"Цей біль не мине ніколи. Просто навчимося з ним жити": історії засновниць спільноти дружин загиблих воїнів

Після загибелі своїх чоловіків на війні жінки створили закриту спільноту "Ми разом" для спілкування та взаємодопомоги. Вони не були знайомі раніше, але особисте горе зробило їх близькими подругами, які найкраще розуміють одна одну. 

У групу додають лиш дружин полеглих героїв – зараз їх близько 400. Там діляться історіями, які завжди закінчуються однаково. 

Як дружини втратили своїх чоловіків на війні та як підтримують одна одну після втрати, розповідаємо у матеріалі.

Аліна Карнаухова

Аліна Карнаухова родом із Українська, що за 40 кілометрів від Донецька. Працювала економісткою. Коли у 2014-му почалася війна, зайнялася волонтерством – возила військовим гарячу їжу. Так вона познайомилася зі своїм Сергієм – він служив у 93-тій окремій механізованій бригаді  "Холодний Яр".

Сергій Карнаухов – майстер спорту України міжнародного класу з пауерліфтингу. Як тільки у Криму з'явилися "зелені чоловічки", вирішив іти до Збройних Сил України. Спочатку його не взяли, а лише записали дані. А вже 24 березня 2014-го мобілізували.

У перший рік знайомства, поки Сергій був на Донеччині, пара часто бачилась. Але в 2016-му його бригаду вивели з сектору і постало питання стосунків на відстані. 

Аліна з чоловіком Сергієм

"Ми вирішили, що це не проблема. З 2016-го по 2020 рік я їздила за Сергієм, де б він не був. Кожні два тижні на вихідні приїжджала до нього. Це були якісь розбиті прифронтові хати… Насправді не важливо було де, важливо – з ким", – розповідає Аліна.

У 2019-му році Сергій отримав поранення. Снайпер цілився в голову, але куля навиліт пробила ліву руку. Після піврічної реабілітації чоловік повернувся у стрій. Коли в 2020-му в Сергія закінчився контракт, він його не продовжив. За кілька місяців до звільнення одружився з Аліною. 

"У день весілля Сергій працював на позиції за кулеметом до 4 ранку. Це було на Луганщині. Я приїхала і забрала його. Розписалися в Українську", – розповідає жінка.

У день весілля Сергій працював на позиції за кулеметом до 4 ранку

Того ж року купили у Бердянську квартиру – хотілося спокійного життя біля моря. Обоє влаштувалися працювати на місцевий м'ясокомбінат: Сергій – менеджером, Аліна – фінансистом. 

"Хотілося звичайного родинного життя. Люди, які його мають, сприймають це як щось звичне. А коли цього немає… Хочеш бачити свого чоловіка щодня, засинати і прокидатися в одному ліжку. Ось такі прості мрії", – пригадує Аліна.

У грудні 2021-го Сергій став керівником фірмової торгівлі Бердянського м'ясокомбінату. Хоч і не мав профільної освіти, йому допомогли лідерські навички. 

Перед повномасштабним вторгненням чоловік був у відрядженні у Мелітополі. 23 лютого президент підписав закон про мобілізацію резервістів першої черги, тому Сергій подзвонив на роботу і сказав, що не встигне навіть передати свої справи. О 7 ранку 24-го лютого він, Аліна та її 14-ти річний син виїхали з Бердянська у Дніпро. Звідти Сергій одразу поїхав у військову частину 93-ї бригади. 

Коли ситуація в лютому 2022-го загострювалася, Аліна знала, що чоловік піде на війну. Не прийняти його вибору вона не могла. 

О 7 ранку 24-го лютого Сергій, Аліна та її 14-ти річний син виїхали з Бердянська у Дніпро. Звідти Сергій одразу поїхав у військову частину 93-ї бригади

"Незважаючи на те, що це горе сталося, я не згодна, коли кажуть, що життя – найбільша цінність. Це не так. Найбільша цінність – це свобода, честь і гідність. І наші чоловіки гинуть саме за це", – вважає Аліна.

Маючи великий бойовий досвід, Сергій опинився у розвідці. Служив на межі Харківської та Сумської областей, потім біля Балаклії й Ізюму. 27 травня 2022 року Сергій Карнаухов загинув від поранення в голову поблизу села Дібрівного в Харківській області.

Про загибель чоловіка Аліна дізналася від командира через дві години після того, як це сталося. Вона відразу вирішила їхати до чоловіка. Тіло було у лікарні в Барвінковому – на той час це була зона бойових дій. 

Жінка водить машину, але не наважилась сісти за кермо – попросила знайомого волонтера допомогти. Діставалися лікарні через блокпости. Їхали із вимкненими фарами.

Аліна зайшла у тісну кімнату. На підлозі лежали два чорних мішки. Один відкрили, там був Сергій. Лікар старався прикрити голову, щоб не було видно частину з пораненням. Але жінці не було страшно. З чоловіка зняли бронежилет, одяг був задертий.

"До пауерліфтингу він займався єдиноборствами. Поламані в боях ребра криво зрослися. Я вдома завжди так любила гладить його по тих ребрах. У лікарні сиділа і гладила його животик.

Чоловік ще не був холодним. Ще недавно він був живий. З нього все текла й текла кров. Я не знаю, скільки крові в людині, що вона так довго тече. Але вона постійно текла. Червона кров. Саме страшне – це було потім іти звідти. Мені було страшно йти у світ, в якому більше немає мого чоловіка", – пригадує жінка. 

Тепер Аліна служить у ЗСУ

Після смерті Сергія Аліна пішла служити у ЗСУ. Насамперед хоче продовжити справу чоловіка. А друга причина – хотіла працювати з людьми, які розділяють її цінності. Жінка займає штабну посаду у Новомосковську на Дніпропетровщині.

Світлана Повар

Світлана і Семен познайомилися у 2003 році, коли їй було 22, а йому 18. Вона – студентка КНУ імені Тараса Шевченка, він – тільки-но приїхав до Києва після інтернату та Запорізького ПТУ.

"Коли ми познайомилися, він був такою собі дитиною підвалів. Але водночас був начитаний, освічений. Розповідав мені про Ремарка. Я ще тоді думала: "Серйозно!?" – пригадує Світлана.

У Світлани й Семена двоє дітей. Синові  – 17, дочці  – 12. Офіційно пара одружилися у 2017-му році. 

Світлана і Семен

"Ми не були типовою парою. В обох дуже запальні характери. Ми то зустрічалися, то сходилися, то розходилися, то інший шлюб був", – розповідає жінка.

У 2017-му, після шестирічною перерви у спілкуванні, вони зустрілися у Костянтинівці. Обоє на той час служили у ЗСУ. Семен побачив Світлану на платформі, але побоявся підійти. Лиш потім написав, що помітив. І додав підпис: "Твоє Щастя". Так вона його називала. А він її  – "Ніжність". 

За кілька днів вони зустрілися у Волновасі, а через місяць одружилися у Маріуполі. Вирішили, що вже досить бути не разом.

"Погуляли по місту. Посварилися. Хотіли йти назад у РАЦС розлучатися, але не знайшли дорогу. Ось такі в нас були характери", – згадує Світлана.

За десять днів після одруження Семен отримав поранення. 

У Світлани й Семена двоє дітей. Синові  – 17

Родина жила у Боярці на Київщині. Там Семен сам повністю переобладнав Світланин будинок. У професійному житті він займався будівництвом. Щовихідних подружжя подорожувало Україною. Обирали різні маршрути, сідали в машину і могли за два дні проїхати більше тисячі кілометрів. У лютому 2022-го дорогою часто зустрічали військову техніку. 

Ще за два тижні до повномасштабного вторгнення у Семена були зібрані речі. 24-го лютого подружжя вивезло з міста дітей і родичів, а наступного дня вдвох пішли у військкомат. Світлану не взяли, а Семен потрапив, як і хотів, – у 72-гу бригаду. 

Спочатку були Київ, Вишгород, Чорнобиль. Коли Семен служив у столиці, Світлана щодня їздила до нього на побачення. Певний час, зізнається, її тішило, що чоловік не був у гарячих точках. Але згодом він таки потрапив на Донеччину, хоч і не зізнався одразу.

Семен потрапив, як і хотів, – у 72-гу бригаду

Наприкінці серпня після двох тижнів мовчання Семен вийшов на зв'язок і сказав, що його за кілька днів виведуть з передової. Говорили тоді пів годин  – як ніколи довго за всю війну. Потім знову кілька днів тиші. 7 вересня у Світлани був день народження. Вона була впевнена, що чоловік знайде спосіб її привітати. 

"Знала, що він не пропустить. І не пропустив", – каже Світлана.

У той день їй повідомили, що чоловік 4 вересня загинув в районі села Павлівка Донецької області. Світлана сама поїхала за тілом. Поховали захисника на Алеї Героїв у Боярці.

"Я дуже боялася отримати сповіщення "зник безвісти". Розумію, що нам, тим, хто зміг поховати, ще дуже повезло. Ми хоча б знаємо", – каже Світлана.

7 вересня у Світлани був день народження. У той день їй повідомили, що чоловік 4 вересня загинув

Жінка згадує, що Семен дуже любив дітей. Коли забирав доньку із садка, всі діти до нього бігли слухати казки. Семен розповідав їх і дружині. Часом, коли була можливість, телефонував зі служби вночі й розповідав якісь історії. У певний момент Світлана починала засинати. Щоб не пропустити розповідь, записувала розмови на диктофон. Тепер, хоч із болем у серці, слухає ці записи.

Семен мав позивний "Кулінар" – дуже любив готувати. Навіть на службі у вільну хвилинку пригощав побратимів крем-супом. 

"Після його смерті я зрозуміла, що навіть не знаю, як працює духовка. Він її ретельно обирав, щось мені про неї розказував, але я знала, що він її вибирає для себе", – каже Світлана. 

Тетяна Ваценко-Бондарєва

Вони зустрілися, коли їй було 15, а йому 19. Тетяна і Денис познайомилися у цирковій студії в Полтаві. Спочатку дружили. Потім кілька років не бачилися, бо хлопець поїхав до Києва на навчання. Та згодом доля знову звела їх. Разом почали жити у столиці. 15 років тому в них народився син. Він дуже схожий на батька. 

Тетяна і Денис познайомилися у цирковій студії в Полтаві

Денис Бондарєв – каскадер, автор та постановник трюків. Тетяна – співзасновниця проєкту "Казочки для сонь". Жінка каже, що їхнє кохання – це той випадок, коли неможливо дихати, їсти, спати, якщо не разом. 

"Влітку ми дуже любили з наметами їздити на рибалку, сидіти біля вогнища. Ми завжди дуже багато працювали і, на жаль, багато речей відкладали на потім. Власне, й саме життя. Але це я розумію лише зараз. За час, проведений разом, ми із Денисом переплелися емоційно й духовно. Я без нього не ціла, а лише половина", – пригадує Тетяна.

Разом подружжя займалися власною кав’ярнею "Кав’ярко", яка проіснувала пів року.

"Ми багато над нею працювали. Минулої весни планували розширюватися – хотіли відкрити ще дві точки. Планували й надалі розвиватися в цій сфері, бо в нас почало виходити", – розповідає Тетяна.

Разом подружжя займалися власною кав’ярнею "Кав’ярко", яка проіснувала пів року

Але все змінилося 24 лютого. Зранку родина вирішила їхати до батьків у Полтаву. Там Денис планував записатися до лав тероборони, але його не взяли. Пішов у ЗСУ.  Так опинився у 81-й бригаді і дуже швидко потрапив на фронт. Тетяна прийняла його вибір. А сама разом із сином почала волонтерити. 

Денис тримав зв’язок лише із дружиною. Тетяна каже, що завжди відчувала, коли відбувалися важкі бої. 

Їхня остання зустріч відбулася напередодні відправлення Дениса в Запорізьку область – тривала буквально кілька годин. 

"Я була впевнена, що дочекаюся чоловіка, що він повернеться. Так і сталося. Але обійняти я змогла його лише біля труни".

Денис Бондарєв загинув 21 травня

Денис Бондарєв загинув 21 травня під Гуляйполем Запорізької області. Із речей чоловіка Тетяні повернули лише жетон, який вона носить на шиї. Зробила такий і собі – зі своїми даними.

Після загибелі чоловіка Тетяна з’їхала зі зйомної квартири, в якій вони прожили шість років. Тепер часто переїжджає, бо не може довго перебувати на одному місці. Займається спільнотою "Ми разом".

"Я гуляю багато. Мені подобається заблукати в незнайомому місці. Ходити вуличками, шарудіти листям. Прагнула відчути хоч що-небудь, окрім болю. Почала робити татуювання. Ще проколола собі ще вуха. Пофарбувалася, змінила зачіску. Майже стерла з себе ту, якою була", – каже Тетяна.

Наталя Городецька

Наталя й Антон познайомилися в 2011 році у автомобільному клубі TUCSON Club. Чоловік був його співзасновником, а Наталя  – відвідувачкою. Спочатку просто спілкувалися. У 2013-му почали зустрічатися, а через рік одружилися.

Наталя й Антон

Наталя працює помічницею керівника IT-компанії, Антон мав власну справу – займався шиномонтажем. Родина жила у Вишгороді, виховувала двох дітей. Старшій дівчинці у березні 2023-го буде вісім, меншій зараз 4 роки. 

Антон і Наталя вели активне життя. Часто подорожували. Були з автопробігом за маршрутом Прага-Париж. Жили в кемпінгах. У 2016-му їздили в Хорватію. Відвідали Болгарію, коли меншій дочці було всього 8 місяців. Влітку 2021-го побували в Албанії. 

Влітку Наталя купила у Варшаві будиночок на колесах, про який Антон дуже мріяв. 

"Він дуже радів, що я погодилася, бо спочатку не хотіла. Тепер цей будиночок стоїть тут. Буду сама з дівчатами подорожувати, втілювати мрію чоловіка", – каже Наталя.

Антон Городецький зростав у патріотичній родині. Розмовляв українською і навчив говорити нею свою російськомовну дружину. 

Антон і Наталя вели активне життя. Часто подорожували

24-го лютого родина прокинулася від вибухів, оскільки біля будинку розташовані військові частини. Першу ніч разом із дітьми ночували у підвалі в гаражі. Вранці Наталя прочитала, що під Вишгородом танки. Виїхали у Буковель – туди переїхала компанія, де працювала Наталя.

Там Антон записався у ТРО. Кілька разів ходив на навчання. А одного дня  вирішив заїхати у військкомат. 

"Каже: "Я тільки спитаю". Через дві години вийшов уже з повісткою. Згодом сказали прийти з речами і забрали у 68-му окрему єгерську бригаду імені Олекси Довбуша", – розповідає Наталя. 

За кілька днів вона разом із дітьми та мамою переїхала у Варшаву – там продовжила працювати її IT-компанія.

Антон потрапив у роту зв'язку. У липні приїжджав у відпустку. 

Антон потрапив у роту зв'язку

4-го вересня вони з Наталею переписувалися, а наступного дня він уже не виходив на зв'язок. Знайомий жінки, що служив у тій же бригаді, по телефону сказав, що стався "приліт" і люди опинилися під завалами. Жінка лише дізналася, що шістьох дістали, але серед них не було Антона. 

"Я обдзвонювала всіх, не могла отримати жодної інформації. Ввечері 5 вересня я вже була на кордоні, потім поїхала у Львів. Вранці додзвонилася до одного командира. Він сказав, що Антона дістали, не живого", – переповідає жінка.

Жінка не їздила на впізнання, а разом із колегою відразу відправилася до Києва.  

"Чоловіка привезли, але я не бачила. Мені не дозволили. Його придавило плитою", – розповідає Наталя.

Антона Городецького поховали у Вишгороді на Алеї слави. Її Наталя хоче по-особливому облаштувати. Робитиме це навесні разом із дирекцією кладовища. Макет жінка вже підготувала. 

Антона Городецького поховали у Вишгороді на Алеї слави

Наталя з дітьми нині живе і працює у Варшаві. Часто приїжджає у Вишгород  – провідати могилу чоловіка. На 40 днів була в Україні разом із дітьми. Тоді тут їх застав масштабний обстріл. Старша донька дуже злякалася – знову бігли до підвалу в гаражі, який вперше відкривали без Антона. 

Оксана Боркун

"Найкращий у світі Вова" – так називають друзі Володимира Гунька, офіцера 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, який загинув 31 липня 2022-го року під Бахмутом.

Оксана встигла побути із Володимиром лише два роки. Познайомилися в соцмережі і в той же день зустрілися. 

"Було відчуття, що це людина на все життя. У нас навіть іменини в один день – 23-го квітня", – розповідає Оксана.

Оксана та Володимир

У 2014 році Володимир був добровольцем батальйону "Донбас". Пройшов Іловайськ, Широкине. Чотири місяці був у полоні. Після того повернувся на службу і був у війську до 2016-го. Потім займався волонтерством: допомагав бійцям на фронті, родинам загиблих героїв.

У мирному житті працював менеджером у компаніях Goodwine, Fermachi. Оксана була HR-спеціалісткою, займала керівні посади у великих мережах.

Пара жила в Ірпені на Київщині. Вдома вирощували квіти. Любили разом подорожувати. 

"Ми разом слухали різні тренінги розвиваючі. У нас дуже багато було планів. Хотіли відкрити спільний бізнес – магазинчик або кав'ярню. Планували завести собаку. Мріяли купити квартиру або будинок", – розповідає Оксана.

Пара жила в Ірпені на Київщині. Вдома вирощували квіти

Жінка каже, що не вірила у повномасштабне вторгнення до останнього. 24-го лютого Володимир повіз її в Ужгород. Дорога була довгою. В останні години Оксана зрозуміла, що чоловік вже планує повернення назад. Каже, що поважала його вибір.

"Коли я запитала, чи є в мене шанс відмовити його, відповів: ні. Повернеться, незважаючи ні на що. Тому що не мають права росіяни виганяти нас з дому, забирати наші землі, не мають права приходити до нас зі зброєю", – пригадує жінка.

Володимир повернувся додому і пішов у військкомат. Його залишили в Києві тренувати новобранців. Водночас він допомагав фронту й волонтерив. Але хотів на передову. 

"Там були всі його побратими, і це його дуже гризло. Він намагався перевестися в інше відділення, але не виходило. Загибель близького побратима стала останньою краплею. Володимир знайшов спосіб перевестися", – каже Оксана.

Володимир вирушив на напрямок Костянтинівка-Бахмут. Загинув фактично через тиждень

Знайомі наволонтерили машину, завантажили всім необхідним, і Володимир вирушив на напрямок Костянтинівка-Бахмут. Загинув фактично через тиждень – у ніч проти 30 липня в приміщення, де розташовувався його підрозділ, влучила ракета.

Під час останньої розмови Володимир, щоб заспокоїти Оксану, сказав, що він за 30 кілометрів від лінії фронту. Після того, як чоловік три дні не виходив на зв’язок, його батько, який у 2022-му пішов на війну добровольцем, забив на сполох. Зрештою Оксана через знайомих дізналася про трагедію. 

Володимира поховали у рідному селі Ободівка на Вінниччині. Він був єдиним сином у батьків. 

"Родина чоловіка відразу прийняла мене в сім'ю. Це дуже гарні, працьовиті люди. Їм велика пошана і подяка за сина", – каже Оксана.

Після кількох місяців перебування в Ужгороді жінка повернулася в Ірпінь. Коли в місті почалися інтенсивні відключення світла і вдома стало нестерпно холодно, поїхала назад. Зараз більшість часу присвячує розбудові спільноти "Ми разом".

"Ти тепер не одна – ми разом"

Спільнота "Ми разом" починалася зі звичайного чату в Telegram. Першими об'єдналися Аліна Карнаухова і Тетяна Ваценко-Бондарева. Їхні чоловіки загинули з різницею у кілька днів. Жінки не були особисто знайомі, але перетиналися у волонтерській спільноті онлайн. 

"Ми почали спілкуватись, підтримувати одна одну. Бо в цій втраті здається, що тебе ніхто не розуміє. Почуваєшся непотрібною, покинутою", – розповідає Аліна Карнаухова.

Потім вирішили зробити закриту групу у Facebook. Додають лише дружин полеглих воїнів. Таке правило. Поступово до закритої групи додавалося все більше учасниць. Зараз їх близько 400. 

"Ми можемо спілкуватися годинами: історії в кожної різні, але біль дуже схожий", – каже Аліна Карнаухова.

Оксана Боркун і Тетяна Ваценко-Бондарєва

Коли Тетяна Ваценко-Бондарєва створювала чат, міркувала, як його назвати. Спонтанно з'явилися слова "Ми разом". 

Жінки спілкуються, підтримують одна одну, діляться контактами психологів, що допомагають пережити втрату. Ті, хто живуть в одному місті, зустрічаються і проводять багато годин разом, просто розмовляючи.

"У втраті дуже хочеться говорити про свого чоловіка. Суспільство не завжди готове слухати такий об'єм інформації. Нових спогадів у нас вже не буде. Ми просто розповідаємо те, що вже було. Одна одній виливаємо душу", – каже Аліна.

Один із важливих напрямків – юридична підтримка. Серед учасниць є правниці, які допомагають жінкам розібратися з оформленням документів для отримання виплат. Це довгий і складний процес. Часто родина отримує гроші через більш ніж пів року.

Аліна Карнаухова разом із учасницями спільноти Мариною та Наталею

У групі є певні правила. Спілкування лише українською мовою. Важливо сприймати різність одна одної та не повчати. 

Поки що вся робота зі спільнотою волонтерська. Її адмініструють близько 10 учасниць. Наталя Городецька та Оксана Боркун поширюють про неї інформації, домовляються з волонтерами, аби про них розказали.

Спільнота росте

Кожна може зробити допис-знайомство, розповісти свою історію, запостити фото себе і чоловіка. 

"Коли можуть, дівчата про себе, про свого коханого, про дітей розповідають. Кожна історія варта фільму і книги. Жах лише в тому, що кожного разу знаєш, чим вона завершиться", – каже Тетяна Ваценко-Бондарєва.

У спільноті хотіли б мати можливість допомагати дітям загиблих, а також організовувати ретрити для жінок, аби ті могли відволіктися. 

Один із найбільших проєктів, які вже вдалося реалізувати разом, – подарунки на свята для дітей загиблих захисників. Цією ініціативою з 2014-го року займався Володимир Гунько.

Оксана Боркун вирішила продовжити його справу. Почала збирати гроші на 25 родин. На її допис відреагували багато людей. Зрештою подарунки отримали 300 дітей і 222 жінки. Надалі Оксана хоче дарувати подарунки дітям і на дні народження.

Татуювання на руці Наталії Городецької

Як пережити втрату

Кожна із співзасновниць проєкту "Ми разом" відзначає, що вони розуміють горе одна одної так, як ніхто більше. 

"У суспільстві ще не сформувалася культура співчуття і скорботи. Люди часто кажуть фрази, неприємні для жінок, які втратили чоловіків: "В тебе ще все попереду",  "Зустрінеш когось іншого",  "В тебе ще черга буде" чи  "Досить горювати, життя продовжується". Або ж навпаки – знайомі та друзі починають уникати", – переповідають жінки.

Головна порада від співрозмовниць – дозволити собі проживати власне горе, незважаючи на поради чи коментарі інших людей.

Прощання із Сергієм Карнауховим

"Не буває правильного чи не правильного проживання горя. Треба дозволити собі відкритися. Не варто тримати біль у собі. Бо це проявляється фізіологічними захворювання", – каже Аліна Карнаухова.

Жінка зазначає, що стадія гострого болю після втрати – 1-1,5 роки. Але це не означає, шо тоді він мине. Просто людина вчиться з цим жити. 

Могила Семена Повара

Дівчата радять звертатися до психологів. Хоч спеціалістів, що вміють з цим працювати, в Україні поки що небагато. Інформацією про них діляться у спільноті.  

Світлана Повар каже, що у ситуації втрати треба дослухатися до себе:

"Твій шлях все одно продовжується і треба жити далі. Не варто слухати людей, адже є велика "сєкта правильного горювання". Натомість жінка має чути себе".

Тетяна Ваценко-Бондарєва підтверджує, що думки і коментарі суспільства часом дуже токсичні і ще більше вибивають із колії:

"Хтось із дівчат може дати здачі і сказати: "Я у вас не питала, що мені робити", а хтось не має на це сил або характер не такий. Але я керуюся принципом: начхати на всіх. Тобі болить і це твій біль. Інші його не зрозуміють ніколи".

Проживати горе треба з людиною, яка намагатиметься розділити біль, не знецінюючи його і не повчаючи. Із дітьми Тетяна радить говорити про втрату м’яко. Пояснити, що тата не буде поруч, але навіть з того світу він буде обороняти і підтримувати.

Іноді треба побути окремо від дітей, якщо є така можливість. 

"Покричати, побитися головою об стіну, щоб ніхто не бачив. Але відразу не буде легше. 40 днів чи 3 місяці – біль залишиться, просто приживеться. З часом горе перетвориться у світлу тугу, вдячність за те, що він був з тобою, вдячність за дітей та емоції", – каже Світлана.

Прощання з Денисом Бондарєвим

Наталія Городецька радить чимось себе займати, щоб відволіктися. 

"Я почала займатися облаштуванням кладовища, щоб менше думок у голову лізло. Найстрашніше – це ніч, коли, засинаючи, маєш час подумати над тим, що сталося. Цей біль не мине ніколи. Просто навчимося з ним жити. Звісно, діти тут тримають, все заради них. Розумієш, що тепер ти і за маму, і за тата".

Старша дочка Наталі складно переживає втрату батька. Жінка влаштовує з нею спільні поїздки, щоб більше уваги приділити дитині в цей складний час.

Оксана Боркун радить завершити всі справи, які планували разом із чоловіком. А також шукати підтримки. 

"Якщо хочеш бути сама, побудь. Якщо хочеш підтримки, шукай. Не факт, що це будуть друзі чи люди з оточення. Підтримка може прийти зовсім від тих, від кого її чекаєш.  Якщо є сили, треба ходити до психолога, це трішки допомагає. У цей час варто відвідувати церкву і багато молитися", – додає Оксана. 

У перші місяці після загибелі чоловіка Оксана багато йому дякувала. Намагалася переформатувати біль у відчуття вдячності. І це допомагало.

Учасниці спільноти прагнуть об'єднати дружин загиблих військових та підтримати їх. Але найбільше хотіли б, щоб їх кількість не збільшувалася. 

Спільнота дружин полеглих героїв закрита, щоб долучитися потрібно написати одній із учасниць: Оксані Боркун  або Тетяні Ваценко-Бондарєвій 

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для УП. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.