"Для нас дорослий сказав – значить треба. Для сучасних підлітків це не працює" – психологиня про батьківство і різницю поколінь

"Нам, батькам, зараз дуже важко через відмінність поколінь: наше дитинство почалося в одному світі, а живемо ми і виховуємо дітей у зовсім іншому. Нам доводиться ніби сісти на шпагат між двома реальностями, щоб бути і з собою, і з дітьми.

З одного боку, ми проти того, що було в нашому дитинстві, але в той же момент сумуємо за певними речами, яких нам не вистачає", – саме так почала розмову про сучасних підлітків психологиня і психотерапевтка, мама двох дітей підліткового віку Ольга Товпеко.

Вона – кандидатка психологічних наук з 20-річним стажем. У 2022 році Ольга Товпеко започаткувала групи підтримки батьків і дітей, які постраждали від війни. А у 2023 році заснувала громадську організацію "Важливі", яка допомагає родинам військових.

Для "УП. Життя" психологиня розповіла про різницю поколінь теперішніх батьків і їхніх дітей-підлітків, про виклики, які стоять перед першими. А також про комунікативну відкритість сучасних дітей, вплив цифровізації на їхнє життя й майбутнє. Далі – пряма мова Ольги Товпеко.

"Для нас було однозначно: якщо дорослий сказав, значить треба виконати. З сучасними дітьми це не працює"

Нас виховували більше в авторитарному стилі. Навіть якщо вдома стосунки з батьками були довірливі, ми все одно були частиною доволі суворих систем: школи, держави, моралі.

Зараз же діти ростуть скоріше в стадії руйнування структур. Вдома режими стають гнучкішими, пом'якшується ієрархія: безліч правил, які раніше були безумовні, зараз не є обов'язковими. Змінюється шкільна структура, переосмислюється роль вчителя.

Все це впливає на дітей. Для нас було однозначно: якщо дорослий сказав, значить треба виконати, не ставити запитань, а діяти. З сучасними дітьми це не працює: у них виникає питання "чому". Це особливо важко в ситуації небезпеки, коли летить ракета і ти кажеш: "Всі встали і вийшли у коридор!", а до тебе звертається підліток з питанням: "А чому?"

Мотивація наших дітей народжується не з вертикалі, як було у нас, а з горизонталі. У них є потреба в поясненні, у прагненні зрозуміти, в усвідомленні суті і природи якихось речей. Це ускладнює батькам виховання, а вчителям процес навчання, бо треба пояснювати, повторювати якісь речі, дискутувати про них.

"Наші діти виховуються не на страху, а на визнанні, тому мають менше перепон для комунікації"

Підлітковий вік – це період другого нарцисизму (перший триває від народження до трьох років). Тоді діти егоцентрично бачать світ і вважають, що він рухається навколо них. У теперішнього покоління підлітків це підкріплює ще й комунікативна відкритість.

Вони виховуються не на страху, а на визнанні, нашому захопленні ними, похвалі. Тому мають менше перепон для комунікації. Це має свої переваги: сучасним дітям легше бути сміливішими і виражати свою думку.

Але є й мінуси, адже вони не завжди розрізняють комунікативні ситуації: формальні і неформальні, коли треба проявити емпатію, коли варто стриматися і не ділитися своєю думкою, а коли є ситуація саме для її висловлення. Іноді це ускладнює підліткам можливість дотримуватися правил, узгоджувати свої дії в колективі чи навіть розуміти інших.

"Нам, дорослим, треба спонукати дітей виходити на вулиці, спілкуватися з однолітками"

У підлітковому віці діти перемикаються: надважливими стають ровесники, а не родина, як було раніше. Проте ковід, війна, цифровізація, дистанційна освіта вплинули на специфіку соціальних зв'язків сучасних підлітків – у них вони більш поверхневі. Якщо ми мали глибокі стосунки з однією дитиною чи максимум декількома найближчими друзями, то зараз підлітки будують більш множинні зв'язки, при цьому не так сильно прив'язуються, не завжди діляться своїм внутрішнім світом.

Вони часто не мають змоги проживати все своє життя поза цифровим світом: гуляти, проводити дозвілля з друзями, і їхні стосунки змінюються. Це, мабуть, найбільш тривожна характеристика цього покоління.

Підлітки мають потребу у спілкуванні з ровесниками, але можуть бути обмежені в цьому. Або самі не хочуть покидати свою кімнату, і їм достатньо лише їжі й інтернету, або умови життя, наприклад, у великому місті, не дають змоги просто вийти на вулицю і погуляти.

На жаль, це спотворює їхнє спілкування, а потреба нікуди не зникає. Підлітки мають проводити 5-6 годин на день у комунікації з однолітками. Якщо ця потреба не буде задоволена, то може вплинути на розвиток тривожності, депресії, почуття самотності.

Зараз підлітки шукають нові способи спілкування: через мережеві ігри, чати, соцмережі. Але ми поки не знаємо, як це вплине на їхнє майбутнє і чи це задовольнить потребу в комунікації з ровесниками.

Нам дорослим треба спонукати дітей виходити з будинків, на вулиці, спілкуватися з однолітками в будь-якій формі. Дружба, конфлікти, чи я зміг / не зміг себе відстояти, хто кому що сказав, хто на кого і як подивився – це все формує досвід відзеркалень і усвідомлення "який я", за що мене цінують, за що не люблять, який я друг, яка я людина. Чим більше кіл, де дитину приймають, тим краще, бо це все формує її самооцінку й ідентичність.

"Через дефіцит у нашому дитинстві ми прагнемо дати дітям все"

Інколи доводиться чути, що наші підлітки є невдячними. Загалом вишукувати проблеми, концентруватися на них, а не на хорошому – це особливість нашого мозку, яка забезпечує виживання. На жаль, ми цінуємо щось, коли втрачаємо, і підлітки – не виняток.

Все ж, якщо ми хочемо, щоб діти раділи і цінували те, що ми їм даємо, варто формувати відповідну сімейну культуру. Наприклад, відбулася якась знакова подія, дитина чогось досягла – це варто відсвяткувати, обговорити, зафіксувати чимось приємним.

Важливо розуміти, що ми, батьки, часто росли в дефіциті, а от наші діти часто не знають, що це таке. З одного боку, нас обурює, що діти не цінують те, що мають, і це видається несправедливим. З іншого, ми самі часто створюємо таку ситуацію, адже переживши дефіцит, прагнемо дати дітям все і навіть більше. Постає питання: ми робимо це для них чи для своєї Внутрішньої дитини?

Ще один чинник "невдячності" – це швидке задоволення батьками потреб дитини. Коли вона навіть не встигла чогось захотіти, сформувати бажання і мотивацію, а ми вже їй це даємо і навіть формуємо надлишок. Як у такій ситуацій дитина може це оцінити і відчути щастя та вдячність?

"Найважча робота батьків – знаходити баланс між прийняттям / любов'ю і обмеженнями"

Практика показує, що підлітковий період не обов'язково проходить так бурно, як ми це уявляємо. Звичайно, гормони впливають, але виховання, стосунки у сім'ї відіграють вагому роль. Перебудова відбувається, але коли батькам і дітям вдається знайти нові форми спілкування та успішно пристосуватися один до одного, вона може пройти доволі благополучно.

Стосунки батьків і дітей мають бути побудовані на принципі: я тебе приймаю, моя любов безумовна, але я тут, щоб оберігати тебе і нести за тебе відповідальність, тому ти не можеш робити все, що хочеш. Найважча робота батьків – знаходити баланс між прийняттям / любов'ю і обмеженнями.

Процес встановлення кордонів / обмежень – не одноразова акція. Якщо ми про щось домовилися, це треба перевірити ще і ще. Якщо встановили кордон, підліток його порушив, а ми не відреагували – то кордону вже не існує і нам треба починати знову.

Розвиток – це процес навчання. А процес навчання – це про повторення. А повторення не буває без помилок. А помилки потребують допомоги і виправлення. Якщо не працювати з дітьми, а хотіти швидких результатів, висувати претензії і вимоги без навчання – дитина відчуває, що її не розуміють, не визнають і пригнічують.

Батькам не треба ставити категоричні заборони, вони викличуть або сильний протест, або підкорення. Не варто зловживати владою, звинувачувати дитину. Треба набратися терпіння і продовжувати навчання.

"Немає стосунків без конфліктів. Якщо ви й дитина не стрималась і скипіли, то це не кінець історії"

Підлітковий період – це момент перебудови нервової системи. Дитина хоче одне, а реальність це не дозволяє, тому виникає бурхлива емоційна реакція. В такі моменти батькам буває важко стримати емоції.

Тоді варто згадати такі правила:

• нервовій системі найкраще допомагає дихання, тому треба зробити вдих/видих чи хоча б згадати про них;
• біохімічні реакції, які пов'язані з сильним імпульсом, тривають 90 секунд, тому потрібно дати собі час, не реагувати відразу, почекати, коли емоція зміниться, а здатність думати повернеться.

Треба розуміти, що немає стосунків без конфліктів. Якщо ви і дитина не стрималась і скипіли, то це не кінець історії. Важливо, що відбувається після цього. Якщо після конфлікту є розмова, вибачення, пояснення, репарація (розкаяння, пошук спільної мови), то такі конфлікти проходять без травми, не залишають ран.