"Він думав тільки про своїх хлопців". Історія командира мінометної батареї, який загинув у 22 роки

У 21 рік Володимир Лободюк закінчив Національну академію сухопутних військ у Львові й почав служити в 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді.

Молодий офіцер постійно перебував на вогневих позиціях і добився виділення для свого підрозділу сучасної американської зброї. Він командував людьми, що були більш ніж удвічі старші за нього, проте його всі поважали й любили. 

У 22 роки старший лейтенант Лободюк загинув у ближньому бою з "вагнерами". Його коротка біографія – історія про те, як у війні гинуть найкращі українці. 

"Працювати мінометом по танку – це завжди постріл на удачу. Ми влучили в два ворожі танки" 

Бойові товариші згадують Володимира життєрадісним і оптимістичним, хоча життя його не балувало. Батьки розлучилися й завели окремі сім’ї, коли син був ще маленьким, тому його виховували дідусь із бабусею.

До 9 класу хлопчик жив зі своїми рідними в прикарпатському селі Коршів біля Коломиї, а після смерті дідуся його віддали у військово-спортивний ліцей. Далі була Львівська "сухопутка", диплом із відзнакою і 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада.

Володимир добре вчився, мав право вибору місця служби й сам вирішив піти в гірські штурмовики. Кілька місяців у зоні ООС він служив старшим офіцером артилерійського підрозділу. А незабаром після повномасштабки очолив мінометну батарею в гірсько-штурмовому батальйоні, який із перших днів вів жорсткі бої з росіянами, що наступали на Запорізькому напрямку. 

Старший лейтенант Володимир Лободюк після закінчення "сухопутки" встиг відслужити всього півтора року

– Перше бойове зіткнення нашого підрозділу під командуванням Володимира Лободюка відбулося біля Оріхова, – розповідає старший сержант Богдан Гота, командир взводу мінометної батареї. – На піхотний взвод і один приданий міномет із-за посадки вийшла ворожа колона – два танки, кілька БТРів і КамАЗів. Це була посилена рота, яка рухалася в похідному, а не бойовому порядку. Відстань – півтора кілометри. Росіяни не знали про нас, тому ми змогли зупинити їх набагато меншими силами. Один БТР піхотинці знищили з Джавеліна, КамАЗ розбили ми з міномета. Вантажівка перевозила боєкомплект, і після влучення вибухала ще дві години. Решта колони швидко розвернулася і втекла. На місці бою ми знайшли двох убитих росіян із документами, це були дагестанці. 

Ще за кілька днів мінометники розбили ворожу колону, що йшла на штурм піхотних позицій. Тоді вдалося знищити танк Т-72. Класична ціль для міномета – це піхота, кулеметні гнізда, бліндажі, опорники, мінометні розрахунки. А працювати з міномета по техніці, особливо такій як танки, це завжди постріл на удачу.

120-міліметрова міна важить майже 16 кілограмів і коли падає в ціль із висоти 3,5 кілометрів, це дуже потужно. Проте танк настільки сильно захищений, що пошкодити чи знищити його вдається тільки якщо міна влучить у корму чи башту, де тонша броня. 

– При відбитті штурму, коли ворожа колона зупинилася й стала розвертатися, Володимир скомандував кинути ще три міни, – каже Богдан. – І одна з них влучила в башту Т-72. У танку моментально здетонував боєкомплект, башту відірвало, дно пробило. Ми бачили це з дрона – дуже видовищна картина. У цей же період ми також однією міною знищили ворожу "мотолигу" (гусеничний броньований тягач), яка перевозила боєкомплект і 12 піхотинців на броні. Боєкомплект вибухнув, уся піхота загинула. 

Перспективного командира батареї помітили й разом із кількома бійцями відправили на навчання в Німеччину – освоювати американські 120-міліметрові міномети М120.

Інструктори вчили українців по книжках, а Володимир працював з огляду на свій досвід. Він знав, як вибрати позицію, як поставити й замаскувати міномет, зі скількох одиниць вести вогонь.

– Командир сам міг багато чому навчити американців, – вважає Богдан. – Ми показували інструкторам, як орієнтуємося по сонцю й зірках, а коли відкрили "Кропиву" (програмне забезпечення, яке об’єднує й координує різні підрозділи на заданій місцевості), ті були просто вражені. Під час тих навчань Володимир сказав таку фразу: "Ніколи ні про що не жалію, а тут вперше пожалів, що в академії нас слабко вчили англійську". 

Після навчання мінометну батарею разом із гірсько-штурмовими підрозділами кинули на Херсонщину, почалися важкі штурми й деокупація території.

На деяких ділянках штурмовиків підтримувала тільки мінометка (артилерію задіяли на інших напрямках), яка працювала так ефективно, що після роботи по ворожих позиціях піхотинцям залишалося забрати в полон поранених росіян.

У місцях прориву, коли ворог у паніці тікав, мінометники іноді випереджали піхоту, бо їхні пікапи рухалися швидше за БМП. Як згадують товариші, Володимир ішов усюди, де найгарячіше, незважаючи на небезпеку. 

– В одному місці росіяни засікли нашу машину й випустили по ній пакет "Градів", на щастя, неприцільно, – каже головний сержант батареї Іван Роман. – Тоді ми сховали машину в кущах, вдягли броніки, взяли автомати й пішли розвідувати місцевість пішки – 15 кілометрів. Дійшли до позицій тероборони, яка запевнила, що в наступній посадці наша піхота. Насправді там були росіяни, а ми сміливо ходили за півтора кілометри від ворога й дивилися, де краще встановити міномети. Нас побачили, випустили пакет "Градів", кілька снарядів вибухнули зовсім близько. Ми там, можна сказати, вдруге народилися. 

На Херсонщині мінометникам вдалося влучити в ще один ворожий танк – Т-90, який росіяни до війни в Україні називали найкращим у світі. Танк сховався в засідці й своїм вогнем зупинив штурмові групи 128 бригади. Володимир виявив місце засідки з дрона й накрив його з кількох мінометів. Одна з мін пошкодила танк, він припинив вогонь, і піхотинці відновили штурм.

Командир батареї (ліворуч на передньому плані) разом із бойовими товаришами

"Міномет стріляє з відстані, а піхота йде попереду всіх на смерть"

У ході короткого відновлення підрозділ відвідали високі чини з Києва. На тренуваннях один із генералів звернув увагу на молодого офіцера, який дуже професійно розбирався в мінометах, і спитав, що йому потрібно для роботи. Лободюк попросив сучасні міномети, і незабаром у батарею прибули нові американські 120-мілімерові М120. 

– За технічними параметрами вони схожі на українські "Молоти", але все-таки кращі, – каже Богдан Гота. – Їх не треба окопувати, через сильну віддачу після першого ж пострілу міномет міцно закріплюється на своїй точці. Вночі "американці" не дають спалаху, тому їх дуже важко виявити, а кожна міна запакована в окремий тубус, так що до позиції їх довозять чистенькими, без бруду й вологи. 

Додатковий бонус у тому, що кожен міномет ішов у комплекті із позашляховиком Хаммер і причепом із гідравлічним підйомником. Правда, в наших умовах причепи виявилися не дуже практичними – з ними важко маневрувати на місцевості, яка часто замінована. Тому хлопці відчепили причепи, вантажать М120 вручну в кузов Хаммера і так виїжджають на вогневі позиції. 

Мінометні розрахунки прикривають піхоту з тилових позицій, а командир коригує вогонь за допомогою дронів на кілька кілометрів позаду. Така звичайна практика під час бою. Всупереч їй Володимир коригував вогонь не з тилу, а попереду своїх мінометів, він постійно перебував на опорниках із піхотою. На нулі завжди зрозуміліша картина бою, але за це доводиться платити власною безпекою. 

– Він бачив, які величезні втрати в штурмових підрозділах, постійно казав нам: "Ми стріляємо з відстані, а вони йдуть попереду всіх на смерть", – каже Геннадій Кобаль, заступник командира мінометної батареї. – Тому робив усе, щоб зменшити втрати, відчував свою відповідальність, адже мінометна підтримка в бою дуже багато важить. 

Володимир дуже поважав піхоту, тому й був постійно з нею на передку. Але й свій підрозділ дуже любив. Піклувався про побут, їжу, слідкував, щоб хлопці мали можливість помитися, випрати форму й вирватися в "цивілізацію", де працює пошта. Ці "дрібниці" насправді багато значать, тому хлопці цінували їх і дуже любили командира. Він зробив свою батарею взірцевою. 

– А ще мав хороше почуття гумору. Одного разу на відновленні випадково натрапив на кількох бійців, що вирішили хильнути спиртного. Дав вказівку оформити порушення, а потім вимовив до старшого: "Правильно зробив, що написав, де п’єте!" Інші повелися на це й хотіли задушити "зрадника" на місці. Або якось до нас прибилося цуценя, якому командир дав позивний Клапан. Всі полюбили песика, підгодовували його. І от їдемо якось із позиції, а Володимир каже: "Загинув наш Клапан – потрапив під колеса "Буханки". І всю дорогу згадував, який хороший був пес. Я мало не плачу, і тут приїжджаємо на місце – пес бігає живий-здоровий, а командир сміється.

Він часто жартував про смерть. Повернеться з бойового виїзду стомлений, ляже відпочити й каже: "Якщо мені хтось подзвонить, скажи, що я 200". Або: "Коли під час бою я 200, командування переходить до тебе, а коли ти 200 – до старшого сержанта". Хоча в армії не прийнято жартувати на такі теми, – доповнює Іван Роман.

"Однією міною ми влучили в скупчення ворожої піхоти – одразу загинули 15 "вагнерів" 

У грудні гірсько-штурмовий підрозділ разом з мінометною батареєю відправили захищати Бахмут. Бійці згадують цей період як найстрашніше жахіття. Росіян косили десятками, а нові штурмові хвилі обкладалися трупами й лізли далі. 

– Зима, бруд, усе забивається грязюкою, техніка й зброя відмовляють, а росіяни пруть, незважаючи на смерть, – згадує Богдан. – Ми працювали там в основному по ворожій піхоті. В один із боїв знищили з американського міномета 64 росіян, з них 15 – однією міною. Влучили в скупчення піхоти. Але їх дуже багато перло. Бувало так, що наша піхота змушена відступати, ротний скоцюрбився на КСП (командно-спостережний пункт), а по його позиціях уже ходять "вагнери". Наші хлопці відходять і йдуть повз нас, а ми далі валимо з мінометів. Вогонь вівся більше навмання, але ми їх зупинили. В один із днів відбили шість штурмів "вагнерів". Це було біля Веселого під Соледаром, село й досі наше. 

Володимир постійно виїздив на коригування вогню, як кращого мінометника його залучали підрозділи ССО. 82-міліметрові міномети тоді ставили на лінії з піхотою, а 120-ки на 800 метрів позаду, тобто коригувальник весь час був на передку. Він не жалів себе, спав максимум по 2-3 години на добу й був дуже вимотаний. 

– Ми ночували в підвалі "штабелями", – каже Богдан. – Усі бачили, наскільки командир змучений, і ми домовилися, що ще один ранок на коригування поїде він, а наступного разу я, щоб дати можливість йому нормально виспатися. Володимир повернувся з бойового виїзду увечері, одразу поїхав на нараду й приїхав пізно вночі. А о 5-й ранку приїхали ССО-шники й розбудили його. Вони теж бачили, наскільки він стомлений і запропонували: "Може, сьогодні не поїдеш – відпочинь, виспися". Але він відповів: "Ні, їдемо". 

У Володимира була улюблена форма "мультикам", він вважав її везучою, щасливою. Але того ранку перевдягнувся в іншу форму, а "мультикам" попросив відвезти в тилову точку й кинути в пралку. І віддав своєму заступнику всі документи й банківські картки, хоча ніколи такого раніше не робив. Ще й пожартував у властивій йому манері: "Якщо картки дістануться пі**рам, то щоб кредитів не набрали".

Він не готувався до смерті, мав плани на майбутнє. Дуже хотів відпочити, казав, що одразу після Бахмута поїде у відпустку. У батареї багато молодих хлопців, то він обіцяв у кожного погуляти на весіллі. Але не вийшло.

16 грудня Володимир як завжди коригував вогонь мінометів із передових опорників піхоти. І побачив із дрона, що в тил їхньої позиції зайшла штурмова група "вагнера".

Почався ближній стрілецький бій, офіцер-мінометник особисто поклав із автомата трьох ворогів, штурм вдалося відбити. Але за першою штурмовою групою пішла друга, краще оснащена і озброєна. Тактика "вагнера" – спершу посилати "м'ясо", а потім професіоналів. Цей штурм теж вдалося відбити, але Володимир загинув від кулеметної черги.

– Потім, коли бійці відійшли від потрясіння через смерть командира, ми аналізували той бій, – згадує Богдан. – Думаємо, через хронічне недосипання й перевтому у Володимира могло притупитися відчуття небезпеки, він втратив пильність. Якби міг хоч трохи відпочити, то поводився б обережніше і, можливо, вижив би. Але він ніколи не жалів себе.

Загибель Володимира стала потрясінням не тільки для мінометної батареї, а й для піхоти, з якою він постійно працював. Піхотинці найкраще знають, що значить надійне мінометне прикриття, вони відчувають це на собі. 

Володимир із товаришами біля трофейної російської техніки на Херсонщині

"Тут так дивно – магазини працюють, люди в кафе сидять. Наче немає війни" 

З усіх своїх родичів Володимир під час війни найчастіше спілкувався з тіткою Оксаною та її донькою Ганною, своєю двоюрідною сестрою. Навіть став хресним батьком для її дитини. 

– Ми спілкувалися майже щодня, – розповідає пані Оксана. – Бувало, племінник і по кілька разів на день писав або попереджав, що якийсь час може не бути на зв’язку. Балакучий був, багато розповідав про себе, своїх хлопців. Завжди про них насамперед думав, був чесний і справедливий. На початку війни Володя пережив кілька дуже небезпечних ситуацій. Одного разу поряд вибухнув снаряд, його відкинуло вибуховою хвилею й сильно контузило. Металеву огорожу поруч зрешетило уламками, а його дивом не зачепило. 

Після контузії офіцер не проходив ні лікування, ні реабілітації, хоча в нього так затерпали руки, що несила було завести машину. Тоді рідні знайшла йому невропатолога, який давав консультації онлайн.

Ще одного разу на машину з дрона скинули вибухівку. Один військовий, що йшов попереду, загинув, а Володимир із трьома товаришами вцілів. Рідні вважають, що після цих випадків офіцер міг втратити пильність – повірив, що смерть оминає його. Був дуже молодим, енергійним, куражився й повторював: "На все воля Божа, якщо я маю жити, то виживу".

– Ми в селі живемо, то я намагалася допомагати, чим могла – відправляла посилки, – продовжує пані Оксана. – Хоча він казав, що продуктів вистачає, просив тільки чогось солодкого. У перші місяці війни наше село гуртом зібрало гроші й купило для Володі машину. Її пригнали в Запоріжжя, племінник зумів туди вирватися з передової. Потім подзвонив мені й каже: "Тут так дивно – магазини працюють, музика грає, люди в кафе сидять. Наче немає війни". 

На початку грудня рідні кілька разів просили Володимира взяти відпустку, в якій він не був жодного разу ще з 2021 року. Бо бачили, наскільки він вимотаний. Але Володя відповідав: "Якщо піду у відпустку, на моє місце поставлять іншого, недосвідченого офіцера, у котрого більше шансів загинути. А я тут уже кожен кущ знаю". Так і не приїхав. 

– Востаннє ми спілкувалися 15 грудня, – згадує пані Оксана. – Наближалося свято Миколая, і Володя вислав на моє ім’я подарунок для бабусі. Після інсульту бабуся живе в літній кухні, там тепліше, і внук вислав їй новий сучасний телевізор. Проінструктував, як його правильно встановити. Подарунок прийшов 16 грудня після обіду, коли Володя вже загинув… 

Він снився мені тільки раз. У білій футболці, в якій я його ніколи не бачила, й дуже худий. Підійшов до мене, ми обнялися. Я підсвідомо розумію, що його немає, але питаю: "Володю, чому ти такий худий? Я ж питала, чи маєш достатньо їжі". А він у відповідь: "Тітко, це все дурниці. Головне, щоб ви зробили те, що я просив". Я думаю, він мав на увазі телевізор. Після смерті Володі всі були в шоці, а тоді ще й світло постійно вимикали, то було не до телевізора. Але ми встановили його, виконали останню волю.

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя

Фото надані товаришами Володимира