"Я би хотіла, аби сім'ї не боялися підлітків". Історія родини, яка всиновила 12-річного хлопчика з інтернату

Пів року тому родина Анастасії та Олексія усиновила 12-річного Микиту. Сімʼя не планувала всиновлювати підлітка, адже наважитися на дорослу дитину не так просто.

На той час Микита змінив уже три сімʼї. Спершу його вилучили з біологічної родини. Потім він був один раз усиновлений іншою сімʼєю, але його повернули в інтернат. Третя родина була опікунами Микити, і він якийсь час жив з ними, але потім знову повернувся в заклад. 

Спільно з Фундацією DEJURE ми поговорили з Анастасією про те, як це – наважитися виховувати підлітка, який мав досвід життя у різних сімʼях, як змінюються стосунки між чоловіком та дружиною, коли в домі зʼявляється доросла дитина, а також про те, чому важливо не боятися усиновлювати не лише маленьких дітей.

"У мене є знайома, яка хотіла взяти під опіку дитину, і от їй запропонували нашого хлопчика. Вона з ним познайомилася, але для неї він був занадто дорослим, бо в неї свої діти менші. Ми тоді з чоловіком ще навіть курси усиновлювачів не пройшли, їхали додому. І фото цього хлопчика просто вилізло нам в рекламі на Facebook. Я сприйняла це як знак, і ми його забрали", – розповідає Анастасія.

Далі – пряма мова жінки.

На шляху до: як вирішили усиновити

Мені хотілося всиновити дитину, але я думала, що все буде по-іншому, що з чоловіком спочатку матимемо власних дітей, а потім вже всиновимо. Після 24 лютого 2022 року я вже була вагітна. Але, мабуть, через стреси, нерви, вагітність обірвалася. Тому ми вирішили спочатку всиновити, а потім вже і свої зʼявляться. 

Восени 2022-го ми почали шукати дитину. Минуло девʼять місяців від моменту, як ми прийшли у соцслужбу, до моменту, як дитина опинилася у нас вдома. Спершу ми збирали документи на усиновлення, а вже потім – на опіку. Одразу брати під опіку дитину – це швидше, ніж усиновлення. Також довго чекали, поки в нашому місці розпочнуться курси усиновлювачів. Потім соцслужба загубила наші документи. Тому все затягнулося. 

Ми не планували всиновлювати підлітка, але і геть маленьку дитину я не хотіла. Думала, дитина буде десь років восьми. Але Микита нам заочно сподобався. Ми пішли до соцслужби і розпитали про нього. Нам повідомили, що він – складний випадок. Бо ми в нього не перша родина, його вже розусиновлювали, опікуни повернули Микиту в інтернат. Але ми вирішили взяти направлення і познайомитися. 

Перші перешкоди: знайомство було дуже напруженим

Знайомство відбувалося в центрі реабілітації, де на той час жив Микита. Розумієте, всі діти хочуть в родину. Він хвилювався, намагався сподобатися, жодного слова з себе не міг витягнути. Ми теж напружені сиділи, дивилися одне на одного. Не знали, що в нього запитати і тиснути не хотіли.

Памʼятаю, що трохи розповіли про себе, що живемо вдвох, що в нас поки немає дітей, але є два коти, дві собаки. Ми запитали, чи він любить тварин, і він сказав, що так. 

У Микити не було ніяких страшних діагнозів, не було інвалідності. Був сколіоз, як у більшості людей, але нічого такого. Але пізніше я зрозуміла, що там не так добре проводили медичне обстеження, і ось ми зараз збираємося до лікаря, бо Микита часто скаржиться на біль в шлунку. Нещодавно я стала помічати, що в нього поганий зір, про це нам взагалі ніхто не казав.

Один раз сходили до нього в гості в інтернат. На другий раз вже були готові його забрати, але в службі сказали сходити ще раз поспілкуватися. На третій раз ми забрали Микиту додому. 

Сам Микита виглядав нормально в інтернаті, доглянутим. Вони знали, що ми прийдемо знайомитися, він був свіжо підстрижений. Дуже запамʼятався момент – він був в звичайних нормальних джинсах. Але потім, коли приїхав до нас, я дивилася його одяг і це була жесть – все в дірках, якесь чудне.

Я думала, може якось усе випрати і стане краще. Бо я ж не можу просто викинути його речі і сказати пішли купувати нове, може дитина образиться. Тому одяг ми змінювали дуже поступово, і на все я в нього питала дозволу.

У нього були кеди на два розміри менші, ніж нога. Коли попросила його вдягнути джинси, він сказав, що в нього немає. Тому я подумала, що на знайомство дітей більш-менш приодягають. До цього ж я не знала, з чим діти приїжджають в родину взагалі.

У нього була коробка одягу, рюкзачок, телефон, який не працював, навушники, які теж не працювали. Але нічого такого, що мало б для нього особливе значення, не було. 

Передісторія: життя Микити до зустрічі з Анастасією і Олексієм

Перша родини Микити була біологічною. Потім була родина, яка його усиновила. Далі були опікуни і потім ми. Четверта родина. Я цікавилася, чому так, але не знаю, де правда, а де ні.

З біологічної родини Микиту забрали у шість років. Приблизно у сім він потрапив до перших усиновлювачів. Микита казав, що та сімʼя йому просто не сподобалася, і він навмисно погано з ними поводився, випробовував їх.

Зі слів служби, він був дуже привʼязаний до біологічної матері, дуже її любив. Микита постійно сумував, плакав, тому нову жінку як маму не сприймав. А вона, мабуть, це уявляла по-іншому. Але ж, звісно, дитину тільки забрали від мами. Якою б вона не була, він її любив. Як він мав би себе поводити? 

Його біологічна мама живе в нашому районі, але Микита з нею не спілкується. Я запитувала його, але він не хоче. Знаю, що дітям рано чи пізно стає цікаво, і вони самі починають шукати своїх біологічних батьків. Микита своїх нормально памʼятає і знає, якщо захоче поспілкуватися, то ми можемо сходити до них. Але поки ні.

Переїзд до нової родини: свята ми не влаштовували, щоб не злякати 

До приїзду Микити ми облаштували йому кімнату, коли вже знали, скільки років буде дитині, яка до нас потрапить. Бо є різниця – готувати кімнату для чотирирічної дитини чи для дорослого хлопчика. Ми купили диван, шафу, стіл.

Одразу я ноутбук не давала, бо це для навчання. Виділили речі йому в користування. Нічого вражаючого ми не робили, але Микиті дуже подобається, що в нього є окреме затишне місце. Часто кажуть, що діти просяться на початку спати разом з батькам. У нас такого не було. Він спить в своєму ліжку. Ввечері любить з нами полежати, подивитися кіно. А потім ми кажемо, що вже пора спати, і він спокійно йде до себе. 

Якогось свята до його приїзду ми не влаштовували. Були думки купити торт, кульки, але коли ми проходили курси, то нам казали, що краще так не робити. Я прислухалась, і це був цілком звичайний день. Так потрібно, щоб не злякати дитину. Бо це для нас, дорослих радісний момент, бо ми чекали. А дитині може бути сумно, бо це не перша її сімʼя. Вона може боятися, може хотіти побути сама. Треба дати час прилаштуватися до нових умов, ознайомитися.

Дитина не така соціальна, як ми, і деякі речі, які розуміємо ми, дорослі, не розуміє. Наприклад, у перший день показали усе до дрібниць у ванній кімнаті: ось мило, шампунь, вода, вона вмикається так, ось твій рушник. Але я забула сказати, що в душовій кабіні зачиняються двері.

Памʼятаю, Микита виходить з ванни, а вся підлога водою залита, і він стоїть задоволений. Це не його провина, а моя: треба було все сказати, бо звідки дитина знає, як такою кабіною користуватися?

Адаптація: одна справа – це читати про неї/нього, інша – зіштовхнутися напряму

Мені здається, його адаптація проходила легше, ніж наша, бо він уже мав досвід життя в новій родині. Коли ми забрали Микиту, зайшли додому, то спершу познайомили з тваринами. Я думала, може він не захоче з нами гуляти.

Спитала, що Микита хоче робити: може побути в себе в кімнаті, може піти погуляти в парк. Він сказав, що хоче в парк, і ми втрьох поїхали гуляти. Цей день ми зранку до вечора провели разом. Ввечері з чоловіком вклали його спати. Подивилися одне одного і подумали – ну, ніби нормально все минуло.

Ми розуміли, що у Микити непростий характер. Але це не лякало. Спершу взагалі здавалося, що він дуже чемний хлопчик. Пізніше Микита адаптувався, став звикати до нас, і тепер трапляються приколи. Але, гадаю, скільки б ти не готувався емоційно до появи дитини, одна справа – це читати про неї/нього, інша – зіштовхнутися напряму. І потрібно себе дуже контролювати.

Микита з нами вже шостий місяць. Зараз трохи важче, ніж було на початку. Бо перші тижні ви намагаєтесь одне одному сподобатися. Тепер уже треба якісь обовʼязки виконувати, хатні справи робити. Як будь-яка дитина, він дещо робити не хоче, іноді лінується, тоді відбуваються якісь дрібні сварки. Але це нормально для будь-якої родини, незалежно чи свої діти, чи всиновлені. 

Я його особливо не чіпала далі, не змушувала називати мене мамою. Боялася тиском відштовхнути від себе.

Микита поступово почав розповідати мені про свої сімʼї, сказав, що памʼятає біологічну маму. Я сприйняла це як момент зближення: якщо дитина таке розповідає, значить, починає нам трохи довіряти.

Потім чоловік запитав Микиту, чи не хоче він нас називати мамою і татом. У нього була така позиція, що дитині потрібні батьки, а не якісь Настя і Льоша. Микита пару днів походив, подумав. І тоді став говорити до нас "мамо" і "тату". 

Життя триває: я думала, що з підлітком мені буде набагато складніше

Я готувалася до того, що може дитина ображатиме тварин, квартиру підпалить, все вкраде, ще якісь жахіття. Я була готова до того, що він куритиме. Але ні. Часом дивлюся на Микиту і думаю, що не може бути йому 12 років уже, він ще геть маленький. Його десь треба обійняти, десь пожаліти. Мабуть, він дуже недоотримав цього в дитинстві.

У мене є друзі, які брали більш дорослих дітей на усиновлення, то з їхніх розповідей я розумію, що багато моментів їм давалися важче, ніж нам. Я не знаю, як буде далі. Можливо, Микита дорослішатиме і наші стосунки будуть погіршуватися. Але зараз він – нормальна дитина, яка просто потребує уваги та любові, от і все. 

Не сказала б, що після адаптації у нас почалися сильні труднощі. Бо інколи послухаєш друзів, що біологічні діти чудять, то розумієш, що в нас все гаразд. Микита впринципі робить все, що від нього вимагається. 

Наприклад, у нього є домашні обовʼязки. Вони з чоловіком по черзі миють посуд. День – чоловік, день – він. Микита має також прибирати у своїй кімнаті і доглядати за котами. Загалом це все. Інколи приходиш додому, а він не помив посуд. Я пояснюю, що у кожного в родині є свої обовʼязки, ми стараємося і хочемо, щоб ти теж старався, звикав до того, що іноді треба щось робити, навіть якщо не дуже хочеться.

У навчанні теж робить все, що потрібно. Чоловік, звісно, вважає, що сім балів це погано і можна краще. Я думаю, ну не "двійка" і вже класно, бо не треба зразу на навчання насідати.

Микита раніше вчився погано, його залишали на другий рік у молодших класах. Тож я поступово додаю навантаження.

Микита мав би бути в шостому класі, але через те, що його лишали на другий рік в школі, він вчиться у пʼятому. Адаптація в школі теж проходила нормально. Зі свого боку не помітила, щоб він якось нервував.

Вони займаються онлайн, а до школи ходять тільки раз на два тижні. Микиті подобається день, коли він йде до школи і бачиться там з іншими дітьми. Я періодично запитую, чи він там з кимось потоваришував, можливо, є якась дівчинка, яка йому подобається. Микита, мабуть, дуже соромиться і не особливо розповідає, але знаю, що з дітьми спілкується, і дівчинка така теж є. 

З читанням було проблематично. Микита дуже погано читав, по складах, і не розумів, що він читає. Я навіть не знала, що в його віці так може бути. Тому обовʼязково читаємо з ним щодня.

Зараз Микита уже нормально читає по 15-20 сторінок на день, навіть переказує прочитане. Звісно, інколи не дуже уважно. Як будь-яка дитина може дофантазувати свою історію. Але взагалі він уже сам помічає, наприклад, що читає не найгірше в класі.

Те, що він не вмів читати – це не його проблема. Якщо з дитиною не займатися, нічого не робити, то звідки можна чомусь навчитися? Я його запитувала, як він вчився в минулій родині. Микита розповідав, що щось там показали, а далі – йди вчись сам.

Я його запитую, чи вчився він сам. На що дитина сказала, що нічого не робила. Ніхто його не перевіряв, не сидів з ним. Микита – звичайна дитина. Якщо можна щось не робити, то він і не робитиме. Тому треба пояснювати, що це не я така вимоглива, що деякі навички потрібні передусім саме йому.

Із соціалізацією з іншими дітьми немає проблем. Куди не приходимо – Микита уже біжить до дітей, з кимось грається. Інколи може занадто біситися. Якось ми прийшли в ігровий центр для дітей. Тільки відвернулася, а він уже з кимось побився. Пояснюю йому, що так не можна. Але це буквально секунда, Микита навіть не встигає задуматися. Не думаю, що він це робить навмисно. Ймовірно просто заграється, гадаю, там, де Микита жив раніше, це вважалося нормальною системою спілкування.

Нові вподобання і мрії: дитина просто не знала, які ще можуть бути варіанти

Микиті подобалося грати в футбол. Припустила, що він раніше ходив на якусь секцію. Але потім усвідомила, що дитина просто не знає, які ще можуть бути варіанти. Бо я розповідаю, що є ще отакий спорт і такий. А він цього не знає.

Як можна обрати щось, що справді подобається, якщо ти нічого не бачив? Ми записали Микиту на одну секцію, він трохи походив, але без ентузіазму. Змушувати його не хотіли. Зараз же Микита ходить на джиу-джитсу, і йому дуже подобається, він чекає на тренування.

Коли Микита до нас приїхав, я запитувала, ким він хоче стати. Він спершу сказав, що пожежником. Разом з чоловіком почали розповідати йому більше про різні професії. То зараз Микита вже хоче стати айтішником. Запитує, що для цього потрібно вчити, куди треба вступити, скільки айтішники заробляють, чи можна його записати на якісь курси програмування. 

Зазираючи в майбутнє: плани на можливе усиновлення

На початку Микита запитував, чи може ми ще когось візьмемо. Я казала, що в нас є лише одна кімната, і питала, чи йому буде нормально її з кимось ділити. Він казав, що нічого, влізуть ще діти. Зараз же, коли ми говоримо про ще якихось дітей, він починає нервувати і трохи ніби мене відмовляє. Про сестру теж уже не так часто згадує. Я думаю, що він відчув, як прикольно бути самому в родині і мати всю увагу суто собі. 

У Микити є сестра, він про неї знає. Їй два роки, вона ще геть маленька. Його мама народила дитину від іншого чоловіка і залишила її в пологовому.

Микита ніколи не бачив сестру, тому соцслужби дозволили їх розділити. Тобто її може всиновити інша родина. Але ми з чоловіком думаємо, що не проти її забрати теж. Зараз дівчинка за кордоном, у нас є пріоритет усиновлення (після інтерв'ю стало відомо, що Анастасія з чоловіком вирішили всиновити другу дитину, сестру Микити, – примітка авторки). 

Нам поки ніякої інформації про неї не надають, бо спершу маємо оформити документи. Ми постійно говоримо про це з Микитою, готуємо його, що, можливо, у нас скоро буде ще одна дитина. Я показувала йому її фотографію, але нічого не обіцяю, просто кажу, що, можливо, це станеться. Думаю, він вже може нормально це зрозуміти. 

Реальність усиновлення виявилася кращою, ніж мої очікування

Я не малювала ідеальної картинки, просто спілкувалася зі знайомими, які через це проходили, і більш-менш розуміла, як воно буде. Саме тому, навіть якби в Микити не було сестри, ми з чоловіком, мабуть, ще раз би також наважилися на усиновлення. Я готова до цього, але треба тоді змінювати житлові умови, щоб усім було комфортно, щоб у кожного був свій куток. 

Трохи змінилася рутина – мені стало мало часу на двох з чоловіком. Останні кілька неділь ми з ним виїжджаємо пообідати просто удвох, без Микити. Бо в нас стало дуже мало часу, щоб просто поговорити, подивитися разом якесь кіно, прогулятися. Тобто інколи нам теж треба просто сходити на побачення удвох.

Плюс ми звикли бути удвох постійно, говорити, що хочемо, а з дитиною треба продумувати, що казати. Бо він уже підліток, все розуміє і запамʼятовує.

Зі свого досвіду майбутнім усиновлювачам можу сказати одне – не майте неймовірних очікувань. Усі діти хочуть жити в сімʼї, мати маму і тата. Інколи вони роблять щось не тому, що хочуть навмисно вам зашкодити.

Часом діти з інтернату просто не вміють інакше поводитися, бояться довіряти. Батьки мають бути просто готові до найгіршого. Якщо найгіршого не трапиться – класно. А якщо трапиться – ви вже будете готові. 

Ще я би хотіла, аби сім'ї не боялися підлітків. Всі зазвичай хочуть взяти в родину малечу. Але підлітки – це також діти. Їм потрібна доросла підтримка, направлення. Їх треба готувати до дорослого життя, аби дитина не обрала найгірший шлях. Ми, дорослі, можемо показати їм, який класний цей світ. 

Читайте також: "У мене ніколи не було здорових дітей". Як родина Сєнцових виховує двох кровних і чотирьох всиновлених дітей з інвалідністю