"Вони лежали просто там, де їх покинули душі": як убивали Маріуполь

Весна 2022-го у Маріуполі видалася аномально морозною. У всьому світі на календарі було 12 квітня. А для Наталі Слющинської час зупинився. Вона вже кілька днів лежала у єдиній вцілілій кімнаті приватного будинку у Приморському районі. У руках тримала давню бабусину ікону Миколи Чудотворця та клаптик паперу із молитвою.

Мозок відмовлявся усвідомлювати страшну реальність. На городі, де вона малою садила помідори, у замерзлій землі зарита її 93-річна мама. Під залишком вікна просто неба вже тиждень лежить її чоловік Богдан.

Навкруги без перестанку вибухають бомби та снаряди, перетворюючи залишки життя у попіл. І в радіусі кількох кілометрів немає жодної живої душі. Здається, у всьому Всесвіті зараз б’ється лише два серця: її та вірного собаки Тихона. Він тулиться до її змерзлого, знесиленого тіла. Облизувє обличчя, руки, наче просить вижити.

Наталія Слющинська розповіла "УП.Життя", що вона бачила, чула та відчувала під за час катування Маріуполя.

Далі – її пряма мова.

Наталія з фронтовим другом Тихоном

Маріуполь – це форпост

Ми з чоловіком жили у Центральному районі Маріуполя. Я завжди захоплювалася, скільки він, львівський хлопець, зробив для мого рідного східного міста. Допоміг активістам повернути історичну назву, відкрив школу мистецтв, створив кафедру соціології в місцевому університеті, писав підручники, вірші, музику, підтримував ансамблі.

Я раніше працювала на місцевому телебаченні. Але останніми роками доглядала маму. Під час ковіду переїхала до неї у Приморський район. Завжди любила це місце за його автентичність: тут поруч море, багато рибалок, вузькі вулиці, бруківка…

Останнім часом мій Богдан Слющинський все частіше казав, що в повітрі є запах війни. Ми 8 років жили зовсім поруч із нею. І, бувало, чули її відлуння. Але завжди мали непохитну віру: Маріуполь – це форпост, його захищає "Азов". І нас нізащо не віддадуть росіянам.

За останні два роки моє місто змінилося. Із пострадянського портового воно перетворилося в сучасне європейське. Тут було зручно жити: відремонтовані лікарні, зупинки, тротуари, парки, школи. Після окупації Донецька до нас переїхали філії юридичного, медичного та мистецького університетів. А разом із ними – багато студентів. І дивлячись на все це, мені здавалося: з нами не може трапитися нічого лихого.

Мама та чоловік Наталі Слющинської

"Почалося"

24 лютого, 5 ранку. Я прокинулася від неприємного передчуття. Відкрила стрічку новин і побачила, що "почалося". По телевізору запевняли, що Маріуполь надійно захищений. Я сама бачила, що "азовці" тут і вони чинять опір. У нас були всі комунікації, ходив громадський транспорт. Лише в магазинах, аптеках та на АЗС були довжелезні черги. Але попри це ми були впевнені: війна ненадовго, наші відіб’ють наступ, як у 2014-му.

Богдан придбав трохи їжі, взяв документи і перебрався з нашої квартири у центрі до "приморського" будинку моєї мами, щоб бути разом. А 26 лютого "почалося" і у нас. Після сильного вибуху зникло світло, газ, вода та мобільний зв’язок. За одну мить нас відрізали від світу та одне від одного. Щоб дізнатися, що відбувається в сусідньому районі, треба було туди йти, іншого зв’язку не було.

Це був час, коли я вперше побачила, як мародери виносять усе з продовольчих магазинів. Згодом вони перейшли до аптек. Потім – до магазинів техніки, одягу, побутової хімії. І зрештою – до порожніх квартир… А їх ставало дедалі більше. У ці дні люди виїжджали з міста колонами. Кругом на склі автівок великими літерами писали "ДЕТИ" в надії, що по них не стрілятимуть.

Ми з Богданом виїхати не могли через маму, вона майже не вставала. Власної автівки не мали, а про організоване вивезення таких людей не чули. Богдан шукав представників Червоного Хреста, щоб допомогли з транспортуванням. Але ми їх ніде не бачили.

Було незрозуміло, що і де відбувається. Насувався хаос. І ми, як сліпі кошенята, тинялися вуличками Приморського району у пошуках хоча б крихт інформації. А в цей час на околицях усе частіше вибухало. Та найгірше – російські літаки почали скидати на місто бомби.

Напівзгорілий будинок у Центральному районі, де жили Богдан та Наталя Слющинські

Каша від волонтерів та свічки за 50 грн

Коли в Маріуполі зникла вода, ми в приватному секторі брали її з криничок. А ось з продуктами було складно. Ми не встигли зробити великих запасів. Тому вже за кілька тижнів просили їжу у сусідів. Це було незручно, навіть соромно, але всі ці почуття довелося сховати в собі. Люди ділилися тим, що мали. Та чим ближче прилітали бомби, тим більше маріупольців на нашій вулиці пішки йшли до окупованих сіл. Там не стріляли, були світло, вода та газ. Так із 40 будинків на нашій вулиці люди залишилися лише у п’ятьох.

Якось ми дізналися, що біля Храму Святого Петра Могили, що належить до Православної церкви України, волонтери роздають кашу. Ми брали три порції і їли потрошку, щоб вистачило надовше нам і собакам. За їжею люди стояли щодня з 8 до 12 години. Це було небезпечно, адже прилітало все частіше. Я тричі бачила, як люди падали замертво. І в якийсь момент усвідомила, що хтось із нас може стати наступним. Кашу тут роздавали до 3 квітня. Потім через потужні обстріли волонтери вже не доїжджали до церкви. Тому ми пили воду з медом, більше нічого не було.

Трохи вище по вулиці є й "московський" храм. Там продавали церковні свічки по… 50 грн за штуку. Ми мусили їх купувати, щоб мати змогу підсвітити вночі.

На вулицях лежали трупи, а багатоповерхівки горіли, наче свічки

Ми з Богданом кілька разів ходили у центр до нашої квартири за теплим одягом, ковдрами, продуктами та… новинами. Їх не вистачало так само, як їжі чи тепла. Дорогою можна було дізнатися від людей бодай щось про те, що відбувається у місті та поблизу нього. Одного разу нам розповіли, що на аеродромі стоять російські літаки, які періодично бомблять житлові квартали. Потім ми дізналися, що частина Маріуполя вже під контролем росіян і вони стягнули туди артилерію та іншу техніку.

Але багато чого ми бачили дорогою на власні очі. Найбільше вразили тіла людей на вулицях. Вони лежали просто там, де їх покинули душі. І з кожним разом цих трупів ставало більше. Їх ніхто не ховав і не накривав. Одного разу я нарахувала 19 мерців – це ті, що були біля дороги, на виду. Чимдалі пересуватися містом ставало небезпечніше. Були дні, коли ми не йшли, а рухалися перебіжками, як спецпризначенці у фільмах.

Навкруги після прильотів, наче свічки, спалахували багатоповерхівки. Одна за одною. Дійшла черга й до нашої вулиці в Центральному районі. Спочатку згорів сусідній будинок. А потім бомба влучила і в наш, зруйнувала чотири під’їзди з десяти. Скільки ж людей поховані під такими руїнами по всьому Маріуполю...

На моїх очах місто перетворювалося на мерця: будинок за будинком, район за районом. Так смерть підійшла впритул до батьківського дому у Приморському районі.

"На моїх руках з різницею в 10 днів померли мама і чоловік"

Ми трималися попри всі складнощі і жах навкруги. Моя мама, етнічна росіянка, все не могла повірити, що йде війна і стріляють росіяни. Вона не розуміла, чому ми їмо при свічках, чому так холодно і свище звідусіль, чому я годую її не звичною дієтичною їжею, а бозна чим. Я пояснювала, але бачила, що вона не розуміє.

Мама померла миттєво, ввечері 30 березня. Думаю, це був серцевий напад. Після гучного вибуху вона просто зойкнула і відійшла у засвіти. За кілька днів ми поховали її на городі. На копання могили пішов цілий день: земля була мерзла, а сил у нас майже не залишалося.

Впродовж наступного тижня на нашій вулиці сильно стріляли. Небезпечно було навіть виходити у двір, щоб закип’ятити воду на буржуйці. Вибухові хвилі постійно виривали матраци та ковдри, якими ми запинали дірки у вікнах. А надвечір 9 квітня здійнявся сильний морозний вітер. Він майже без перешкод гуляв будинком. Здавалося, ми не доживемо до ранку на такому холоді. І було незрозуміло, що гірше: повільно приймати холодну смерть чи загинути швидко під обстрілами.

Богдан не витримував холоду. Вирішив забити частину вікна старими дошками, скільки вистачить. І ми пішли на вулицю. Я на мить відійшла за інструментом, як почула вибух. Кинулася до чоловіка. Він сидів білий. Зліва на його грудях побачила великий отвір. Крові майже не було. Я намагалася закрити цю величезну рану ватою з перекисом, плескала чоловіка по щоках, змащувала лоб водою, кричала, щоб відкрив очі, але пульс вже зупинився.

Я не тямила, що роблю. Розуміла, Богдан мертвий, але підкладала під голову подушку, кутала його ковдрою. Коли поворушила тіло, з рани ринула кров…

Снаряди навкруги полетіли з такою силою, що я ледь встигла дістатися будинку. Зараз я розумію, що в той момент наш дім опинився в епіцентрі бою. А я – в його заручниках.

Батьківський будинок Наталії і те, що від нього залишилося

Порятунок

Бої не вщухали кілька днів. Увесь цей час я була в маленькій кімнаті. Мені здавалося, що на цілому світі є тільки я і мій пес Тихон. Він постійно тулився до мене, наче повертав до життя. Рік тому я врятувала його, підібравши на вулиці, тепер він, без нагадувань, відплачував тим же.

Коли перестали стріляти, я спробувала відчинити двері в коридор. Їх заклинило. Щоб вибратися, мені знадобилося кілька днів. Як виявилося, моя кімната – єдине, що вціліло в домі. Меблі потрощені, в стінах наскрізні дірки, стеля впала на підлогу. А там, де була мамина кімната, у стіні стирчала величезна "Градина", яка дивом не здетонувала.

Я повернулася в кімнату і лягла. Від побаченого і пережитого не було сил навіть дихати. Я не відчувала ні страху, ні горя. Була, як стиснута пружина. Мій розум просто сухо фіксував факти. Без емоцій. Здавалося, що це все ілюзія, якась жорстока віртуальна гра. Я просто закрила очі і думала, щоб це нарешті закінчилося. Аж тут відчула, як вологий ніс Тихона тицяє мою руку. Він хотів їсти. Я зібрала останні сили, підвелася. Знайшла шмат пліснявого маргарину, що лежав на поличці. Розчинила його у воді і дала собаці.

Раптом почула: мене хтось кличе надворі. То була сусідка, що жила за кілька будинків від нас. Дізнавшись, що я жива, принесла мені гарячого супу. Я їла таке вперше за кілька тижнів. І з кожною ложкою відчувала, як до мене повертається життя. Я вдячна цій жінці, що врятувала мене тоді від голодної смерті.

Від смороду повітря стало густим і застрягало в носових ходах

15 квітня артилерія стихла. Я вже могла вільніше виходити з дому, але сили поховати чоловіка не було. Тому я зробила йому саркофаг із залишків дошок та уламків шиферу, у якому він пролежав до 2 травня. Ми всю весну потерпали від морозів, але вони зберегли мерців від розкладання.

У травні нарешті потеплішало. Окупанти прибирали трупи з вулиць, коли вони почали смердіти. Звозили їх до складів біля супермаркету "Метро". Це місце вони назвали моргом. Забрали й Богдана. Потім я ходила туди за довідкою про смерть. Ніколи не забуду побачене і той сморід, який стояв скрізь. Здавалося, повітря стало густим від їдкого запаху і застрягало в носових ходах. Опізнані і готові до поховання мерці лежали в мішках. Решта – просто горою: тіла, їх частини, трупи без голів... І поміж цих шматків людського м’яса люди шукали своїх…

Ховали маріупольців у братській могилі на Старокримському кладовищі. Трактор виривав траншею, туди скидали гроби і засипали все землею.

Ці фото лише частково відтворюють той жах, який був в імпровізованому "морзі"

Гроші вирішують усе, навіть в окупації

Страшно, коли твоє рідне місто більше не існує. Коли люди, яким ти довіряв, розділилися: хтось залишився вірним Україні, а хтось перейшов на бік ворога. Боляче розуміти, скільки людського життя там знищено. Ще 8 місяців тому наше місто було квітучим і комфортним. Зараз там жити неможливо. Там люди досі залишаються без зв'язку зі світом. Інтернет не працює. Є лише так званий "ДНР-ний" мобільний оператор, але то тільки для дзвінків на окупованій території.

Ми з Тихоном покинули Маріуполь наприкінці червня. Виїжджали через росію, бо іншого шляху не було. Сама я б цього не зробила: потрібні гроші та зв’язки.

Про мій виїзд подбав син. Вони з сестрою розшукували нас. Через колег Богдана, які виїхали в Донецьк і мали доступ до інтернету, дізналися, що їх татко загинув, а я жива.

Наталя з Тихоном змогли вирватися з пекла, тепер вони у Польщі

Син давно живе в Польщі. Але в Донецьку залишилися кілька знайомих, вони все й організували. Я пройшла там фільтрацію. Вона була швидка і не така принизлива, як у Мангуші. А потім із перевізником відправилася в далеку дорогу до Польщі. Це все було напівлегально, але гроші вирішують усе, навіть в окупації.

На пам’ять про Маріуполь у мене залишився Тихон, кілька світлин у телефоні та спогади.

Наталія Найдюк, спеціально для УП. Життя