"Фіцо виграв! Куди поїдеш? Куди валізи збиратимеш?": як ставляться до українців у Словаччині

Нещодавно у Словаччині затвердили новий уряд, який не можна назвати дружнім до України. Новий прем'єр-міністр, лідер партії Smer–SD Роберт Фіцо, відзначився низкою протиукраїнських заяв. Зокрема він заявив, що країна не буде підтримувати Україну військово. Також Фіцоназвав Україну корумпованою і почав вимагати певних гарантій за фінансову допомогу.

Позиція нового прем’єра Словаччини перегукується з точкою зору прем’єра Угорщини Віктора Орбана, який також давно виступає проти допомоги Україні.

Утім, в обох країнах наразі перебувають чимало українських біженців. Чи відчувають вони наслідки такої державної політики на собі?

"УП. Життя" розбиралася, як живуть українці у Словаччині.

***

Українці бачать підтримку громадян Словаччини, особливо на початку повномасштабної війни, однак зазначають, що наразі ставлення змінилося, і на вулиці можна не рідко почути неприємні слова від місцевих на адресу українців. Причини – погіршення економічної ситуації в країні, пропаганда та популістські висловлювання політиків, а іноді і не зовсім адекватна поведінка деяких українців.

Чимало біженців обрали Словаччину передусім тому, що вважали її схожою на Україну: і мовою, і менталітетом. Дехто, тікаючи від війни, потрапив сюди випадково.

Інші, як наші співрозмовники, приїхали у Словаччину ще до вторгнення, тому можуть порівняти зміни у ставленні.

Майже всі вони не наважуються називати свої справжні імена. Кажуть: нам ще тут жити. Тому імена змінені в інтересах співрозмовників.

Фото: GettyImages-Aldo-Pavan

"Кажуть, що українці – фашисти-бандерівці, які вбивають своїх і забирають у словаків роботу"

Ірина приїхала у Словаччину із Херсонщини ще до повномасштабного вторгнення. Лікарі ставили Ірині онкологічний діагноз, підозрювали рак молочної залози. Жінка бігала по лікарях, а одного разу дізналася, що у її чоловіка-священника є інша.

Ірина думала, що життя її закінчилося, навіть написала заповіт на сина. Однак невдовзі знайшла лікарку, яка онкологічний діагноз спростувала. Пухлина виявилася доброякісною, жінці зробили операцію. З чоловіком Ірина розлучилася, однак він залишив їй 4 тисячі євро боргів.

Для того, щоб заробити гроші і покрити борг, жінка була вимушена поїхати на заробітки у Словаччину. Приїхала вона туди 10 лютого 2022 року і відразу захворіла на COVID–19.

"Як тільки видужала, почалася війна. Мої син та мама опинилися в окупації. Я навіть не знала, що з ними", – розповідає Ірина.

Роберт Фіцо GettyImages-OLIVIER-MORIN

Вже 2 березня 2022 року Ірина повернулася в Україну, щоб забрати сина. Вона перебувала в Ужгороді і шукала варіанти потрапити на Херсонщину. Зрештою її погодився взяти з собою невідомий чоловік, який їхав забирати родину з Миколаєва. З ним вона доїхала до першого російського блокпоста на Херсонщині.

"Там у мене була сварка з орком, він мене не впускав, погрожував зброєю. Я пішла на відкритий конфлікт і сказала йому: стріляй!", – згадує Ірина.

Врятував Ірину той самий чоловік, що привіз її. Ірина хотіла йти до сина пішки лісом, однак військові, з якими вона познайомилася в дорозі, вмовили її не робити цього, адже був великий ризик натрапити на розтяжку.

Ірині нічого не лишалося, як повернутися до Словаччини. Коли син вийшов на зв'язок, вони вирішили, що він буде вибиратися сам. 15–річний хлопець взяв рюкзак і пішов пішки на підконтрольну Україні територію. Ірина і досі не знає, що пережила її дитина під час тієї дороги.

"Я зустріла сина в Ужгороді. Його накрило сильно. Він боявся людей, іноземної мови, всього на світі. Кричав у ночі, сміявся без причини. Потім у нього раптово відмовили ноги, я таскала його на собі. Знайшла йому психолога: виявилося, що все від стресу. Невдовзі син почав ходити, і ми поїхали до Словаччини, бо в Україні не було роботи, а кредит мені треба було виплачувати", – розповідає Ірина.

У Словаччині мама і син поселилися у невеликому селі. Ірина влаштувалася працювати у місцеву корчму, а її син вступив в училище на кухаря та паралельно продовжував навчатися в українській школі.

"У навчальному закладі був булінг і проблеми із викладачкою. Підготовчих курсів зі словацької мови не було, а вчителька вимагала писати диктанти і твори. Вона казала: мені все одно, звідки ви приїхали. І це при тому, що із 21 студента 12 були українцями", – розповідає Ірина.

Одного разу син Ірини заявив вчительці:

"Я прийшов з рюкзаком з Херсонської області, я по дорозі мусив вчити словацьку мову?"

На викладачку скаржилися директорці, однак вона жалілася на нестачу кадрів і констатувала, що звільнити вчительку не може.

Фото: GettyImages-PETER-LAZAR

"Учні почали збирати підписи під вимогою викладачку звільнити. Однак вона почала викликати українських дітей по одному, погрожувала, вимагала відкликати підписи. Казала, що всіх, хто підписав, перевірятиме поліція, а потім депортують без права в’їзду", – каже Ірина.

Навчання у закладі син Ірини не закінчив.

"Я була налаштована, що ми повернемося до Херсонщини. Зараз я розумію, що ні. Обстріли не вщухають, а в наш будинок, найкрасивіший в селі, вселилися орки. Добре, що 75–річну маму вдалося вивезти і вона з нами зараз", – говорить жінка.

У Словаччині Ірині доводиться працювати по 14 годин на день. Стосунки з колегами і клієнтами не складалися.

"Навіть моя напарниця з України може включити у барі російську попсу і підспівувати. А коли словаки питають, чи правда Україна 9 років бомбила Донбас, вона каже: ймовірно, так. Я з самого початку вела гарячі дискусії, хоча й мови не знала. Перекладала, що хочу сказати і вчила. Спочатку мене бойкотували, зараз мене не чіпають і поважають за позицію", – каже жінка.

Після виборів, які виграли проросійські сили, Ірині казали: "Фіцо виграв! Куди поїдеш? Куди валізи збиратимеш?"

За словами жінки, неприємні слова про Україну їй часто доводиться чути від клієнтів корчми, які напідпитку.

"Кажуть, що українці – фашисти-бандерівці, які вбивають своїх і забирають у словаків роботу, а я мушу працювати у борделі і обслуговувати їх. Багато всього почула. Ненависті було чимало", – говорить Ірина.

Утім, були моменти, про які жінка згадує з теплотою. Як до неї підходила австрійка та словачка, дякували та обіймали. Ірина каже, що після цього вона довго плакала.

Паралельно з роботою Ірина вчилася на майстриню манікюру, тож планує змінити сферу діяльності та покинути корчму, однак для цього треба придбати ліцензію.

"Я думала, ми зі словаками схожі. Однак я почуваюся тут, як на іншій планеті Але відсутність емпатії до біженців і пропаганда робить свою справу. Є, звісно, нормальні люди, які долучаються до допомоги. Але дуже багато неприємних ситуацій. Коли я бачу тут арабів чи африканців, я розумію, що їм ще гірше, адже вони ще й від расизму потерпають", – говорить Ірина.

"Тих, хто проти українців – мало, просто вони дуже голосно кричать"

Маргарита також приїхала у Словаччину до повномасштабної війни. Наразі вона живе на дві країни: їздить в Україну щомісяця.

За її словами, українці, які живуть у Словаччині давно, вже звикли до місцевого менталітету, на відміну від біженців, які приїхали після вторгнення. Тому іноді непорозуміння можуть сприймати як погане ставлення.

Для самої Маргарити у свій час також непросто було звикати до життя в іншій країні.

"Найскладніше було те, що я не могла зрозуміти місцевих людей. У Києві люди – більш прямі. Словаки бояться образити, вони тобі посміхаються, а що думають – невідомо. З іншого боку, в офіційних структурах тут не хамлять, всі дуже ввічливі. Мови у нас схожі, але словаки роблять все, щоб ти їх зрозумів – кажуть слово на англійській, на російській, українській", – каже жінка.

Фото: GettyImages-Zuzana-Gogova

Маргарита впевнена, що мешканцю Закарпаття адаптуватися у Словаччині легше, ніж людині з Харкова.

Утім, вона говорить, що до війни жодного разу не зіштовхнулася з утисками чи із поганим ставленням.

"Та я знаю співвітчизників, які кажуть, що їх не люблять за те, що вони українці", – говорить вона.

Маргарита згадує, як в перші дні війни словаки ходили по магазинах і купляли речі для українських біженців та селили у себе жінок з дітьми, які тікали від війни.

"На початку війни підтримка була шалена", – каже вона.

На цей час, за її словами, пропаганда дається взнаки: чимало словаків думають, що у підвищенні цін на продукти та бензин винні українці.

"У мене стрічка українська на машині була. Так один чоловік підійшов і сказав, що ми винні тут в усіх проблемах. Таке мислення у них: дають українцям – відбирають у нас. Однак інший підійшов на вулиці до нас з дитиною і сказав: ми підтримуємо українців. Тих, хто проти – мало, просто вони дуже голосно кричать", – розповідає українка.

За словами Маргарити, в її середовищі немає таких, хто не любить Україну. Однак багато словаків кажуть, що вони не проти біженців, але вважають, що Україні не треба допомагати зброєю, бо війна не закінчиться.

"Я розповідаю їм, що на нашу країну напали, і ми мусимо оборонятися. Мені здається, якби хтось напав на Словаччину, то мало б людей взяло в руки зброю. Такий сценарій як наш Майдан у них неможливий. Коли вбивають 100 людей, а за них виходить тисячі", – каже жінка.

Утім, Маргарита любить Словаччину по-своєму, каже, словаки більш схожі на нас, вони більш душевні, ніж західні європейці.

Жінка розповідає, що українців у Словаччині дуже багато. Часто бувають ситуації, коли в магазині та на дитячому майданчику можна зустріти одного словака і трьох українців.

За словами Маргарити, російська мова тут лунає дуже часто. Каже, що навчилася відрізняти наших від росіян за характерним "шоканням".

Фото: GettyImages-Zuzana-Gogova

"Шкода, що діти мої на російську у школі переходять. Хоча вдома українською з ними говорю. У класі навчаються із біженцями зі східних регіонів. Щодо словаків, то їм однаково. Хоча українська більш схожа на словацьку, ніж російська, словаки не розрізняють, якою мовою говорять наші", – говорить українка.

Також Маргарита зазначає, що ставлення словаків до українців змінилося і через поведінку деяких біженців з України, які вважають, що їм всі винні.

"Одного разу на ринку бачила, як жінка-біженка вимагала з продавця знижку на продукти і кричала: "Ми тут всю Європу охороняємо", – каже Маргарита.

Про наслідки виборів говорити зарано

Українці у Словаччині, з якими нам вдалося поговорити, кажуть, що про наслідки виборів і як вони вплинуть на ставлення до біженців, говорити ще зарано. Якихось радикальних змін не бачать, бо на місцях проблемами українців поки що займаються ті ж самі люди, що й раніше.

"У ставленні словаків до українців не бачу великих змін, словаки взагалі досить толерантні. Живуть поряд роми, мадяри. Звісно є культурні особливості, але антагонізму немає. А от до війни дійсно сталвення різне, багато хто вважає, що це все "здійснює Америка", а нам треба якось порозумітись з росіянами, бо вони теж слов’яни", – вважає один з наших співрозмовників.

Дехто з біженців говорить, що вже боїться на вулиці розмовляти українською.

Інша українка говорить, що з березня 2022 не помітила змін у ставленні.

"Як і тоді, так і тепер ставлення різне від різних людей. Але вплив російської пропаганди на словаків дуже великий. Від місцевих я часто чула про НАТОвські біолабораторії, про спалювання живцем росіян на Донбасі вісім років поспіль, і про злі США, які змусили росіян воювати. Саме ці всі однакові історії курсують по Словаччині: від Високих Татр до угорського кордону", – говорить вона.

Утім, українка зазначає, що більшість словацьких співрозмовників готові чути інші точки зору і після тривалих розмов визнають, що "Путін – таки х***ло".

Словацький журналіст Мирослав Тода у коментарі "УП. Життя" визнає, що результати виборів і формування нового уряду в країні дають чимало сигналів того, що стосунки між Україною та Словаччиною погіршаться. Утім, він сподівається, що це не стосуватиметься відносин між українцями та словаками.

"Я знаю багато людей, що досі допомагають біженцям. Зокрема, мій друг фотограф збирає гроші на "швидкі" для України. 7 машин вже привезли медикам на фронт. Тобто між словаками та українцями все не так погано, як на рівні політиків", – каже журналіст.

Яна Осадча, "УП. Життя"

Читайте також: Працевлаштування за кордоном: перспективи та шанси українських біженців