Штолен, олів'є і щур Борис. "Романтика" новорічно-різдвяних свят на бойових позиціях гірсько-штурмової бригади

Різдво і Новий рік – улюблені свята українців, які вони звикли відзначати в колі сім’ї або близьких друзів. Однак цього року сотні тисяч наших співвітчизників змушені проводити ці суто сімейні свята на фронті – в зоні бойових дій, на своїх позиціях.  

Як сприймає таку необхідність кожен солдат, написати неможливо, тому цей репортаж – лише невеличка частка із загальної картини святково-бойових буднів. Але вона дає уявлення, як бійці відзначають свято, що відчувають, про що думають і чому воюють… 

"Франкенштейн", точність роботи і криворукість ворога 

Посадка з чорними, лисими деревами на околиці села в Запорізькій області. З обох боків поля з пожухлою травою, які не оброблялися з осені 2021-го.

До російських позицій кілька кілометрів. Посеред посадки бліндажі й щілини, укріплені кругляком, накриті плівкою й прикидані землею. Це бойові позиції артилерійського підрозділу 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

Головна зброя – причіпна далекобійна 152-міліметрова гармата "Гіацинт", яка дісталася як трофей у ході минулорічної Херсонської кампанії. Гармата кілька разів потрапляла під ворожий вогонь, на ній замінені деякі вузли й деталі, тому артилеристи називають її "Франкенштейном". 

"Франкенштейна" обслуговує розрахунок, який можна назвати родинним. Із сімох бійців двоє – батько й син, ще двоє – рідні брати. Географія походження – п’ять регіонів: Закарпаття, Тернопільщина, Хмельниччина, Дніпропетровщина, Запоріжжя. Вік – від 21 до 46 років. 

Днями різко потепліло, надворі близько 5 градусів, тому запорізький чорнозем перетворився на в’язку масу, яка липне до берців і утруднює ходьбу. Форма у хлопців у глині, руки загрубілі й почорнілі. 

Друга половина дня, Володимир готує обід. Він тут найстарший – 46 років – і служить разом із 21-річним сином Миколою. Колишній заробітчанин звик жити далеко від рідних і вміє готувати, тому й став кухарем по сумісництву. Його руки вправно чистять картоплю, нарізають буряк і капусту. На газовому пальнику в казанку закипає вода, в яку він висипає інгредієнти, додає консервовану квасолю й качатину. 

Польова кухня збудована з ящиків від боєприпасів, накрита брезентом і маскувальною сіткою. Замість дверей – натягнуте рядно, в кутку – грубка, зроблена з "радянського" газового балона, під ногами кілька піддонів на вологій, слизькій глині.

У верхніх ящиках із надписом Explosive (вибухонебезпечно) зберігаються продукти, які завозять сюди раз на тиждень уночі. Холодильника нема – не потягнув би генератор. Щоправда, зараз зима, але морозилка дуже згодилася б. 

Під брезентом почулося гучне шарудіння, затим промайнула тінь, схожа на кішку.

– То пацюки, – байдуже каже Володимир. – Ми з ними дружимо – підгодовуємо хлібом. Одного майже приручили, він у бліндажі з нами живе. Борисом назвали. Здоровенний щуряка!.. 

Для цивільної людини дружба щурів і військових може здатися неприродною, але насправді в ній закладений здоровий прагматизм. Пацюки ганяють мишей, за що військові їх не чіпають і навіть підгодовують. Краще мати кількох приручених щурів, ніж сотні мишей, які гризуть і псують усе, що бачать. Артилеристи знають це з минулої позиції, де "домашніх" пацюків не було. 

– Вночі якась миша дісталася мені до руки й надгризла пучку пальця й ніготь, – згадує Володимир. – А я нічого й не відчув. І іншим хлопцям понадгризали уві сні пучки, так що смартфони вранці не розпізнавали відбитки пальців. Клавіші на раціях погризли, провідки, форму – страшне, що коїли, – каже чоловік, затягуючись цигаркою. 

У казанку бурлить борщ із качатиною, і кухар стишує газ. За кілька хвилин сходяться хлопці, насипають їжу в металеві тарелі, всідаються на лавку і їдять. Кухня заповнена парою від борщу, тут холодно й тьмяно. Зате борщ дуже наваристий і смачний. Колишній заробітчанин таки знає свою справу… 

Назовні швидко темніє – день дуже короткий, часова різниця із заходом країни півтори години. Спускаємося в бліндаж, де теж тьмяно, хоча світить неонова стрічка.

Площа бліндажа – десь 15 квадратних метрів, у більшій частині можна стояти в повен зріст. Під дальньою стінкою – земляний виступ метрів 5 завширшки – це спальне місце для п’ятьох бійців. Ще двоє сплять на розкладачках. Збоку стоїть грубка з виведеною на поверхню цівкою, під стіною – автомати і ручний кулемет Калашникова (кулемет призначений для збиття ворожих дронів). Повітря трохи димне й просякнуте тютюном, зате під землею тепло. 

Посадку неодноразово обстрілювали. Одного разу 152-міліметровий ворожий снаряд влетів у дерево прямо над бліндажем. Площу навколо прошило осколками, але нікого не поранило – хлопці встигли сховатися в укритті. Іншим разом по посадці відпрацював російський танк, а потім прилетів цілий пакет "Градів". Ворожі обстріли майже завжди починаються після стрільби "Франкенштейна". Хлопці це знають, тому після "роботи" швидко ховаються в укриття. 

Розвідувальні дрони зробили війну настільки очевидною, що маскувати позиції майже втратило сенс – усе дуже швидко вираховується. Тому надія на швидкість, точність роботи і криворукість ворога. Це стосується обох сторін. Однак у росіян є суттєва перевага – набагато більше боєкомплекту… 

Запорізький "націст" із металошукачем 

У грубці палахкотить вогонь, хлопці розмовляють між собою на різні теми. Євген (або Фенікс), командир гармати, – єдиний місцевий, запорізький. На його кофті погризена спина – наслідок мишачої навали на минулій позиції.

Дім Фенікса на окупованій території, і він із сумом і злістю каже, що з росіянами погодилися співпрацювати знайомі, в тому числі колишні вчителі. А потім згадує кумедний випадок:

– Я захоплююся археологією, у мене вдома залишилися різні знахідки. Коли прийшли кацапи, хтось здав їм базу даних бійців ЗСУ. То вони приїхали до моєї хати, яка давно пустує, й питають сусідів: "Ну, гдє ваш націст?" Ті нічого не розуміють і знизують плечима. Кацапи одразу в хату й знаходять у гаражі кілька німецьких касок періоду Другої світової, які я відкопав із металошукачем. Так і отримали доказ, що я дійсно "націст", – сміється Фенікс. 

Хлопці підхоплюють тему гумору й згадують перші дні повномасштабки, коли змушені були відходити під тиском росіян. 

– На околиці села нас починає крити кацапська арта, – згадує Володимир. – Кидаємося до хати пасічника, в якій жили кілька днів, щоб сховатися. Фенікс дістає з гвіздка над дверима ключ, відмикає замок, ми ввалюємося в сіни, і тут прямо в хату прилітає снаряд! Гуркіт, блиск, курява – даху нема, кімната зруйнована, але нас врятувала стіна. Фенікс спокійно: "Так, нам тут не раді, йдемо в інше укриття!" Вибігаємо зі зруйнованої хати, а він холоднокровно зачиняє двері на замок і вішає ключ на гвіздок!.. 

Після загального сміху розмови затихають, хлопці занурюються в смартфони. У цій сірій посадці, серед поля й далеко від цивілізації, вони мають один величезний бонус – Старлінк – вікно в зовнішній світ і зв'язок із рідними.

Минулого року завдяки йому топогеодезист Руслан прямо з бойових позицій зробив своїй дівчині пропозицію. Зараз їхньому сину 11 місяців, і якби не відеозв'язок по інтернету, малюк не впізнавав би тата. 

– Раніше стабільного зв’язку не було, я не міг подзвонити день-два й дуже мучився, – каже Руслан. – Вагітна дружина теж переживала, хоча їй не можна було. Для мене відсутність зв’язку з рідними – гірше, ніж бути під обстрілами. А я багато разів був… 

Над стелею чується шарудіння – на підвішену сумку залазить миша, уважно оглядає бліндаж і кудись ховається. Ніхто на неї не звертає уваги. 

Вкладаємося на нічліг, залазимо в спальні мішки хто у формі, хто в "термусі". На спальному виступі тісно, кожен має близько метра завширшки. Фенікс визначає чергових, які впродовж ночі слідкуватимуть за донесеннями (можливі нічні стрільби) й підкидатимуть дрова в грубку. Збоку біля стіни знову чується шарудіння, вже гучніше. На притулений до стіни автомат залазить здоровенний щур, а далі перестрибує на поличку й зникає. Це Борис – друг артилеристів і гроза мишей. Засинаємо під "ігри" гризунів і палахкотіння вогню в грубці… 

Здичавілий кіт, зруйноване село й сріблясті ялинки 

Над ранок поле й посадку вкриває густий туман, ґрунтова дорога від вологи розкисає ще більше. Металевий кухлик із гарячим чаєм обпікає губи, зате гарно зігріває зсередини. Несподівано біля кухні з’являється сірий смугастий кіт – красивий, наче з картинки. 

– Здичавілий, їх тут кілька, – пояснює Володимир. – Годуються біля нас, але близько до себе не підпускають, навіть погладити не даються. Геть дикі…

Наводжу на кота камеру смартфона, той зачудовано дивиться на мене, а через секунду стрибками тікає в кущі. 

Погода явно "нельотна", густий туман заважає коригуванню вогню, тому вирішую пройтися в сусіднє село й пошукати ялинкові гілки – свято ж іде. Посадка тягнеться на кілька сотень метрів, вона понівечена обстрілами, з поламаними деревами й вирвами від снарядів, одразу за нею починається польова дорога.

Чорний ґрунт налипає на берці й робить їх удвічі важчими, йти швидким кроком неможливо. Нарешті з’являються перші хати. Невелике село здається зовсім пустим – дахи на будинках розбиті, шибки винесені, стовпи повалені, бетонні й металеві огорожі в дірках від уламків снарядів. Видно, що селу добряче дісталося. Ніде ні душі, хоча в деяких хатах вікна затягнуті плівкою, суцільна тиша аж давить на психіку.

Проходжу одну вулицю з величезними калюжами, за нею другу. Біля відносно вцілілої хати ростуть три сріблясті ялинки – те, що треба. Але на фоні всього розбитого й зруйнованого вони настільки красиві, що шкода обрізати гілки, тому вирішую йти далі.

На краю села повалене снарядом дерево перекриває ґрунтову дорогу, яка веде до асфальтної траси. Збоку височать ангари агропідприємства, яке, судячи з огорожі й будівель, до війни процвітало. Зараз тут пустка – дахи ангарів зруйновані, через огорожу видно великі вирви. Раптом чується лопотіння крил, і я інстинктивно пригинаюся й шукаю найближче укриття. На щастя, це не дрон, а зграйка птахів. 

Повертаюся в село трасою й виходжу на невеликий сквер зі спортмайданчиком і кількома туями. Спортмайданчик поритий "Градами", туї поламані, але кілька гілок якраз згодяться замість ялинки. 

Здалеку лунає черга зенітки, за нею ще одна. Видно, якийсь дрон таки прилетів до села. Через пару хвилин чується свист і гучний вибух. Прихід метрів за 800, для мене він не становить загрози. Але якщо ворожий вогонь коригує дрон, на видноті краще не затримуватися. За кілька хвилин знову свист і вибухи – загалом 5 приходів на околицю села.

А далі ще один вибух – набагато потужніший, збоку від посадки. Свисту перед тим не було, значить, це працював "Франкенштейн" – так гучно "говорить" тільки він. Повертатися в посадку зараз небезпечно – можуть бути приходи у відповідь, а до бліндажа далеко. Тому ще на пів години затримуюся й оглядаю село.

На вулицях побита цегла, зруйновані хати виринають із густого туману й нагадують моторошну картину з постапокаліптичного фільму. Більше не стріляють – даються взнаки снарядний голод і "нельотна" погода. Тому повертаюся на позицію. 

Іштван, товариш із Закарпаття, угорець за національністю, прислав до Різдва й Нового року угорські шоколадні іграшки в новорічних обгортках, німецькі різдвяні кекси штолени та інші інтернаціональні ласощі – справжні делікатеси в цих умовах. Наряджаю ними на кухні "ялинку", а за вазон служить тубус від натівського 155-міліметрового снаряда. На тубусі вказаний рік виробництва – 1969, хоча виглядає як новий. 

При виді такої незвичної прикраси Володимир проймається новорічним настроєм і вирішує приготувати на вечерю щось святкове – олів’є. Він швидко відварює й нарізає овочі, дістає майонез і спеції. А далі гріємо консервований вишневий компот, додаємо кориці й гвоздики – чим не глінтвейн?

Святкове диво, яке в кожного своє 

Вже давно стемніло, тому спускаємося з ласощами в бліндаж. Артилеристи вперше чують про штолен, але, скуштувавши, жують із явним задоволенням – кекс дійсно дуже смачний. На якийсь час у бліндажі западає тиша, чути тільки звуки ложок, якими хлопці набирають олів’є. 

Під таку вечерю мимоволі хочеться святкового дива, і воно дійсно тут є – в кожного своє. 

У перші тижні повномасштабки Микола разом із батьком і товаришами займав позицію біля Гуляйполя. Гармата вела безперервний вогонь по ворогу, і хлопець нагнувся, щоб подати черговий снаряд. У цей момент ворожий уламок акуратно зрізав на його спині шматок броніка… Диво! 

21-річний Артем, молодший із двох братів, минулого літа разом із товаришами потрапив під удар російського "Ланцета". 

– Ми відстріляли по цілі й уже складали гармату, щоб зробити перекат на інше місце, – згадує він. – Я тільки підняв кувалду, як побачив спалах… Двоє наших хлопців загинули, троє отримали поранення. Мені посікло бік, а рука "впіймала" 16 дрібних осколків. 

Але це ще не все. Під час лікування й реабілітації Артем познайомився з дівчиною і навесні цього року одружився. Хіба не диво? 

24-річний Арсен у грудні минулого року під час боїв за Бахмут потрапив під "роздачу" гармати ворожої БМП. 

– Кацапи вирахували нашу точку, – каже хлопець. – Перший снаряд вибухнув біля окопів, я зразу стрибнув у своє укриття, присів навпочіпки й уже хотів лягати. І тут ще один приліт – прямо в укриття. Гуркіт, пилюка, все розкидане… Якби я встиг лягти, снаряд прошив би наскрізь, мене врятували якісь 2 секунди. Один дрібний осколок влучив у голову, один у шию, ще три в руку. Зате бронік виявився фартовий, він повністю цілий – усі осколки полетіли в мене, – сміється Арсен. 

Хлопці тримають загрубілими руками металеві кухлі з "глінтвейном" і смакують німецьким різдвяним кексом. Бліндаж, штолен, олів’є, щур Борис, глінтвейн… Ці несумісні в нормальному житті речі складаються тут у якусь сюрреалістичну мозаїку! Та хлопці ні на що не зважають, а просто їдять хорошу їжу.

Хочеться спитати про їхні бажання на Новий рік, але питання звучало б недоречно й пафосно. Відповідь і так зрозуміла, вона в самому повітрі – задимленому, але теплому. 

– Ми всі стомилися, – каже Руслан, – дуже… Якби поставити сюди когось непідготовленого, то, думаю, він витримав би тиждень, а потім запанікував. Обстріли, постійна загроза смерті, замість душу вологі серветки, туалет під відкритим небом, навіть одяг нема де випрати. Ми на цій позиції вже другий місяць безвилазно. І миримося, іншого вибору немає.

Якщо вдома хтось чекає, є до кого йти, то це великий стимул бути тут, навіть у цих умовах… Мені теж хочеться полежати в теплій ванні, потримати сина на руках, повести дружину в ресторан. Але я розумію, що мушу бути тут, бо якщо ми не зупинимо кацапів, вони підуть далі. А далі Дніпропетровська область, де мій дім… 

Вкладаємося на нічліг. Над головами чується голосний шурхіт, плівка під стелею прогинається – це Борис. Микола простягає руку й гладить крізь плівку щура.

"Хоче полащитися, щоб за вухом почесали", – сміється він. Пацюк у відповідь неквапом перебігає в інший куток. 

Поруч лежить Руслан, його освітлене смартфоном обличчя й саме починає світитися по-особливому – це до камери на тому боці відеозв’язку підповзає син і починає белькотіти до тата щось по-дитячому. 

Інші хлопці теж говорять зі своїми рідними, хтось читає новини чи грає в онлайн гру. Поступово розмови стихають, у бліндажі стає тихо. Чується тільки шурхіт мишей і палахкотіння вогню в грубці. Неонова стрічка освітлює напівтемряву, нагадуючи гірлянду й Новий рік. Ще один рік… 

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя 

Фото автора