але цього не сталося, бо всю свою агресію я направив на боротьбу з ватниками в соцмережах", – сміючись, каже Влад. 

Завтра

Катя зараз дистанційно навчається у восьмому класі. Від потрясінь у дівчини почало випадати волосся. При зрості 155 см вона важить всього 32 кг. А коли мова заходить про події 8 квітня на залізничному вокзалі, у Каті відразу починають тремтіти руки. Тому в родині табу на цю тему. 

Дівчина майже не виходить на двір, їй важко ходити, швидко втомлюється. Заважають уламки в п'ятах, які нестерпно в’їдаються в тіло. Вона любить малювати, але і цим займатися довго не може. 

"Нещодавно до нас приїхала моя мама, бабуся Каті та Юлі. З цього місяця вже орендуємо квартиру за власні кошти. Дорого жити в столиці: харчування, проїзд, відвідування лікарів потребує немалих грошей. Але поки залишаємося у Києві, бо вдома небезпечно", – каже Ольга Лялько. 

У планах Анастасії – повернутися до Дружківки. Там на неї чекають тато, сестра, племінниці, близькі та друзі. Каже, що шалено хоче додому, але поки не знає, коли це станеться.

"Після того трагічного дня в нашій родині відбулося переосмислення в багатьох аспектах. Ми стали більш цінувати час, який проводимо разом. Раніше від тата ніжні слова я чула дуже рідко, а зараз він постійно каже, як мене любить. Прийшло усвідомлення, що вони ледве не втратили мене. Ми всі зрозуміли, як дорогі один одному. Почали цінувати кожну мить життя", – зізнається Анастасія Шестопал. 

У Влада попереду ще операція, можливо, і не одна. У його тілі залишилося ще багато уламків – 17 в ногах, три – у спині. 

"Я мрію навчатися керувати автомобілем і працювати таксистом. Всім бажаю витримки та віри! Якщо всі будемо триматися разом, то обов’язково переможемо!", – каже хлопець.