Богдан Логвиненко: "Культура – це клей, який нас об'єднує, бо клей ненависті поступово слабшає"

Щороку Український ПЕН вручає Премію імені Георгія Ґонґадзе, засновану разом з Києво-Могилянською Бізнес-Школою, Асоціацією випускників Києво-Могилянської Бізнес-Школи та виданням "Українська правда".

Серед цьогорічних номінантів Богдан Логвиненко – співзасновник Ukraїner.

Читайте розмову з ним про недоліки зображення історій успіху та опору, спосіб розповісти про глибинні зміни в Україні та важливість контенту не про війну.

– За рік роботи Ukraїner змінився – додалися нові формати, соцмережі іноземними мовами, інші теми та вектор. Коли почалося вторгнення, ви були за кордоном, але медіа змінилося відразу. Як вдалося різко перебудувати роботу команди, ще й спершу на відстані?

– У нас було три вектори: український, де в перші тижні потрібно було підтримувати історіями бойовий дух, міжнародний, де треба було інформувати та поширювати меседжі, і російський, де ми працювали над деморалізацією росіян у медіаполі. Останнє протривало кілька тижнів, поки ми від цього повністю відмовилися. На українському згодом стабілізували роботу і не займалися виключно підбадьорюванням.

А вдалося перелаштуватися якраз через те, що частина команди була за кордоном – я, організаційна керівниця, головний режисер, продюсерка. І ми могли працювати, коли всі в Україні випали через переїзди та новий побут. Проте емоційно було дуже важко бути за межами України, і це відчувалося як найгірше рішення на той момент – але раціонально ми змогли використати цю можливість.

Під час вторгнення з’явилися угорська, корейська та португальська мовні версії, решта вже були. Корейська й угорська виникли через те, що з’явилися волонтерські команди. А от угорських перекладачів ми шукали – було зрозуміло, що в тому медіасередовищі не чутно голос України, і неможливо пробитися через монополію Обрана. Зараз ми шукаємо можливість запуску ще кількох, які важливі з точки зору комунікацій України.

Загалом мовні версії ми переставили на інші рейки – до цього ми писали лише пізнавальний контент про Україну, але після вторгнення почали на всіх говорити про війну. Кілька разів ми запускали Instagram японської версії, але його відразу банили. Проте й наша основна сторінка в Instagram більшість року була в тіньовому бані і в пошуку її складніше було знайти, ніж іншомовні сторінки.

Богдан Логвиненко, фото із його Facebook-сторінки

– Соцмережі – це ваш основний інструмент роботи. Але більшість важливого контенту – "чутливий" або ж "мова ворожнечі", яку блокують. На твою думку, чому за рік це так і не змінилося?

– Міжнародні офіси цих компаній живуть у трошки іншій реальності. Для них соцмережі все ще для розваг. Доволі мало розуміння, як насправді їх використовують у перехідних країнах, які вириваються з-під авторитаризму. У цих суспільствах соцмережі набувають зовсім іншого значення, яке невидиме для офісів будь-яких соцмереж. Те, що відбувається з Twitter останні пів року – тому підтвердження. Маск розуміє, що таке вплив через соцмережі, але доволі поверхнево. Ми маємо значно більшу частину життя в соцмережах через недовіру до класичних медіа, ніж країни, які називають демократичними.

Але навіть той імпакт, який ми маємо з блокуваннями, те охоплення та перегляди рівнозначні результатам, на які іноді держави витрачають мільйони. Ми ж це робимо практично волонтерськи. Проте ми не можемо тягатися з Russia Today, як того хотіли би. Вони мають величезний успіх, наприклад, в іспаномовному середовищі, де обганяють CNN. Нам треба мати там свій голос, але вони мають мільярди доларів, а ми в кращому випадку – сотні тисяч від міжнародних донорів, а не держави.

– З весни минулого року основною темою українського вектора стала серія матеріалів "Деокупація". Як її почали знімати? Адже раніше команда не працювала з війною та її наслідками.

– Формат знайшов нас сам – від моменту ідеї до першої зйомки пройшло півтори доби.

У березні 2022 ми розуміли, що треба фіксувати все, що відбувається, а що з цього вийде – побачимо пізніше. Частково форма була ідеєю Миколи Носка, режисера, якісь ідеї виникали під час зйомки.

З нами весь час була VR-камера, і зараз ми монтуємо ці відео. Вже друкуємо книгу репортажів про деокупацію. Вона вийде не лише українською, бо для іноземців важливо показувати нашу війну через людські історії – це той рівень, який вони часто не бачать за рівнями президента, головнокомандувача або політиків. А тут безпосередньо рівень звичайних людей, селях, фермерів, містян, які часом чинили тихий і практично непомітний спротив, але теж дуже важливий.

А оскільки до 2022 року ми об’їздили кілька разів усю країну, то історії на деокупованих територіях знаходили переважно через уже наявні контакти.

– Ви добре знали країну до 2022 року. А як окупація та визволення від неї змінили людей?

– Під час цих зйомок ми фіксували переважно шок, радість повернення, історії про партизанщину, опір, швидкі дії, які відбувалися під час окупації або відразу після.

Але хотілось би зафіксувати довготермінові наслідки, як люди змінюються глибинно, розуміючи, що треба на місцях треба брати владу в свої руки, включатися в процес відбудови, обороноздатність. На рівні громад це важливо, бо минулоріч ми побачили, як громади, які активно займалися цим, вистояли.

Наприклад, жарти першого місяця про те, що друга армія світу хотіла за три дні взяти Київ, але не може взяти Охтирку, Дергачівська громада, яку не окупували. Я не хочу применшувати дії стратегічного рівня, але дії локального рівня теж дуже важливі.

А зараз я бачу, як велика кількість людей розуміє, що ворог не прийшов лише за нашою державністю, а прийшов у дім до кожного з нас. І вже не вийде відсидітися.

– Чи вдалося зняти продовження історій героїв до 2022 року, але вже в контексті війни?

– Так, наприклад, голова Тростянецької громади, Юрій з села Москалі, режисер Олександр Книга з Херсона. Він був у "Лісовому театрі", біля Олешок. Олександр потрапив у полон, а відразу ж після виїзду на підконтрольну територію почав організовувати театральні фестивалі на міжнародних майданчиках, включився в адвокацію України. Зараз "Лісовий театр" неможливо відновити. Але Олександр – це приклад людини, яка незважаючи на окупацію, продовжила активно працювати. Змінилися обставини, але не він.

Мені взагалі складно говорити про те, що ми побачили, як наші герої змінилися. Вони ж були активними і до вторгнення. А є люди, які до 24 лютого говорило російською або не бачили війни як такої. Наприклад, в історії про Лиман Віталій Овчаренко розповідає, що люди, які в 2014 році були колаборантами, цьогоріч збирали гроші на пікапи для ЗСУ. Про такі історії мало дискусії в публічному полі.

– Так, і ви теж ці питання не порушуєте. До вторгнення у вашому фокусі були локальні "історії успіху", тепер – історії опору. Чи це не викривлює те, якою насправді є країна?

– Для нас справді важливо не ухилятися від складних історій і не закривати очі на людей, які, можливо, сьогодні є героями, а в минулому мали зовсім інший шлях. У нас є декілька героїв, які до 24 лютого були в ОПЗЖ і вони не потрапляли в наш фокус. Так само важливими будуть історії трансформації церкви російського православ’я. Це складні історії, за які наша аудиторія може нас хейтити. Але це не історії про корупцію, наприклад, де складно показати позитивні кейси.

Одна з функцій медіа – бути дзеркалом суспільства. Якщо споживати виключно наш контент, картинка буде викривлена. Бульбашка може лопнути в найбільш несподіваний момент і виявиться, що суспільство не аж таке хороше та прекрасне. Рішенням може бути споживання контенту різних медіа. Бо ми є лише частиною картини.

– Ви згадали історії опору в громадах, і я пригадую, як для багатьох ці дії простих людей на локальному рівні стали несподіванкою. У вас це здивування було?

– Часом здається, що рік тому було якесь інше життя. Чи на той момент у мене було здивування? Напевно, ні. Ані від українців, ані від росіян. У 2009-2010 я подорожував глибинкою Росії, і побачив, яка жесть там відбувається, як по-іншому там побудовані стосунки під людьми, наскільки там мало ціннісного і наскільки багато дріб'язкового. Це банально звучить, але мені хотілося цілувати землю, коли я повертався в Україну.

Ми об’їздили всю Україну і фокусувалися на історіях локальних перемог, тому було відчуття, що більшість наших героїв поведуть за собою – так і сталося.

Зйомки в деокупованому Херсоні. Фото надане Ukraїner

– Ви знімали історії локальних перемог, але були й інші – більш страшні, не такі духопідйомні. Як це вплинуло на вас і команду?

– Так, ми знімали дуже багато дуже важких історій. Ми можемо говорити про спротив, але ж багатьох наших героїв катували, допитували, і ми не знаємо, скільки з тих, хто чинив спротив, не вижили. Після цього я став більш жорстким і нетерпимішим.

А команді, напевно, складніше розуміти нашу ефективність. На початку вторгнення це було відчутно, ми бачили зростання іншомовних версій, наприклад, як японська в Twitter обганяла українську, як через нас донатили. А зараз бачити результат значно складніше. Ми вже не на реактивному етапі, а на значно повільнішому.

Ми маємо підтримувати інформаційне поле в адекватності, підтримувати команду в адекватності. Редакція минулого тижня вперше пішла у відпустку з 24 лютого 2022. Зараз нам треба триматися цілісності та розуміти, що немає тієї реактивності, коли всі запалені і горять, готові працювати та волонтерити. Це значно складніше. Зараз найважливіше втримати команду.

– Щодо реактивності. Вона зникає не лише всередині України, а й за кордоном. Говорять про втому від теми України. Як ви тепер працюєте на іноземну аудиторію?

– Я думаю, у деяких справді є втома і виснаження, попри красиві політичні заяви. Тому нам потрібно зацікавлювати Україною не лише в контексті вторгнення, а брати активну участь у культурних, економічних, наукових подіях. Це дуже складно. Це завдання лягає на плечі МЗС, громад і, на жаль, Мінкульту.

Ми зараз готуємо книжку про українське вино, відразу англійською. Бо українське вино має величезне зростання за кордоном – наприклад, деякі винарні заключили контракт з японськими супермаркетами, і ми можемо підсилити це в інформаційному полі. Є ще проєкти, про які ми не можемо розповідати.

Також є військовий проєкт "Підрозділи перемоги", де ми будемо розповідати про українські збройні сили на різних рівнях – від бригади до полку. І не лише про події, які з ними відбувалися, але й про культуру їхньої організації, особливості управління. Мобілізація зміниться,зараз ми бачимо ефективний рекрутинг у підрозділи наступу. Так ми будемо підвищувати бренд роботодавця конкретних підрозділів і поширювати місійність їх культури.

– В одному з інтерв’ю ви також сказали, що варто поступово повертати контент не про війну. Навіщо це робити і як у вас рухається цей процес?

– Ми зробили книги про вино та про святкування Різдва і Маланки. Для останньої ми їздили в експедиції ще до вторгнення. Десять команд знімали в чотири різні дати. Але впродовж року ми не випускали цей контент. Але вирішили зробити це до свят цієї зими 2022-2023 років. Ми зрозуміли, що можемо запропонувати повернення традицій.

Деокуповані території переважно вже страждали від впливу радянської окупації, у більшості з них не збереглися традиції. Ми повезли туди вертеп, який деяки з громад сходу отримали вперше. Ми відчули, наскільки важлива та затребувала культура і наскільки її бракує на деокупованих територіях.

Ми маємо формувати не лише обриси свого ворога, але й продовжувати творити і доповнювати наші цінності і спільний культурний простір. Для цього важливо не зупинятися в створенні культурного контенту, контенту не про війну. Це клей, який нас об’єднує, бо клей ненависті поступово слабшає. Цей контент важливий, бо, не створюючи його, ми будемо користуватися культурою та цінностями інших – і ми знаємо, до чого це може врешті-решт призводити.

Діана Делюрман, спеціально для УП. Життя