"Пишу повідомлення, але не отримую відповіді". Історія кохання, яке розділили окупація та полон

"Добрий день, мене звати Анастасія. Я хочу розповісти про своє життя в окупації в Ізюмі та мого хлопця, який боронив Маріуполь".

Так кілька тижнів тому почався діалог 21-річної Анастасії Бугери та журналістів УП.

Повномасштабне вторгнення не просто змінило її життя, а перевернуло його з ніг на голову. Рідне місто Анастасії Ізюм на Харківщині окупували росіяни, а її хлопець, Костянтин Іванов, воював у найзапеклішій і найтрагічнішій битві цієї війни – за Маріуполь. З "Азовсталі" потрапив у російський полон.

Коли росіяни приходили до її дому, Анастасія переховувалася в дивані. Разом з родиною вона провела в окупації 5 довгих місяців.

Нині вона продовжує чекати на свого хлопця і закликає міжнародні організації докладатися більше до визволення з полону всіх українських захисників.

Далі – пряма мова Анастасії. 

Перший обстріл Ізюма та вкрадене росіянами авто  

Я приїхала в Ізюм на новорічні канікули до батьків, потім трохи затрималася через зростання захворювання на COVID-19, а потім почалася війна. О 4 ранку 24 лютого я прокинулася від звуків вибухів.

Ми з батьками відразу почали збирати необхідні речі, документи, ліки та відносити їх у підвал. Пізніше мені зателефонував мій хлопець-військовий, який на момент повномасштабного вторгнення був в Маріуполі. Я плакала, а він казав, що він поруч, і все буде добре. 

Але ми просто ще не знали, що на нас чекало далі.  

Декілька днів ми допомагали українським військовим в Ізюмі: разом з іншими жителями готували для них їжу, приносили продукти. Свій день народження, замість повернення у Харків на навчання, я зустрічала в холодному підвалі – у декількох штанах, кофтах, теплій куртці та під ковдрами.

Якраз напередодні цього дня, у ніч з 27 на 28 лютого, російські військові вперше обстріляли Ізюм. І били не по військових об’єктах, а по будинку з цивільними людьми та супермаркету. З того моменту, 28-го лютого, обстріли більше не припинялися.  

1-го березня, у нас зникло опалення. Попри те, що ми топили камін, у будинку однаково було холодно. Ми спали одягненими і тримали поряд куртку, щоб швидко накинути її та бігти в підвал, якщо почнуться обстріли.

Декілька тижнів росіяни постійно обстрілювали Ізюм з літаків. 

Під час вибухів двері нашого підвалу, хоч були щільно зачинені, постійно відчинялися. Менш ніж за годину ми могли почути розрив десяти авіабомб.

3-го березня розбомбили "вишку", від якої йшло світло, вода та зв’язок – так ми залишилися без будь-яких комунікацій. Ми не знали нічого, що відбувається у світі. Взагалі.

За водою кілька разів на день доводилося ходити до криниці, це метрів 200 від нас. Місцеві допомагали один одному, чим могли. Хтось привозив хліб, хтось гуманітарну допомогу. Одного дня російська війська обстріляли те місце, де мирні люди отримували хліб… загинуло багато людей.

Магазини та аптеки не працювали. Ми поїхали за продуктами та ліками до найближчого сусіднього міста, але й там нічого не було. Повернутися додому на авто ми вже не змогли, бо був підірваний міст. Ми залишили авто у друзів і пішли пішки.

Як ми дізналися згодом, нашу машину, та й не лише нашу, забрали російські військові. Вони пробили в ній усі колеса, вкрали все, що було в середині, а коли не змогли її полагодити, то залишили в кущах.  

Переховування в дивані

Коли росіяни окупували частину міста, ми чули, як їхній снаряд виходить і падає на іншу частину, де стояли українські військові. Вони дуже багато стріляли.

Кожен наш вихід з дому міг бути останнім. Одна родина під час обстрілу переходила з будинку в підвал і не встигла… Загинули всі – мама, сестра, бабуся та дідусь, вижив тільки 4-річний хлопчик.

Кожного вечора я запитувала себе – а я прокинуся? А буде завтра? І кожен ранок я казала собі: "Я жива, дякую".  

Згодом місцеві жителі знайшли місце, де ловив мобільний зв’язок, і тоді я дізналася, що мій хлопець перебуває під постійним обстрілом у Маріуполі, у майже оточеному місті. Хотілося кричати...  

Коли росіяни повністю окупували Ізюм, вони їздили по вулицях на техніці, заходили в кожен будинок, усе перевіряли. Я ховалася в дивані. Я змушена була ховатися у своїй країні, розумієте? Після звірств у Бучі та Ірпені було дуже страшно. 

Російські снаряди падали скрізь. Один приземлився навпроти нашого будинку, скло від вікна потрапило мені в ногу й дивом не дійшло до артерії. Мені наклали чотири шви, тепер цей слід війни зі мною назавжди.

Через деякий час мені вдалося зайти в інтернет і побачити, що Костянтин надіслав мені відео – я вантажила його три дні. На ньому він говорив, що Маріуполь повністю оточили, і що він перебуває на Азовсталі. Ще казав, що в них немає їжі.

Вони не мали сил, втрачали свідомість від голоду, але продовжували захищати кожного з нас, продовжували боротися. Завдяки ним ми живі. Вони тримали на собі значно більшого та сильнішого ворога. "Азовсталь" перебувала під постійними обстрілами.

Ще трохи згодом я дізналася, що мій хлопець у полоні, а полон – це ж тортури, катування. Я все це знала, бо в Ізюмі теж забирали чоловіків – били, пропускали через них струм, дехто повертався ледь живим, а дехто не повертався взагалі. 

Я досі відчуваю себе спустошеною.  

Виїзд з окупації, відео з полону та очікування

За декілька тижнів до мого виїзду над Ізюмом почали літати літаки та гелікоптери, вони робили це часто і дуже-дуже низько.

Спочатку ми падали на землю, бо ми не знали, чи будуть вони нас бомбити. Нам було страшно. Вони літали по колу або літали бомбити схід України. Іноді здавалося, що вони зможуть зачепити дах будинку.

Нещодавно, за допомогою українського Червоного Хреста, мені вдалося виїхати з п’ятимісячного пекла окупації. З п’яти місяців безперервного страху, стрільби та "русского мира". 

Опинившись на вільній українській території, я стояла і мовчки плакала. Їм немає пробачення.

Для сліз нині є ще один привід – тепер я можу переглядати відео з Маріуполя, Азовсталі, де був мій хлопець… А також відео з полону, яке викладали росіяни – на них він побитий, схудлий, травмований. За весь час полону йому ні разу не дали можливості подзвонити. Я не отримувала від нього жодної інформації з 24 квітня.

Скільки ще захисники "Азовсталі" будуть у полоні? Їх же чекають вдома. Ми пишаємося кожним, хто там опинився, ми кричимо на весь світ "допоможіть". Допоможіть нам повернути наших рідних! Чому міжнародні організації уникають своїх зобов’язань? Невже не зрозуміло, що тепер життя та здоров’я українських військовослужбовців у їхніх руках?

І що кров убитих в Оленівці теж на їхніх руках. 

Коли мені стає страшно, я обіймаю ляльку Алісу, яку подарував мені Костянтин. Точніше, я уявляю, що обіймаю не її, а його. Аліса завжди поруч. Але я хочу нарешті тримати за руку свого хлопця, бути з ним поруч, сказати йому: "Я люблю тебе". Ці три найпростіших слова.

Я весь час йому дзвоню та пишу повідомлення, але не отримую відповіді. Я знаю, що в нього відключений телефон, але я продовжую це робити. 

Я продовжую вірити та чекати. 

Ольга Кириленко, УП