Українська правда

"Не треба робити з неї культ". Історія ветерана, який поборов рак і говорить зі школярами про війну

- 28 вересня, 06:00

Він не може залишатися осторонь. Особливо, коли на кону доля країни.

38-річний Данило Качура родом із невеликого села на Запоріжжі. Чоловік не мріяв про військову карʼєру, але життя обрало для нього саме цей шлях.

Данило пішов до війська добровольцем ще у 2014-му. Через шість років служби чоловік дізнався про невтішний діагноз – рак. Лікування пройшло успішно, проте пережита хвороба стала причиною звільнення з війська.

До цивільного життя Данило повернувся за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. У 2022-му, попри заборону лікарів, чоловік приєднався до добровольчого загону. Він стежив за прогалинами в лінії оборони навколо Запоріжжя, яка тоді тільки будувалася.

Невдовзі Данило остаточно поринув у цивільне життя, але знайшов своє призначення: ветеран почав спілкуватися зі школярами про війну. Чесно, але без агресії та мілітаристської пропаганди, як каже сам Данило

Чоловік вже провів близько 250 таких зустрічей у школах. Він сподівається, що це допоможе в майбутньому побудувати свідоме українське суспільство.

"УП. Життя" розповідає історію Данила Качури.

"Цивільний бачить світ різнокольоровим, а військовий – чорно-білим"

Данило змалечку був звиклим до фізичної роботи. З підліткового віку підпрацьовував у теплицях, щоб допомагати мамі, яка сама виховувала трьох дітей. Потім навчався у професійно-технічному ліцеї, а після випуску – відправився на строкову службу.

За рік в армії Данило повернувся до цивільного життя й не думав, що за кілька років йому доведеться застосовувати набуті навички у справжній війні.

"Коли почалася російська агресія в Криму, я працював на абразивному заводі та не думав, що стану військовим. Потім був Донбас. Росія діяла дуже нагло, зухвало. У XXI столітті це виглядало як дикість. Я не міг просто спостерігати.

Тоді почали формуватися добробати. Один із таких – запорізький "Скіф". У травні 2014 року я пройшов ВЛК і доєднався до цього підрозділу. Мені видали автомат, пістолет і гранатомет. Всі ми тоді були універсальними солдатами", – згадує Данило.

Бойове хрещення він пройшов у Маріуполі, а вже потім були Гранітне, Павлопіль, Сартана, Талаківка, Лисичанськ, Северодонецьк, Торецьк.

"Заїзд у Маріуполь з боку Мангушу в липні 2014-му став для мене особистим рубіконом. До цього моменту цивільні думки від мене ще не пішли, але тоді моє сприйняття реальності змінилося.

Ми їхали на зачистку й проїжджали через розбитий блокпост, який ще димів (досі не знаю, чиїм він був – нашим або ворожим). Я розумів, що це не картинка з телевізора, і треба змінювати свій погляд на життя. Цивільний бачить його різнокольоровим, а військовий – чорно-білим. Чорне – це ворог, а біле – побратими та люди, які тебе підтримують. Свідомість перемкнулася", – розповідає ветеран.

Данило став на захист країни у 2014 році
З особистого архіву Данила

З його слів, тоді війна сильно відрізнялася від сьогоднішньої. Інколи відстань між українськими та ворожими позиціями сягала лише 200-300 метрів. Не існувало навіть класичної лінії фронту – одне село могло бути під контролем сил оборони, наступне – окуповане, а за ним – знову за українськими військами. Було багато "вклинень" у глибину оборони противника, дані розвідки відставали від реальної ситуації на фронті.

"Не завжди можна було зрозуміти, хто – свій, а хто – чужий. Дивишся, йде хлопчина в спортивному костюмі – начебто, цивільний. А тоді він повертається, дістає гранату й кидає в тебе. Одного разу в Маріуполі на сусідній блокпост дідусь приніс банку меду з вибухівкою. Той етап війни був набагато підлішим", – каже чоловік.

Попри всі жахи війни, психіка адаптувалася, а погляд на реальність остаточно змінився на чорно-білий. Тепер стиль життя в тилу став для Данила незвичним.

"Цивільні живуть різнобарвʼям. І це правильно, їм не можна в цьому дорікати. Але на війні ти відвикаєш від такого стилю, перестаєш його розуміти, звикаєш до чорно-білого світу, бо інакше некомфортно. Музика серед ночі, лімузини, обливання шампанським – все це здається зайвим.

Згодом ти звикаєш, перелаштовуєшся, але звичка завжди вміє чекати та не відпускає повністю", – ділиться ветеран.

Коли фронт стабілізувався, Данило брав участь у зачистках прифронтових територій і контрдиверсійній діяльності. У 2020 році він почав замислюватися над створенням сімʼї, а отже – поверненням до цивільного життя.

"Тоді гаряча фаза вже минула, війна перевтілилася у сплячого монстра. Мені здавалося, що я зробив усе, що міг", – говорить чоловік.

Данило брав участь у боях за Павлопіль, Сартану, Лисичанськ, Северодонецьк, Торецьк та інші населені пункти
З особистого архіву Данила

"Розумів, що штурмувати посадки вже не здатний, але можу бути корисним по-іншому"

Одного дня Данило відчув у горлі "ком" під час ковтання. За кілька тижнів дискомфорт нікуди не зник, навпаки – посилився. Чоловіку зробили біопсію та діагностували лімфому 2-ї стадії. Морально було важко, але здаватися в його плани не входило. Тому в листопаді 2020 року розпочалося лікування.

За пів року Данило пройшов через 4 хіміотерапії та 15 сеансів променевої терапії. А тоді почув омріяне: "У вас ремісія".

Під час лікування чоловіка спіткала ще одна неприємність – розставання з коханою. Через це він вирішив все ж залишитися у війську.

Попри бажання Данила, ВЛК визнала його непридатним до служби, зняла з військового обліку та дала третю групу інвалідності безстроково. Тоді чоловік почав звикати до цивільного життя та віддався навчанню – здобував освіту вчителя фізичного виховання. Але тривало це недовго.

Данило пройшов через 4 хіміотерапії та 15 сеансів променевої терапії
З особистого архіву Данила

На початку січня 2022 Данило отримав диплом магістра. Чоловік ледве встигнув розпочати свій шлях у новій сфері, як війна його знову покликала. Він розумів, що так станеться, але до останнього не хотів у це вірити.

"Можливо, це неправильно, але десь у глибині душі в мене спалахнула вже майже затухла іскра: я знову зможу доторкнутися до військової сфери. Стати частиною цієї великої родини. Зʼявилося відчуття потрібності, адреналін.

Я жодної хвилини не думав про те, щоб залишити Запоріжжя. Хоча рідні кликали мене до Польщі, і я мав законні підстави для перетину кордону. Не хотів, та і совість не дозволяла. Розумів, що штурмувати посадки вже не здатний, але можу бути корисним по-іншому. Треба підтримувати країну, а не тікати з неї, будувати нове суспільство", – наголошує ветеран.

На початку березня 2022-го поліція почала формувати невеликі добровольчі загони з колишніх співробітників силових структур і ветеранів. Їхнє завдання було патрулювати вночі прогалини в лінії оборони навколо Запоріжжя, яка на той момент тільки формувалася, стежити за дорогами та залізничними коліями. До однієї з таких долучився й Данило.

"Мені казали, щоб не ризикував, бо зовсім мало часу пройшло після початку ремісії. Лікарка попереджала про небезпеку стресу та безсонних ночей для організму. Але я на це все не зважав.

А тоді на чергуваннях або після них почалися постійні кровотечі з носу. Думав, що проблеми з тиском. Через деякий час пройшов планове обстеження, на якому виявилося, що маю проблеми з тромбоцитами. Кров рідка, організм ще не переналаштувався. За словами лікарки, в мене могли статися або інсульт, або рецидив. Тільки тоді я зрозумів, який це був ризик, але не шкодую", – ділиться чоловік.

Восени 2022 року лінію оборони добудували, тому потреба в нічних чергуваннях добровольчих загонів зникла. Данило здав зброю та повернувся до цивільного життя. Тепер уже остаточно.

На початку березня 2022-го Данило долучився до добровольчого загону, який патрулював прогалини в лінії оборони навколо Запоріжжя
З особистого архіву Данила

"Яке суспільство ми побудуємо, якщо діти формують свій світогляд на ворожій пропаганді?"

Данило досить швидко знайшов собі заняття – влаштувався тренером із боксу. Але цим він не обмежився.

"Я не раз помічав, що в наших дітей і підлітків час від часу проскакують російські наративи, які вони чують у соцмережах. Розумів, що їм має бути противага, інакше можна загубити ціле покоління. Яке суспільство ми побудуємо, якщо діти формують свій світогляд на ворожій пропаганді?

Спершу це просто були думки. А тоді я загадав, як до нашої школи приходити ветерани Другої світової війни. Мені завжди було цікаво слухати їхні історії та думки. Бо до вчителя звикаєш і вже не так глибоко його сприймаєш. А нову людину слуха цікавіше. Тим паче, якщо вона пережила те, про що розповідає", – зазначає Данило.

Тоді чоловік подумав: чому б цим не зайнятися саме йому? Він обговорив ідею зі своєю знайомою, яка працює завучем в одній із запорізьких шкіл. Вона передала це директорці, а та – погодила захід. Так, першу свою зустріч зі школярами Данило провів у тисячний день повномасштабного вторгнення – 19 листопада 2024 року.

"Я готувався. Написав текст, роздрукував його, щоб нічого не забути, взяв свої військові нагороди. Тоді діти тільки нещодавно повернулися за парти після онлайн-навчання, тому ще були не зовсім соціалізованими, соромилися ставити питання. Попри це, виявилися зацікавленими та досить активними", – згадує ветеран.

Данило розумів, що одна така зустріч – це крапля в морі, тому вирішив масштабувати свою ініціативу. Директорка школи відрекомендувала його міському департаменту освіти, який розіслав пропозицію про організацію зустрічей іншим закладам освіти. Неочікувано для себе Данило отримав понад 100 запитів – на пів року вперед.

Спершу зустрічі чоловік проводив для старшокласників, але згодом охопив і середню школу – 5-9 класи. А інколи послухати ветерана збирається вся школа.

На початку Данило розповідає дітям про себе та свій досвід служби, а потім – відповідає на їхні запитання.

"Часто питають, що мене підштовхнуло йти на на війну, як ведуть свій побут і чим харчуються. Цікавляться, які тяжкі моменти мені довелося пережити. Тут я розповідаю максимально обережно, без надмірної агресії та жорстокості. Я не підтримую мілітаристську пропаганду, яку часто використовує наш ворог на своїх дітях. З етичної причини завжди уникаю питання про те, скількох людей убив на війні.

Важко, коли на зустрічі присутні діти, чиї батьки загинули. Вони можуть розплакатися, тому треба приділити їм увагу. Сказати: "Твій тато герой, він назавжди залишиться в наших думках. Він зробив для своєї країни та родини максимум. Велика йому шана". На жаль, від цього нікуди не дітися. Діти згадуватимуть про втрату все своє життя", – каже ветеран.

"Не треба робити з війни культ"

Данило виділяє для себе два основних правила розмови зі школярами про війну – чесність та делікатність.

"Не треба робити з неї культ. Війна – це трагедія, яку ми маємо витримати достойно. Я пояснюю, що країна – це велика родина, тому її треба цінувати. Так само, як і мову, нашу ідентичність. Це дружні розмови, від душі, а не пропаганда. Дитина закривається, коли відчуває тиск чи жорстокість", – наголошує чоловік.

У такій атмосфері Данило провів уже близько 250 заходів, і зупинятися навіть не думає. Він відчуває, що саме таким зустрічами може бути корисним для країни та вносити свій вклад у розбудову свідомого суспільства.

"Через стан здоровʼя я не можу сидіти в окопі. А ці зустрічі допомагають мені не залишатися осторонь у складний для країни час.

Я не кажу, що мої розповіді можуть докорінно змінити світогляд дітей. Хай навіть на 5% – це вже користь. Тим паче, соцмережі продовжують сіяти російську пропаганду – від цього не втечеш. Доносити проукраїнську позицію просто необхідно", – зауважує Данило.

Він прагне, щоб інші ветерани долучалися до ініціативи, аби такі зустрічі зі школярами стали системою, а не винятком.

"Треба брати й робити. Знаходити в собі аргументи, сили, підбирати правильні слова. Цим ми формуємо власне майбутнє", – каже чоловік.

Як і будь-який українець, Данило мріє, щоб на нашу землю повернувся мир. Але має він і трохи особистих бажань – побудувати родину, хоча б раз у житті зʼїздити за кордон і написати книгу про українську боротьбу, яку хоче назвати "Битва за свободу".

Альона Павлюк, "Українська правда. Життя"