Історик Олександр Середа: "Одесі – 609 років, і це встановлена, досліджена і зафіксована в документах дата"

Пару років тому я випадково потрапила на публічну лекцію Олександра Середи, яку він читав в одній із міських бібліотек Одеси. Мова йшла про османський період Одещини і лекція була напрочуд захопливою.

А до того мене познайомили з паном Середою у нашій Книгарні-Кав’ярні, яка більш, аніж два десятиліття промоутує українську книжку і була осередком українськості у найтемніші часи. Тоді мені сказали: – Ось людина, одна із небагатьох в країні, яка читає і перекладає документи з османсько-турецької мови.

Я тоді подивувалась і все. Бо навіть не розуміла, який титанічний труд ховається за цієї простою фразою – "читає і перекладає з османсько-турецької мови". І що таких фахівців, як Середа, не те, що одиниці, а, власне, він єдиний в Одесі.

І вже після лекції я запитала у Олександра: ось ви так чудово розповідаєте і аргументуєте той османський період, а в Одесі і досі не можуть дійти згоди, скільки ж років нашому місту? Чи хтось із влади, із депутатів запитував у вас історичну довідку, до прикладу, щоб розібратися з цією темою? Відповідь: цікавився хто завгодно, окрім Одеси.

Тому мені і було важливо зробити цю розмову з Олександром Середою.

Отже, знайомтеся: кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Південно-Українського педагогічного університету імені Ушинського, дослідник османської спадщини півдня України. Османіст, тюрколог, джерелознавець, сходознавець Олександр Середа.

– Пане Олександре, питання, об яке зламано багато списів, але я маю почати з нього: скільки років Одесі?

– Є декілька підходів, за допомогою яких можна обчислювати датування. Я притримуюсь системи датування, якої притримується ЮНЕСКО.

За цією концепцією початок населеного пункту рахується від першої письмової згадки про першу будівлю чи першого жителя. На жаль, у нас до цього часу схиляються до москвоцентристської теорії походження населених пунктів.

Вона зазвичай була пов’язана з тим чи іншим указом царя чи імператриці. Усі наші населені пункти позначаються з кінця XVIII століття. То виходить, що до цього жили якісь люди, але це не був населений пункт? А що ж там було? Все, що до Росії, не рахується?

Тому, відповідаючи на ваше питання, ми можемо говорити про 1415 рік як першу письмову згадку ще доосманського населеного пункту в межах центральної частини сучасної Одеси.

Мова йде про першу згадку польського хроніста Яна Длугоша, який позначив, що з польського королівського порту Kaczubyeiow у 1415 році відправляли зернове збіжжя до Константинополя, який тоді був в осаді у османів.

Щодо місяця. Якщо ми говоримо про відправку збіжжя, то це явно має бути після літа. Хоча події, які описуються в хроніці Длугоша, в дійсності відбувались 1413 року, коли дійсно була облога Константинополя, а першу письмову згадку міста-порту з хроніки маємо 1415 року, яку умовно можна прийняти за дату заснування Одеси.

– Що ми тоді святкуємо кожного року 2 вересня?

– Ми святкуємо згадку, яка мала місце щодо Ґаджибею, і це указ Катерини II, де зазначено, що "уважая выгодное положение Гаджибея … устроить тамо военную гавань, купно с купеческою пристанью". Тобто вона визнавала, що Ґаджибей існує вже. 

У XIX столітті російське освоєння цього регіону і вибудовувало концепцію, яка давала першочерговість російській імперії володіти цими землями.

Росіяни вибудовували політичну аргументацію, чому тут присутня росія. Постійна боротьба російської імперії з усім світом і наробила оцієї міфологізації щодо споконвічного російського володіння Причорномор’ям.

– Я читала, що 2 вересня 1795 року, яке москвоцентричні історики вважають датою народження нашого міста, якраз і був закладений перший будинок на розі двох вулиць, в центрі. Тобто теж рахують від першого будинку, як і ЮНЕСКО.

– Якщо закладення того будинку відбулось і це зафіксовано, і мова йде про певні вулиці, то це означає, що ті вулиці вже були, правда ж? Але росіяни беруть за основу те, що це саме російською імперією закладалися певні будинки. 

У 1765 році, наприклад, османсько-турецькі документи чітко засвідчують, що все, що було притаманне османському місту, присутнє в Ходжабеї. І міське управління – біна емені (будинок управління, мерія), і емін (мер міста), і сакральні будови, передусім, мечеті. Говориться про так звані магазини, це тюркська назва, так і прописано магаза – торгівельні ряди. Таке поняття, як кав’ярні, у 1765 році вже існувало. Це так само є одним із показників міста, бо кав’ярні у сільській місцевості не відкривалися.

В Акермані, наприклад, була ціла кавова площа, де люди збиралися в кав’ярнях, щоб обмінюватись інформацією. Були постоялі двори в Ходжабеї для тих, хто привозив збіжжя до порту. Це була досить чітка організована логістична система, і все зафіксовано в османських документах. Тому період нової хвилі османського періоду Ходжабею і рахується з 1763 року. І цей період має тисячі документів.

Чи був такий розвиток раніше? Для кожного періоду був свій етап розвитку. В османському історичному розвитку Ходжабей не вирізняється більшими чи меншими темпами. Це стабільне османське містечко з фортецею, яке розвивалось за унормованими османськими правилами. Точно за такими ж правилами і темпами розвивались інші міста, південніші, які залишались під управлінням османської держави у XIX сторіччі – Варна, Бургас. Тому не можна говорити, що лише Одеса мала загальноєвропейські темпи розвитку, коли була анексована росією.

Османська держава в XIX сторіччі, вже модернізована імперія, мала досить швидкі темпи розвитку. І все новіше, що було в Європі, копіювалось і османами, і російською імперією. Я думаю, що якби Ходжабей ще 50 чи 100 років залишався в складі османської держави, він би такими самими темпами розвивався, як і за російської імперії. І я думаю, що це було би одне із найбільших міст османської держави на півночі. Бо він був ключовим містом, його логістичні, транспортні, торгівельні системи мали не лише інфраструктурне, а і культурне значення.

Один із провідних сучасних турецьких істориків, професор Ферідун Еміджен пояснив, що Ходжабей за османського часу не позначався ні в яких реєстрах, але місто і порт були.

Логічним було питання наших істориків: чому ж його не позначали в реєстрах оподаткування, наприклад? Відповідь: як і в російській імперії, так і в османській державі, було таке поняття як вільні міста. І вони не оподатковувались загальнодержавною системою оподаткування. Протягом XVII-XVIII сторіччя Ходжабей не був у прямому підпорядкуванні до османської держави. Так, це була османська територія, але це було вільне місто зі своїм самоуправлінням.

"Нічого не змінилось в російській історіографії з XIX століття. Вони і досі впевнені, що все відбувалось завдяки "русскому народу"

– З прочитання інтернет-джерел складається враження, що бурхливий розвиток міста стався саме тоді, коли прийшла російська імперія і всіх ощасливила. Рішельє, перший театр, перша лікарня, населення збільшилось в 100 разів – оспівування та романтизація цього періоду. Я розумію, що так працювала вітчизняна історіографія вкупі з ідеологією. Чому оця тяглість російської, а потім радянської історії зберігається досі?

– За логікою, те, що було в часи російської імперії, мало б критично розглядатися за радянської імперії. Але якщо радянська історіографія вважає за потрібне розглядати часи російської імперії і популяризувати їх, то можна зробити висновки, що радянський союз – це продовження російської імперії.

Нічого не змінилось в їхніх історичних концепціях з XIX століття. Воно просто трансформувалося у концепції, які говорять, що все відбувалося завдяки "русскому народу", який нам відкрив очі і двері прорубав у Чорне і в Балтійське моря.

Фактично російський імперський період від 1791 року розглядається як ще один інструмент позначення своєї імперськості і зараз. Нинішня російська історіографія – це консумація, згусток і радянського, і російського імперського підходів. І в підсумку ми маємо імперсько-царсько-партійно-путінський підхід до визначення історії і самої росії, і навколишніх держав і народів, які є сусідніми територіями в російській ідеології.

– Ви завжди говорите ХОджабей, коли широко вживається історична назва Одеси саме у варіанті ХАджибей. Чому?

– Так, я акцентую на цьому увагу. У деяких наших істориків до цього часу є в статтях "османський Хаджибей". Або, як вони пишуть, "від литовского Кочубея до османского Хаджибея". Якщо з литовським Кочубеєм ще можна погодитися, то османського "Хаджибея" не могло бути.

Жодного османсько-турецького джерела немає, яке б позначило наше місто з османської доби як ХАджибей. Виключно – ХОджа-бей. Ця назва існує з початку XVI сторіччя. До цього часу вона звучала як Коджа-бей. Коджа – це те саме, що і Ходжа, лише в кипчакській групі тюркських мов, до якої відноситься і кримськотатарська.

Натомість Ходжабей – поняття з огузської групи тюркських мов, до якої належала османсько-турецька і належить сучасна турецька мови. Чи є Ходжабей нашим наративом, одеським? Так, є. Така вимова османського Ходжабею – вона більш слов’янська традиція мовлення. І вона пов’язана з фонетичною інтерференцією – це перехід деякий букв, наприклад, від о до а.

ХАджи-бей – ми зустрічаємо лише в джерелах іншомовного походження. Також у назві Ходжабей, окрім вокальної, фонетичної інтерференції, є змістовна відмінність. Ходжа – це вчитель, викладач, поважна освічена людина. Бей – це пан чи звертання до людини високого статусу. А Хаджи – це паломник, той, який відвідав святі місця Мекку та Медіну.

Перший мер, якого ми ідентифікуємо за османського часу, він має приставку Хаджи, у повному написанні – Хафиз Хаджи Мехмед ефенді. І подорожуючі могли прописувати, що це місто Хаджи-бея, тобто позначаючи скорочену форму імені очільника в означенні самого міста. Така ось гра слів. Але всі назви – вони наші, це наш спадок – інформативний, топонімічний. І Кочубей, і Коцюбіїв за литовської доби, де літера ч вимовлялась як ц.

Але якщо ми хочемо дотримуватися оригінальності назви, то маємо говорити, що саме османська назва є коректною – Ходжабей. Щодо назв Хаджибей чи Ґаджибей, ми від неї також не відмовляємось. Це похідні назви від Ходжабей, вже у слов’янській фонетичній інтерференції. І у нас не весь період був суто османський. У нас був початок кримськотатарський, з 1492 року по 1510, ми можемо впевнено говорити, що наше місто називалось Коджабей.

Я думаю, що Коцюбіїв є похідним від більш давньої, золотординської назви Кочубей. Все це наші назви. Ми можемо і повинні їх залучити у нашу історію міста. Але варто завжди зазначати назву Ходжабей як поняття з офіційного османського документообігу, яке зберігалося протягом 300-річного османського періоду і навіть у османських документах ХІХ століття.

– Одеса була під п’ятьма імперіями – Золота Орда, Кримське ханство, Османська держава, російська імперія, радянський союз. А ми можемо говорити про те, яка саме імперія найбільше сприяла розвитку нашого міста?

– Освоєння регіону і започаткування реформ, які розвили досить велику систему поселень, інфраструктурну мережу, систему фортифікацій, сільське господарство – треба віддати належне саме османському періоду.

Усе те, що ми далі бачимо в російській імперії, було започатковано в Османській державі. Османська держава була побудована не на кріпацтві до підданих народів чи до сусідніх. Тут все базувалось на системі оподаткування.

Головне було для османської адміністрації, щоб селянин чи ремісник, працюючи, сплачував вчасно податки. Його не брали до армії, не обтяжували додатковими повинностями, його основним завданням були праця, сплачування податків, народжування дітей. Тому вже у XVIII сторіччі більшість населення в Османській державі було не тюркське і не мусульманське, а переважно християнське. Про це свідчать і реєстри населення нашого регіону.

Перший реєстр – це 1570 рік. Є ще більш первісні, 1542 рік, але вони обмежені. Є наступні реєстри – 1693, 1694, 1750 років. Скрізь бачимо тенденцію зростання християнського населення по кожному селу. В Шабо, наприклад, або Ашаа-Баалар, наприкінці XVI сторіччя жили переважно татари і турки з частиною християнського населення, а на кінець XVII-го християни витіснили всіх мусульман.

– А яким чином? Куди зникли мусульмани?

– Татари і тюрки шукали більш прийнятніших місць для пасовиськ худоби, наприклад. Осідле християнське населення займалось землеробством. І коли площі випасу забиралися під землеробство, це автоматично витісняло скотарів, якими і були тюрки чи мусульмани у Причорномор’ї, бо зникали пасовиська. Їх витісняли в середній Буджак.

– Чи свідчить це про те, що не було ніякого гноблення християн злими турками?

– А такого апріорі не могло бути. Так само, як до цього часу існує міф про примусове навернення до ісламу.

Османам невигідно було, щоб мусульман ставало більше. Чим більше немусульман, тим більше буде сплачено податку джизійе чи харадж, основний податок для немусульман, який до цього часу існує, наприклад, в Ірані, в Саудівській Аравії, в ОАЕ. Цей податок – велика складова османської казни.

Тоді, до речі, відбувалося прийняття до мусульманства представників християнських народів, але воно не було масовим, а більше одноосібним.

Якась родина могла вирішити прийняти мусульманство, щоб не платити податки. Часто саме цим був продиктований перехід в іслам. Особливо таке було притаманне Сербії і Болгарії. Велика кількість саме болгар і сербів прийняли іслам, щоб не платити, і таким чином утворювались нові етнічні групи.

З болгарського етносу утворилися помаки, з сербського – це босняки, які, зберігаючи свою традиційну культуру і спілкуючись болгарською чи сербською мовами, утворили окремі етноси на основі прийняття мусульманства.

"Російські війська зайшли, і після них залишилось всього 15 сіл. А до цього було 150. Нічого не нагадує?"

– Якщо нам повертати історичні назви населеним пунктам, то вони здебільшого османські. Тобто всі населені пункти на наших територіях вже були, і росія просто їх перейменувала? Анексували, помітили території, застовбили все за собою, змінивши назви. Росія вкрала, виходить, оцю історичну пам’ять?

– Те інформаційне поле, в якому ми живемо, більше тюркське і османське, аніж слов’янське. Формувалося воно, звичайно, не тільки в період османської доби. Набагато раніше. Особливо гідроніми, це спадок золотородинський або й раніше.

Такі назви, як-от Кучурган, Куяльник, Делігьол чи Тилігул, Саригьоль, Березен чи Березань, формувалися ще в доосманський період. Дослідники-тюркологи стверджують, що такі озера як Котлабуг, Сасик, Ялпуг – булгарсько-тюркські назви, і збереглися ще з XI-XVII століття під час великого переселення народів.

Топоніми формувалися переважно за османського часу. У нас була дискусія щодо топонімів у Буджаку, і виникало питання, чому в болгарських селах топоніми переважно тюркські? Бо всі тюркські топоніми не були чужими на слух для тих людей, які там жили.

Навіть населення з балканської території, звідки переселялись болгари, приносило свої назви, і вони теж були тюркськими. Бо якщо вони жили в якомусь Девлет-Агаче – то і тут так називали своє село.

Якщо ми говоримо про південну частину Одеської області, Буджак, тут переважна більшість тюркських назв османського періоду збереглися до 1812 року. Далі, за часів російської імперії, більшість цих назв використовувалась і в подальшому.

Найбільшого перейменування зазнали топоніми Буджаку, південної частини Одеської області, саме за радянських часів. Тоді відбулась боротьба з турецькими, з німецькими назвами. І були окремі укази після Другої світової війни, які одним махом перейменовували всі тюркські назви. До речі, ці укази недавно були знайдені в Одеському обласному архіві істориками-дослідниками.

І тут, мені здається, такі укази треба просто скасовувати як нелегітимні. Це повністю розв’язувало би нам руки. Бо у нас є багато населених пунктів, де люди і досі, через десятиліття, послуговуються саме тюркськими назвами своїх сіл. Нові назви не прижилися. Звісно, є противники такого повернення назв, це стара радянська номенклатура, хоча сама їх використовує у розмовах поміж собою.

– Це ви говорите про південь Одещини. А північніше, наскільки я розумію, була інша ситуація з перейменуваннями. Он Овідіополь – точно не османська назва.

– Північна частина Одеської області зазнала найбільших змін саме наприкінці XVIII сторіччя. Більшість населених пунктів була перейменована у зв’язку з так званим Грецьким проєктом. Це частина концепції Третього Риму, яка існувала в московському царстві, а потім і в російській імперії, починаючи з XVI сторіччя.

За Катерини II ця концепція Третього Риму переросла у Грецький проєкт. Передбачалось формування грецького інформаційного середовища навколо всього Причорномор’я з виходом до Константинополя. Тут була військова складова – російська імперія ставила за мету оволодіти всім Причорномор’єм, включно з Константинополем. Друга складова – перейменувати всі тюркські населені пункти на грецькі, які, начебто, мали місце тут за античного періоду.

У результаті вони спаскудили грецьку топонімію елементарними невіглаством. Одесу помилково називають Одесос, вважаючи, що саме тут була ця грецька колонія. Це є грецька колонія, так. Але на місці Варни у Болгарії. Той самий Хаджидере перейменовують на Овідіополь. Начебто там знаходять поховання, яке було пов’язане з Овідієм. Зараз всім зрозуміло, що такого поховання не могло там бути.

Вчені довели, що Овідій був на теренах сучасного румунського чорноморського узбережжя, недалеко від Констанци, і зараз там населений пункт Овідіу. Те ж саме і з іншими назвами, які помилково назвали грецькими топонімами.

Можливо, це було зроблено спеціально, щоб закрити інформаційне поле такими благозвучними грецькими назвами – Ольвіополь, Маріуполь, Нікополь, Богополь, Севастополь, Сімферополь, той же Херсон. Фактично без урахування історичної прив’язки топоніму з античної доби до певного регіону. Це робилось для того, щоб знищити тюркське інформаційне поле, яке тут формувалось від часу Великого переселення народів.

Але такого не вдалося зробити з гідронімами. Вони залишилися тюркськими чи давнотюркськими, але вже з російською чи українською вокалізацією. За османського часу Куяльник називався Куялик. Ми пом’якшили вимову. Османський Делігьоль став Тилігулом. Ягорлик, від слова гяурлик, місце, де проживають невірні, не мусульмани.

Гідроніми нам дають певну інформацію. Кодима – Кедмен, – караїмська мова, нашарування тюркського та іудейського компонентів. У кнесеті є партія, яка називається Кадіма, до речі. Повернули з гідронімів – Південний Буг, Дніпро, Дністер, Дунай – вони за походженням мають відношення до скіфського періоду і мають іранське походження – ДНепр, ДНістро, ДуНай – дн пов’язане з перським словом дана – вода. Буг – бог, перська назва.

З перських назв ще можемо говорити про Кучургани. Але це запозичена перська назва до тюркської мови, яка була адаптована у нашому регіоні. Гян/ган – місцевість, Кучур – кучугури. У нас є багато слів, які мають іранську основу.

– Якщо ми говоримо про Одесу та Одещину, що варто знати іншим про наш регіон?

– Доросійський період нашого міста дійсно є білою плямою. І це не провина сучасних істориків. Так сталось через політику, яку проводила загальна імперська історична школа. Замовчування, перекручування, не рекомендоване дослідження османсько-турецьких джерел. Не рекомендоване вивчення османсько-турецької мови, через яку можна було дослідити османські документи.

Як головна концепція – вибудова російських наративів, які стосуються Одеси. Звичайно, в цій концепції не було місця доросійському періоду. Античний період був краще вивченим. Можливо, тому, що він був надто далеко. А тут османи, раптом вони захочуть свої території назад. А османи дійсно тут були довгий період – 320 років.

Російська імперія мала лише 200 років – з 1791 року до 1991 року. Але за радянського часу, в історичному екскурсі Причорномор’я розглядалось три розділи російського імперського періоду, один розділ античного і між ними – два параграфи османського, 320 років. Перший параграф – османи прийшли, другий – османи пішли. Хоча розбудова Одеси почалась за османського періоду.

Я до кінця року публікуватиму кілька документів, які стосуються 1593-1595 років. Це султанські укази щодо розбудови фортеці Ходжабей наприкінці 16 сторіччя. Цікавим є момент, коли фортецю розбудовували, біля неї була своя Молдованка. В указах чітко прописано: будівельники мають прибути із Молдови. Очаків повністю будували молдовські будівельники.

Дивіться далі: середина XVII століття, у нас є Ходжабей, він позначається як паланка, фортифікація, навколо якої живуть люди. В османсько-турецьких документах початку XVIII сторіччя так само зазначають, що є Ходжабей. Тобто  Ходжабей існував від початку присутності османів на півдні України, на північному Причорномор’ї, і певною мірою мав початок у 1415 році. Приймаємо визначення ЮНЕСКО, а не московськоцентричний концепт. І на цьому ставимо крапку щодо року народження Одеси.

Наведу ще особистий приклад. Я маю відношення до Овідіопольського ТЦК. Їду в Овідіополь, а у них при в’їзді написано: Овідіополь, 1795 рік. Ну як?! Овідіополь і ця дата, це як вказування: русские войска, придите, мы же ваши! Це абсолютно російський маркер, який вказує на те, що до росії тут нічого не було.

Овідіопольці українськомовні, патріотичні, а не розуміють елементарного. Саме через такі маркери росіяни і поширюють свої наративи російськості цього регіону. Маркери, якими ви позначаєте себе, свою приналежність до імперських "скреп".

Ми давали довідки, що перший документ по датуванню Овідіополя, як Хаджидере – це був документ, який я привіз з османського архіву, і він датований 1756 роком. У цьому документі описується, що в містечку Хаджидере було 174 комори! Це склади зерна. Уявляєте, скільки мало бути жителів, щоб там було скільки комор?!

Наступних 40 років османського розвитку населеного пункту підтверджені також багатьма документами! А за російським підходом виходить, що тут було голе поле. Росіяни, до речі, кажуть, що тут було все зруйновано. Вибачте, але ваша російсько-турецька війна тут все і зруйнувала.

Відкриваємо Де Волана, він пише, описуючи Очаківську область, зазначаючи, що до війни тут було 5 великих міст і більше 150 населених пунктів: "Сейчас же один город и едва ли 15 сел имеется в регионе".

Російські війська зайшли. І після цього залишилось всього 15 сіл. А до цього, якби вони не зайшли, було 150. Нічого не нагадує?

Щодо топонімії. Ми бачимо контраст Бессарабії щодо більш північної Очаківської області. Бо звідси населення було витіснене і знищене. Ледве де не де залишились такі назви, як Акаржа (Великодолинське). Певне, якесь тюркське населення залишилось. Чи Дальник, це тюркська назва Даллик, означає чагарники. Барабой – така назва через річку Барабоюн. Але більшість топонімів були знищені.

Наведу приклад з Акаржею. Поселились німці, назвали поселення Грослібенталь. Але станцію залишили Акаржа, щоб позначити, що тут були тюрки. В Акерманському поселені було німецьке поселення Будакі. Це османська назва – Будак. Німці, переселившись, зберегли мечеть і мінарет. Вони проіснували до кінця Другої світової війни. А коли німців виселили, то все знесли. Відбулась повна зачистка територій. Ось так стирається пам’ять.

"Я задоволений, що в Одесі перейменуванням відбулось одним рішенням, інакше ми ще 10 років все обговорювали і не дійшли б згоди"

– А чи не впадаємо ми у крайнощі і робимо це так, як робила російська імперія, але навпаки – тотально повертаємо старі назви. Чи є тут золота середина і чи вона має бути у такому випадку?

– Погоджуюсь, що не повинно бути крайнощів. Я для повернення тих чи інших топонімів беру декілька фактів.

Перший – історична тяглість цього топоніму, наскільки він вживаний був раніше. Друге – наскільки цей старий топонім вживається сучасним населенням. Третій – наскільки цей топонім є толерантним щодо сучасної України.

Так само імперські назви можуть бути і в османських топонімах. Звичайно, оці три складові мають стосунок до повернення давніх топонімів османської доби чи навіть російської імперії. Але і тут не має бути крайнощів, що ми маємо повернути саме османські.

Крайність може бути в тому, що ми не розглядаємо нові топоніми, які пов’язані з українською історією. Якщо ми беремо центральну Україну, там немає гідронімів, топонімів, які пов’язані з суто османським домінуванням, але є топоніми, які пов’язані з козацькою добою чи мали відношення до загальної історії України. Нам такого бракує.

Ще треба мати на увазі, що ми переходимо в нову епоху вибудовування, остаточного формування національної ідеї, української нації. І я не про етнічний показник, а про останню війну, яка зараз ведеться.

Нам треба формувати нове інформаційне поле, яке потім буде відбиватися на поколіннях, які будуть розуміти, що це складова нашої історії і вона має місце і в Одесі, і в Києві, і у Львові, і у Харкові. І це має бути тим, що нас об’єднує. Не треба все відмітати – ні османів, ні XIX століття, ні радянський період. Але ми маємо лаконічно поєднати найдавніший період, османський, російський імперський, радянський, очистивши його від імперськості, від тих Алєксандровок, Ніколаєвок, Єлізавєтовок і Єкатєрін.

– А Михайло Воронцов, новоросійський генерал-губернатор Одеси, намісник Бессарабії? Його треба залишати?

– Я вважаю, що Воронцова треба залишати. Так, він був в імперський період, був представником імперської влади, але для нашої локальної історії – для Одеси, Одеського краю, Причорномор’я, – він багато зробив важливого. І часто не завдяки імперії, а супротив.

– Справжні бої відбуваються і зараз щодо зміни назви міста Южний на Порт Аненталь, яка походить від назви лютеранського села. Жителі не сприйняли таке перейменування.

– Гарний приклад і я поясню, що з ним не так. Порт Аненталь – назва не має історичної тяглості. Якщо беремо саме німецьку назву і німецький період присутності в цьому регіоні, то більше використовувалась назва Біляри. Вона була би більше історично підтримана.

Щодо назви Южне, я все-таки прихильник османської, тюркської назви – кримськотатарської назви Аджалик. Тут історична тяглість би була, вона поєднала би нас з кримськотатарською спільнотою і з Кримом. Оце про старі-нові контексти.

Кримські татари не чужі для цього регіону. Вони не лише корінний народ України в Криму. Вони тут були, а не понаєхалі з Криму. В Одесі так говорять, на жаль. Але от вирішили Порт Аненталь.

В Южному дійшло до того, що вони хочуть називатися Причорноморськом, по аналогії з Чорноморськом, який поруч. Абсурдна ситуація.

– Зараз і досі відбувається гаряче обговорення досить масштабного перейменування вулиць в Одесі. Що ви думаєте щодо цього?

– В ономастиці, в назвах, найбільш консервативними є назви гідронімів. Їх найрідше змінюють. Далі йдуть території, населені пункти. Їх змінюють частіше, але аж не так часто. А найбільш плинний характер змін мають саме назви вулиць. Вони не мають такої історичної тяглості, як населені пункти. Принаймі назви вулиць у нас з’являються лише з кінця XVIII століття. Щодо перейменувань в Одесі, я ними задоволений. Що одним, кардинальним рішенням все було перейменовано. Чому?

Оці всі обговорення, пропозиції на одеських пабліках провести референдуми і таке інше, воно нічим би не закінчилось. Толочили б воду в ступі ще 10 і 20 років. На жаль, в Одесі склалося наскільки маргінальне населення, якому, щоб ви не запропонували, все буде не так. Тому те, що відбулося, з часом буде освоєно і присвоєно.

Пам’ятаєте, скільки було крику, коли в 90-х називали вулицю іменем Іцхака Рабіна? Зараз цю вулицю лише так і називають, і ніхто не пам’ятає, як було раніше. Ми маємо відмовитися від тригерних маркерів. Як би ми добре не ставились до тих письменників.

Хтось ріс на Паустовському, на Жуковському, на Бабелі і Катаєві, творчість може бути, читайте книжки. Але через ті маркери вони і формують свою імперську ідеологію. Щодо Одеси в тому числі. Тому я підтримую кардинальну відмову від цих московських імперських наративів, маркерів. Якими би позитивними вони не були.

"Багато документів ще в мішках, вони не опрацьовані, не вивчені. Тому роботи – непочатий край"

– Ви працювали у двох найбільших османських архівах. Чи були якісь відкриття, які вас, досвідченого історика, вразили?

– Мої батьки родом з Ананьївщини. У XVIII столітті це була територія Ханської України. У 90-х роках, коли я вчився, що таке Ханська Україна, мало хто уявляв. Територіально – це Ананьїв, Балта, Дубоссари, Подільськ.

Я довго шукав документи, які б представили хоча б загальну інформацію щодо цього регіону. І я знайшов османський реєстр населених пунктів і загалом опис Ханської України. І виявилось, що ще до 1791 року були і Балта, і Ананьїв як Анані, Долинське, яке було Валягоцулуй румунською мовою, а османи назвали Хочіє. Бірзула позначена на місці Подільська. 

Логічним є висновок: ми всі звідси, ми є корінні, з цієї місцевості, бо мої з діда-прадіда жили в цих селах. І, як виявляється, вони жили і за османів теж тут. Ви, певне, знаєте такі села як Ліпецьке, Точілове, Гандрабури, вони всі були.

Ліпецьке – це Ліпіске, Точілове – Торчіле, Гандрабури – Беріндебур. Я маю тверде переконання, що саме османські архіви є тим місцем, звідки ми заново відкриваємо свою історію. Яка замовчувалась.

Хочемо ми цього чи не хочемо, є 320 років османського панування, і щодо нього існує 320-річний османський документообіг.

– Яким чином ви почали вивчати цю епоху, цю тему? Звідки цей інтерес, дещо дивний як для студента-історика 90-х років?

– У 90-х роках ще була пост-радянська хвиля, яка намагалася все заперечувати, "от ви, через вас", "страну развалілі". Та ж хвиля була і в університеті. Але вже були і інші, прогресивні настрої.

Коли я вчився, у нас деякі викладачі говорили так: "Здесь (на півдні України) ничего не было, здесь была одна трава, вот такая высокая, больше ничего", "русские пришли и освоили регион". Добре, кажу, я їду до Туреччини вивчати, який же то був "трав’яний покров" за османів. І я дійсно поїхав по закінченню 1 курсу.

На мене вплинув Анатолій Діомидович Бачинський, який ще за радянського часу наполягав на поглибленому дослідженні османської складовою османської минувшини Причорномор’я.

Спочатку я досліджував межу 1791 року, тобто перехід від османського до російського періоду. Зрозумів, що мені бракує тюркських, османських даних, і разом з моїм колегою-тюркологом поїхали до Стамбульського університету.

Через домовленість Стамбульського університету з Одеським перший рік я мав вчити турецьку мову, щоб можна було далі продовжувати навчання. Перед тим я не знав жодного слова турецькою!

Наступний крок був від університету щодо узгодження мого подальшого навчання у Стамбульському університеті і можливості продовження навчався заочно в Одесі. У Стамбульському університеті моєю головною метою було вивчення османсько-турецької мови і дослідження османського джерелознавства. На основі цього я захищав дипломну роботу в Одесі.

– Поясніть, прошу, різницю між цими мовами. Хіба не достатньо було вам турецької для читання документів?

– Турецька мова – на основі латинографічного алфавіту, подібного до німецького чи угорського, румунського з певними своєрідними літерами. Ця мова існує з 20-х років минулого століття. Їй 100 років. А османсько-турецька – це мова, яка має тюркську основу, але місить десь 30 відсотків арабської, і ще десь до 15-20 відсотків перської. І це все на арабографічній основі.

Деякі літери є запозиченими з фарсі, деякі арабські, якісь були оригінальними для османсько-турецької мови. Це своєрідне тримов’я. Лексика, яка стосується судочинства і медицини, вся арабська, культура і освіта переважно перська.

Вирази, звертання до падишаха чи падишаха до когось, з пієтетом, витіюватостями, поетично, переважно з фарсі. А все, що стосується торгівлі, війська, адміністрування, це є тюркська.

У Туреччині є багато спеціалістів з османсько-турецької мови. Але мені її вивчати допомогла все-таки Болгарія. Враховуючи те, що Болгарія перебувала у складі Османської держави понад 500 років, головні фахівці з історії Болгарії мають перфектно володіти османсько-турецькою, щоби подати об’єктивно історію болгарського народу. Болгари граматично розклади мову по поличках.

В Україні, на жаль, мало хто може якісно опрацьовувати османські документи з відповідною транслітерацією і перекладом. З українців можу назвати Віктора Остапчука, але він живе в Канаді і працює в університеті Торонто. Він є учнем найвідомішого у світовому масштабі вченого Омеляна Пріцака, який у 90-х роках повернувся зі США, з Гарварду, і відновив Інститут сходознавства в Україні. Його школа османістики фактично продовжилась Віктором Остапчуком.

Я не можу знати всіх кримських османістів. Нариман Сейтяг'яєв – більше як філолог досліджує османські тексти. Є ще філолог сучасної турецької мови і зникаючих тюркських мов в Україні Ірина Дрига, вона так само брала уроки у Омеляна Пріцака. Найбільша біда в тому, що у нас у всіх різна школа османістики. В мене – турецько-болгарська, класична. Віктор Остапчук – через школу Омеляна Пріцака.

Кримськотатарські вчені ставали османістами через самаркандську школу османістики, там свій підхід.

– Я знаю, що ви ще і викладаєте. Навіщо ви витрачаєте на викладання життя, якщо наукової роботи – непочатий край? Самі ж кажете, що про османський період два параграфи в підручнику: османи прийшли і османи пішли.

– Коли починається спілкування зі студентами, особливо з 1 курсом, це такий кайф! Я іду в аудиторію заради дітей, які хочуть жадібно вчитися. Вони хочуть мене чути, а я хочу їм розповісти те, що я знаю.

Османістика є вибірковим предметом в освітніх програмах Південно-Українського педагогічного університету імені Ушинського. Але я намагаюсь поєднувати нові моменти, які не прописані в підручниках, і долучати їх до загальних курсів з історії України. Їм це цікавіше, інше вони можуть прочитати в інтернеті.

Звичайно, викладацька робота займає максимально часу, починається дослідницький голод. Тож у цьому році повертаюсь повністю до наукової роботи, залишивши деякі предмети за собою.

– Чи докладається Україна, її інституції, до розвитку цього дослідницького напрямку?

– Знаючи радянську інертність державних інституцій, ніколи не звертався до державних установ. Правда, останнім часом почали з’являтися деякі проєкти.

МЗС започаткувало проєкт популяризації історії України в науковому та історичному середовищі інших країн "Резиденції Пилипа Орлика", моя тема – "Османська резиденція Пилипа Орлика". Я пів року досліджуватиму питання перебування Орлика на території Османської держави.

Орлик більшу частину життя мешкав за межами України, тому важливо це досліджувати і вводити у науковий обіг нові джерела. Це своєрідне продовження публікації османсько-турецьких джерел, здійснених попередніми моїми дослідженнями.

Турецький професор Ферідун Емеджен, як мій незмінний керівник османістичних досліджень, наполягає на постійному удосконаленні османсько-турецької мови. Постійно знаходиться щось нове, що змінює підходи до обробки і розуміння документів.

Ми маємо уявляти, в яких умовах писався той чи інший документ. Це стосується всіх джерел – і європейських, і, особливо, російських. Всі джерела треба опрацьовувати критично, лише аналізуючи, співставляючи. Звичайно, що роботи у справі дослідження османських документів є нескінченними. Ви не уявляєте, який це океан документів!

Досить багато документів ще до кінця не опрацювали, вони не введені до каталогу. Надходять нові джерела з провінційних сховищ. Поступова каталогізація документів, опрацювання текстів, наддасть нам ще багато нового. Впевнений, будуть і історичні "сюрпризи", які можуть повністю змінити нашу уяву щодо османської минувшини півдня України взагалі і Одеси зокрема.

Матеріал підготовлено в рамках проєкту Re:Open Ukraine, що реалізується за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду "Відродження".