"Чоловіки теж плачуть": розмова з ветераном, який вчиться жити та допомагати іншим

Які у вас плани на найближчі вихідні, якщо вам під тридцять? Зранку трохи роботи по дому, в обід сходити з дітьми в парк гойдалок чи на майданчик, дорогою назад зайти в магазин за продуктами, готуючись до потенційно веселого вечора з друзями чи коханою людиною. Уявіть, що в якийсь момент ви невдало рухаєтесь і отримуєте травму, яка скасовує всі плани. До наступних вихідних пройде. А якщо не пройде? Ніколи…

Ви тисячами інтерпретацій промотуєте той день. "А що якби я…".

Паралельно бігаєте по лікарях. Ділитесь наболілим з найближчими. Згодом відчуваєте, що лікарі не працюють, а коло найближчих все звужується.

У вас чітке відчуття, що ви нікому не потрібні і життя завершене. Тримає тільки розуміння, що померти завжди можна встигнути. Завжди. Тим більше, якщо ваша травма – це не ушкодження від "невдало помитих вікон у квартирі", а вивірений крок заради суспільства. Бо ви військовий. Списаний за травмою.

Чи винне вам щось суспільство, яке гоцає з суботи на неділю в найближчому барі? Ні, бо, давайте чесно, воно навіть не знає про ваше існування. Але гомо сапієнс тим і відрізняються від героїв Animal Planet, що здатне робити висновки. Українці точно здатні. Просто вони поки що травмовані війною і викликаним нею напруженням, безкінечною корупцією, породженими нею дикими атрибутами сили у вигляді великих машин і кам'яних облич. Та, дякуючи богам, комплекси хиткі. Хочете перевірити? Уступіть комусь дорогу, рухаючись по головній, і вам гарантовано віддячать.

Якщо ви ветеран, ви майже напевне живете з відчуттям людини, яка щойно вийшла з боксерського рингу. Без емоцій, але з впевненістю. Та яким би кременем ви не були, вам, людині, обов'язково потрібен зворотний зв'язок. Чи то у вигляді подяки і доброго слова на вулиці, чи то в якості притриманих дверей при виході з магазину.

Проєкт "Української правди" "Достойне життя ветеранам" саме про зворотний зв'язок. Не як послуги.  Якщо ви член суспільства, то як пошани. Якщо ви роботодавець – як цинічного розуміння, що ветеранів тисячі, і в сучасних умовах саме вони будуть займати частину вашого кадрового портфеля.

Прочитайте. Це не про них. Це про нас в них.

Цього разу наш герой – ветеран Богдан Бабченко, який після важкого поранення і тривалої реабілітації став інструктором першого контакту в Дніпрі. Він допомагає людям зі спинальними травмами, ділиться власним досвідом адаптації і чесно говорить про те, як змінюється життя після служби та після поранення.

– Богдане, розкажіть, будь ласка, про себе до війни. Ким ви були, де працювали?

– Я працював у компанії "Сільпо". Я був пекарем, пік хліб. Потім був в офісі інспектором шкільно-булочних виробів. За два тижні до повномасштабного вторгнення звільнився.

– Як зустріли війну і як опинилися на фронті? Це було ваше рішення чи мобілізація?

– Війну зустрів удома. Спав, прокинувся від того, що над будинком пролетів винищувач. Звук був такий, що все здригалося. Потім сказали, що були вибухи, але я їх навіть не почув.

Через два місяці я пішов до військкомату. Хотів піти відразу, але батьки не дозволяли, бо мій брат уже пішов на фронт. Вони боялися втратити обох. А потім мені просто на вулиці дали повістку. Прийшов сам, пройшов комісію. Менше ніж за місяць потрапив на службу.

– Де саме служили, у яких регіонах, які завдання виконували?

– Почав на Харківському напрямку, з-під Ізюма. Це ще до контрнаступу на Харківщині. Все літо там був. У середині серпня нас відправили під Соледар і Бахмут. Ось на цих двох напрямках і залишався до поранення.

– Яка у вас була бригада?

– Зараз це 425-та штурмова. Тоді ми просто були "СКЕЛЯ".

– Розкажіть про поранення, якщо хочете про це говорити.

– На той момент я вже був пілотом дрона. Того дня відбувався обмін полоненими. Затишшя, без обстрілів... Ми стояли на новій позиції, приблизно за 500 метрів від лінії, і спостерігали, щоб не було диверсійних груп. Чекали, коли обмін закінчиться, щоб знову почати роботу. Але ворог почав атакувати раніше.

Недалеко від мене розірвалася міна. Один уламок потрапив під бронік, зачепив грудний відділ. І все… Пошкодження спинного мозку.

– Що було далі? Як діяли медики, як пройшло лікування?

– Тоді, коли отримав травму, мене одразу відправили в лікарню. Там підлатали, але на реабілітацію відразу не направили. Сказали, що повезуть до Львова, а насправді відправили в Чернівці. Там просто сказали: "Полежиш – відійде".

Потім мене перевели до Києва, у Феофанію. Уже звідти десь у серпні я поїхав за кордон, до Ізраїлю, на першу справжню реабілітацію. Це держава забезпечила.

– Якщо говорити не про фізичне, а про психологічне відновлення. Були якісь речі чи люди, які допомогли підняти голову? Чи це внутрішня робота?

– У Феофанії був дуже добрий психолог. Єгор. Бойовий, часто їздив на фронт. Ми з ним довго працювали, бо після Чернівців у мене почалася депресія. Не така, щоб зовсім критична, але вже була.

Це і внутрішня робота завжди над собою, і велика заслуга людей, які поряд. Які, хоч ти на відстані, пишуть, дізнаються, як твої справи. Також є момент серед людей – у них на таких етапах може бути необізнаність стосовно цієї травми. Вони там: "Борися, борися, борися".

Звісно, кожна людина буде боротися, але теж не варто сильно насідати на її можливості. Вона в будь-який момент може підняти руки в боротьбі або їх трішки опустити. Їй може просто не вистачити дихання на цю довгу дистанцію.

– Як проходила адаптація після поранення і лікування? Що було найскладніше?

– Не хотілося закриватися в собі. Сидіти вдома, нічого не робити. Це не про мене. Хотілося більше виходити, бути серед людей. Але водночас було важко зрозуміти, що я тепер можу і чого хочу.

Думав про роботу, може онлайн, може якусь віддалену. Настрої постійно змінювалися. То хочеться, то ні. Були перепади, плюс стосунки з друзями змінилися. Коли був на фронті, то всі писали, підтримували. Коли повернувся, то ніби й поруч нікого. Навіть просто вийти прогулятися було ні з ким. Добре, що я живу в приватному секторі, можу сам виїхати. У квартирі, певно, було б складніше.

Психологічні гойдалки сильно виснажують. Ти не розумієш, що робити далі. Ще моя власна неусвідомленість того, що зі мною сталося. Довго не приймав свій стан. Мені здавалося: "Ні, я все одно буду ходити". Не хотів визнавати.

Зараз – прийняв. Я себе прийняв таким, який є. Будь-яка людина з подібною травмою все одно мріє відновитися. Але головне, не просто мріяти, а діяти. Можна сидіти й нічого не робити, а можна мріяти й рухатися вперед, щось пробувати. Покращення є? Добре. Але важливо не забувати про те, що є сьогодні.

– Чого, на вашу думку, бракує ветеранам?

– Більше розуміння, простих людських речей. Хтось запитав би: "Як ви? Чим допомогти?" – і цього вже достатньо.

Знаєте, я от що помітив: молоде покоління, ті, кому по 20. Вони частіше допомагають. Двері відчинити, сумку підняти. А от старші люди – ні. Ще з радянського часу лишилося, що людей з інвалідністю ховали, соромилися показувати.

Багато всього змінилося. Треба вчитися з нами спілкуватися. Але не всі хочуть. Хтось скаже: "Іди, помийся, святої водички попий". Нерозуміння, що це не лікування. Старі методи, які не працюють.

Іноді й допомогти хочуть, але не знають як. Наприклад, у мене через травму порушений баланс. Я можу впасти, якщо неправильно допомогти. Тому краще завжди спитати: "Потрібна допомога?". І тільки тоді діяти.

– Як ви стали інструктором першого контакту?

– Це все якось природно сталося. Я в Дніпрі вже після реабілітації був, і до мене приходила дівчина з організації ГАР (Група активної реабілітації). Вони бачили, що я вже адаптований, що можу сам робити багато речей. Потім мене запросили в реабілітаційний центр, де також був хлопець зі спинальною травмою.

У Дніпрі тоді не було представника ГАР. Мене попросили допомагати. Просто приходити, показувати, як пересідати, як користуватись пандусом, як рухатися. Потім запропонували стати офіційним представником. Погодився.

Тепер, коли в лікарнях Дніпра з’являється пацієнт із травмою, що потребує допомоги в адаптації, мені телефонують. Я приїжджаю, спілкуюся, показую все на власному прикладі. Іноді достатньо просто того, що людина бачить мене, що я живу, пересуваюся, можу все робити сам. Це дає надію.

– Це психологічна допомога чи практична?

– І те, і те. Бо коли фізіотерапевт щось показує, він усе одно користується ногами. А коли я роблю те саме, то це інше. Ми говоримо на рівних. Люди бачать, що можна.

– Ви проходили якусь спеціальну підготовку?

– Є власний досвід, і є велика база, яку ГАР зібрав за роки. Ми працюємо не тільки з ветеранами, а й із цивільними, у кого травми різного рівня. Кожен випадок особливий. У когось часткова втрата, у когось повна. У когось зайва вага, і це теж впливає. Підхід індивідуальний.

У серпні я ще пройшов тренінг із підбору колісних крісел, отримав сертифікат. Тепер можу допомагати людям правильно підібрати візок під себе.

– Які питання найчастіше ставлять хлопці, з якими ви працюєте?

– Є багато. Часто – дуже особисті. Навіть про інтимне життя. Як продовжувати, як не втратити контакт із партнером.

І ще про друзів. Бо багато хто після травми відчуває, що всі відвернулися. Приходять один раз, "галочку поставили" і все. Побачили, як ти живеш і зникають. А ти залишаєшся сам. Ніби вони є, але їх немає.

Це дуже поширене. Через це багато хто просто перестає виходити з дому. Навіть у магазин сходитиє проблемою. Ти починаєш себе відчувати неповноцінним. Тоді важливо знайти нових людей, які приймають тебе таким, який ти є.

– Ви згадували, що пробували навчатися в ІТ. Розкажіть про це.

– Так, закінчив у школі Hillel базовий курс Python. У листопаді маю переходити на junior-рівень. Хочу працювати у цій сфері. Але після курсу треба пройти стажування, а воно офлайн.

Мені важко щодня кудись їздити. Тато возить, але йому теж нелегко. Таксі дорого. От і виходить замкнене коло. Але я не збираюся кидати. Думаю над фрілансом. Брати замовлення, робити проєкти дистанційно. Просто треба ще підучитися, підтягнути знання.

А взагалі з роботодавцями буває дивно. У резюме написав, що користуюсь кріслом колісним, що інвалідність першої групи. Дзвонять і кажуть: "Ми теж сидимо за комп’ютером весь день". Але вони не розуміють, що мені навіть у туалет важко потрапити, не говорячи вже про поїздки. Таке от нерозуміння простих речей.

– А як із пересуванням містом? Чи є якісь умови для цього?

– Соціальний транспорт у Дніпрі є, але користуватися ним складно. Треба збирати документи, черги, дозволи. Дають його лише кілька разів на місяць. Машину відправляють, вона тебе везе в точку, чекає п’ять годин. Це все.

Тому я частіше користуюсь таксі. Завжди замовляю "комфорт", бо там більша машина. Водії останнім часом дуже людяні. Допомагають скласти візок, уже навіть запам’ятали мене.

А от дороги – це біда. Тротуарів майже немає. Якось вирішив проїхатися по новій дорозі, а там ні тротуару, ні безпеки.

– Найголовніше – не закриватися в собі. Це складно, але треба пробувати. Якщо хочеться поплакати – плач. Це нормально. Чоловіки теж плачуть, просто не завжди показують.

Якщо є людина, яка готова бути поруч, не відштовхуй її. Бо можливо саме ця людина може тебе підтримати. Фізично ти навчишся все робити, а от всередині – складніше. Не треба вирішувати за інших, хто хоче допомогти. Дай їм шанс бути поряд.

– Є щось, про що ми вас не спитали, але вам хотілося б сказати?

– Може, тільки одне. Багато людей згадують про війну лише тоді, коли прилітає поруч. А потім через пару годин фото з відпочинку, турбази, море. Так, життя має тривати. Але треба залишатися людьми.

Я не кажу, що треба закривати кафе чи бізнеси – це економіка, це правильно. Але треба бути чутливими одне до одного. У нас, пам’ятаю, в Дніпрі приїжджала зірка, концерт, пробки, натовпи, а далі… повітряна тривога. А що, якби не закінчилося добре? Люди мають пам’ятати, у яких обставинах ми живемо.

Інтерв'ю записано в межах проєкту "Боротись за своїх. Гідне життя ветеранам".