Хто як не ми: загартовані аптекарі, які працюють в умовах війни

Цього року фармацевтична компанія "Дарниця" запровадила премію, щоб відзначити провізорів та аптекарів, які віддано ставляться до своєї роботи. Журі премії отримало 400 заявок на участь з усієї України.

Після того, як журі визначило номінантів – проголосувати за фаворитів могли звичайні українці на сайті премії.

Зі всіх претендентів п'ятьох нагородили у різних категоріях: "За сміливість", "За служіння здоров’ю нації", "За самовідданість", "За порятунок", "За людяність".

Їм доводилося працювати під звук сирен та обстрілів, бачити як робоче місце руйнується вщент, рятувати життя просто у аптеці. Ми поспілкувалися з номінантами про те, як війна вплинула на ставлення до професії та змінила їхні життя.

Юрій Козлик володар ДарВідзнаки "За людяність"

Юрій Козлик – завідувач аптеки у Миколаєві. Того дня, 24 лютого, він мав вихідний, тож планував спокійно проводити час вдома.

Перші вибухи пролунали у місті ще удосвіта. Вибуховою хвилею у будинку Юрія пошкодило кімнатні двері, вони вилетіли і з гуркотом вдарилися об стіну.

Коли перший шок від новин минув, чоловік став телефонувати рідним, знайомим, колегам. По той бік слухавки теж лунали вибухи, люди були наляканими, хтось думав про евакуацію з Миколаєва.

На зміну погодилася вийти лише одна із працівниць аптеки – тож Юрій теж пішов туди. Не хотів залишати колегу саму і відчував, що роботи буде вдосталь.

"Людей було дуже багато у цей день, усі з великими списками, довжелезні черги. Ми намагалися заспокоїти, працювати як у звичайний день. У якийсь момент ми дізналися, що деякі міста вже не наші… мене охоплювала паніка, але я продовжував працювати", – згадує Юрій.

Наступні дні лютого були для аптекаря найважчими. Ліки закінчувалися, клієнти благали дати хоча б щось. Колеги ухвалили рішення евакуюватися, тож протягом місяця Юрій залишався єдиним працівником аптеки: консультував клієнтів, допомагав підібрати альтернативні препарати із залишків.

Згодом йому вдалося знайти стажерів: медсестер та студентів-медиків. З ними робота поступово налагодилася, але потрібно було все контролювати власноруч.

"Навіть якщо людина працювала за першим столом, я намагався бути поруч, підказати щось, паралельно сам обслуговував клієнтів", – згадує Юрій.

Попри складну ситуацію у Миколаєві, Юрій не хотів покидати місто, намагався працювати за графіком.

"Найстрашніше було йти на роботу під час обстрілів. Біжиш, шукаєш очима якийсь під'їзд, щоб сховатися. Перебігаєш з одного під'їзду до іншого, щоб дістатися до роботи, бо люди вже чекають".

Миколаїв постійно страждає від російських атак. Один із снарядів, випущених по місту, потрапив у аптеку "Миколаїв – 4". Це перша робота за спеціальністю, на яку влаштувався Юрій.

"Зі вщент знищеного приміщення довелося рятувати вцілілі препарати. Іншого виходу не було, адже поставки у місто майже зупинилися", – пояснює Юрій Козлик.

Інший снаряд – впав на дорогу навпроти аптеки, де чоловік працює тепер. Уламки врізалися йому в руку, а колезі – потрапили в око.

"Зараз я в порядку, у колеги – погіршився зір. Чотири скалки вдалося витягнути просто в аптеці, далі допомогу надали у лікарні".

Крім основної роботи Юрій вирішив створити у соціальних мережах групу про новини рідного міста. Зараз на неї підписалися близько 113 тисяч осіб. З лютого чат перетворився на справжню волонтерську спільноту: там оголошують збори, одягають військових, купують автомобілі для ЗСУ.

"Зараз я вже не можу все покинути. Тепер все занадто "закрутилося": і в аптеці, і в моїй волонтерській організації. Загартовуємося. Лікарі можуть поїхати, а аптека працювала і працює завжди. Без нас людям буде кепсько".

Андрій Фартук володар ДарВідзнаки "За порятунок"

Андрій Фартук працює фармацевтом близько п'яти років. Коли він дізнався, що почалася велика війна, вирішив негайно йти на роботу. Було тільки близько сьомої ранку, а біля аптеки вже вишикувалася черга у понад сотню людей. До відкриття за графіком залишалася година, але Андрій вирішив не чекати.

"У мене є погана звичка: я курю цигарки. У той день не скурив жодної. Було так багато роботи, що я не відходив від каси ні на хвилину. Закрилися пізніше щонайменше на три години, бо не могли просто закрити двері перед людьми", – згадує Андрій.

У перші дні було незрозуміло як поводитися під час сигналів про повітряну тривогу та обстрілів, як діставатися на роботу. Але треба було працювати, тож Андрій залишився у рідних Горішніх Плавнях і почав волонтерити.

Разом з іншими медиками він організував у своєму місті курси першої медичної допомоги. На заняття подекуди приходило 200 людей.

Майже одразу почалися проблеми із логістикою, товарів не вистачало.

"Не було навіть гормонів, а їх людям треба вживати постійно. Це були найважчі дні: у чергах у двадцять разів більше людей ніж зазвичай, а товару просто немає. Порожні полиці", – ділиться Андрій Фартук.

Щоб забезпечити людей усім необхідним, ліки стали замовляти в Європі: самостійно шукали препарати, організовували доставку. Інколи ліки купували за гроші волонтерів і роздавали безкоштовно. Тепер деякі клієнти телефонують на особистий номер Андрія, просять про консультацію чи допомогу.

Людське "дякую" у воєнний час змінило своє значення, розмірковує аптекар. –Тепер це не просто слова ввічливості – це насправді слова від душі, від серця.

"Спочатку було дуже важко. Зараз легше, але часто й досі є проблеми з доставкою, зокрема води.  Раніше все можна було вирішити через постачальників, тепер доводиться самостійно. Додалися й проблеми зі світлом, але ставимо в аптеці свічки, робимо романтику", – з посмішкою розповідає Андрій.

Якось аптекареві довелося рятувати життя на робочому місці. До аптеки зайшов хлопець, у якого через укус бджоли стався синдром Квінке. Через це набрякли шия, обличчя, навіть язик та грудна клітка.

Андрій не розгубився і надав всю необхідну допомогу: ввів адреналін та усунув алерген за допомогою антигістамінних.

"Я зараз у відносно мирному місті, а мій брат – в окопах. Поки тут, маю робити на робочому місці усе, що від мене залежить. Не лише донатити, а й докладатися до допомоги усіма способами", – каже Андрій Фартук.

Альона Дубровіна володарка ДарВідзнаки "За самовідданість"

Аптекарка із Сум Альона Дубровіна до останнього не вірила, що почнеться повномасштабна війна. Прокинулася рано, від дзвінка родичів – не могла опанувати себе, але вирішила залишатися. Каже, виїхати змусила б лише окупація, але, на щастя, з містом цього не сталося. 

"Ще задовго до відкриття аптеки на її порозі почали збиратися люди. Мороз, зима, але люди чекали. Запаси були, але все вичерпалося дуже швидко", – згадує Альона.

Спочатку було незрозуміло, яка доля чекає на місто, тож люди купували таблетки про запас. Найчастіше просили діабетичні препарати, ліки від хвороб серця та підвищеного тиску, гормони. Альона відчувала, що потрібна людям, і це додавало жінці сил на працювати далі.

"Перші дні були найскладнішими. Інколи люди сварилися в аптеці, доходило до бійки. Хтось забирав останні препарати, а комусь не залишалося нічого. Для людей це була катастрофа".

Якось у аптеці у чоловіка трапився напад епілепсії, згадує аптекарка. Поки швидка допомога приїхала на виклик, Альона не розгубилася і зробила усі потрібні дії.

"Вважаю, що це мій обов'язок. У таких випадках завжди допоможу", – каже вона.

До міста важко було доставити ліки: дороги розбиті, спецавтомобілі та склади потрощені. Тож Альона з колегами самостійно шукала де можна замовити препарати у достатній кількості, допомагала підібрати клієнтам альтернативні засоби.

У перші місяці у Сумах були проблеми з транспортом. Тож діставатися до роботи доводилося пішки. Інколи через сигнали повітряної тривоги чи обстріли аптекарі приходили на роботу із запізненням, але все-одно ставали до першого столу.

"У нас були списки й для військових, територіальної оборони. Часто збирали ці ліки вже після робочого дня, у кінці зміни. Затримувалися надовго, інколи виходили з аптеки після початку комендантської години. Всі ліки передавали волонтерам, а вони – потребуючим", – згадує Альона.

Аптекарка зізнається: спогади про важкі робочі будні у час війни із нею назавжди. Проте, як і тоді, коли обирала фах, не бачить себе у жодній з інших професій. Завдяки цьому і продовжує працювати і робить усе, що від неї залежить.

Катерина Крук володарка ДарВідзнаки "За сміливість"

Аптека на Салтівському шосе у Харкові, де працювала Катерина Крук, відкрилася незадовго до 24 лютого. Все було новеньким, чистеньким, у кожен куток працівниці вкладали багато любові та сил, згадує жінка.

У перший день великої війни у Катерини був вихідний, хотіла зробити манікюр. Вона прокинулася від смс: "Катя, ми не вийдемо сьогодні" і тільки після цього прочитала жахливі новини.

Всі працівниці одразу ухвалили рішення про евакуацію, але Катерина залишилися у місті. Відтоді почала виходити на зміни сама.

"Черги були неймовірними. Це був жах. Хтось сварився, хтось – кричав і скандалив", – згадує аптекарка.

Попри це Катерині вдавалося зберігати спокій і продовжувати працювати.

"Довгий час удома не було світла, а в аптеці було. Тож це був плюс. На роботі можна було зарядити телефон, павербанк, прочитати новини. Це був додатковий стимул ходити на роботу. Але тоді про це не думала: треба й треба".

Майже одразу у Харкові почалися проблеми з громадським транспортом. Аптека й дім Катерини розташовані у різних районах міста. Доводилося йти пішки понад 50 хвилин, інколи жінку підвозили волонтери.

"Інколи через це виходили казуси. Мене забували і привозили на робоче місце на півтори години пізніше, інколи навпаки – на годину раніше. Тоді вже були нові співробітники і ключі були у них. Тож я мала мерзнути на вулиці, чекати поки хтось прийде".

Були проблеми і з поставками. Найбільш популярні товари розібрали у перший день, і вже до 10 березня асортимент складно було оновлювати. Тоді Катерина почала діставати товар, який прийшов у переддень вторгнення, але його не встигли прийняти. Вдалося домовитися і з іншими аптеками Харкова, які змогли надати деякі препарати. Тож мала запас ще на деякий час, поки не налагодилося постачання.

"Найбільші проблеми були з гормонами, які потрібні для щитовидної залози постійно. Люди і падали, і плакали, у надії отримати засоби. Було боляче дивитися, але їх просто не було".

Жінка зізнається: не просто продає ліки, а намагається допомогти людям. Завдяки жахливим подіям війни вона зрозуміла, що її праця має сенс, а допомога іншим – важлива.

Інна Абрамович володарка ДарВідзнаки "За служіння народу"

Інна Абрамович була завідувачкою на логістичному складі у Миколаєві. Звідти товар відвантажували до трьох південних областей: власне Миколаївської, Херсонської та Одеської.

Про початок повномасштабної війни Інна дізналася від співробітниці. Склад одразу припинив роботу – маршрут на Херсонщину був закритим, чи можна буде дістатися до Одеси теж було незрозуміло.

"Відтоді ми працювали лише як аптека. Орієнтувалися на ситуацію: коли починалися вибухи, пересиджували в укритті, потім знову відкривали. Коли обстріли тривали дуже довго – так і не вдавалося працювати, всі йшли додому. Графіки були незрозумілими: то три години, то майже повний робочий день", – згадує Інна Абрамович.

Один із касетних снарядів влучив біля аптеки. Поруч був супермаркет, тож багато людей постраждали від уламків, згадує аптекарка.

"Того ранку мені зателефонував батько, попросив не йти на роботу. Він живе на Херсонщині, бачив як летіли літаки до нас. Довго вмовляв не йти. Все ж я пішла і вже о 9 ранку почалися вибухи, поруч з моєю аптекою. Було дуже страшно, нічого незрозуміло", – ділиться Інна.

Більш ніж півтора місяці неможливо було налагодити поставки до Миколаєва. Тож аптекарі розпродавали залишки із логістичного складу.

Жінка до останнього сподівалася, що війна швидко закінчиться і не думала про евакуацію з міста. Однак виїхати все ж довелося – у склад, де працювала Інна влучив російський снаряд.

"2 серпня прилетіла ракета, за кут будівлі. Повністю вибило вікна, двері, пошкодило препарати. Те, що вціліло ми вивезли у іншу аптеку", – розповідає Інна.

Після обстрілу Інна змушена була переїхати до Одеси. Вона залишилася працювати у тій же компанії, але тепер – на іншому складі.

"Не уявляю себе без роботи. Жодного разу не було такої думки, щоб не працювати. Хто як не ми?", – каже Інна Абрамович.