"Вперше з серпня поцілував дружину стоячи". Історія командира, що опановує протези після підриву на міні

Навпроти мене сидить усміхнений 30-річний чоловік. Волосся зав'язане у хвіст на маківці. Він активно артикулює та трохи розмахує руками, час від часу соваючись у своєму кріслі колісному.

Це – Володимир Савельєв. До великої війни він працював дизайнером – створював інтер'єри, інженерні рішення та навіть декорації. А через рік після початку повномасштабного вторгнення підписав контакт зі стрілецьким батальйоном. Творчу професію замінили накази та завдання.

Під час одного з бойових виходів, коли група Володимира "застрягла" на позиції, він підірвався на міні. Чоловікові ампутували обидві ноги, одну з них – вище коліна.

Реабілітація почалась з маленьких побутових перемог – вперше перевернутись на бік у ліжку або пересісти з каталки на унітаз; зробити перші кроки та поцілувати дружину стоячи.

"УП.Життя" поспілкувалась з ветераном про його досвід, а також про великі й маленькі кроки на шляху тривалої реабілітації.

Бойовий вишкіл пройшов у Британії

Тато Володимира – військовий. Коли почалось повномасштабне вторгнення, він попросив сина не мобілізовуватись, а доглядати за сестрою, молодшим братом, мамою. Хлопець погодився за однієї умови: якщо натрапить на працівників ТЦК – втікати від них не буде.

Влітку 2023 року за кілька кроків від офісу він зустрів чоловіків у пікселі, які запропонували уточнити дані.

Володя готувався до цього моменту, тож завчасно дізнався про різні можливості, зокрема й контрактну службу. В липні 2023 року приєднався до стрілецького батальйону. Зауважує, про це рішення не шкодує ані на секунду.

На базову військову підготовку (БЗВП) Володимира як і ще 200 контрактників відправили у Велику Британію.

"Нас навчали топові інструктори з Британії та Норвегії. Вони ставились до нас з великою повагою і зауважували, що ми всі – герої, бо обрали захищати свою Батьківщину та знищувати зло.

Коли БЗВП завершилось, проводжали нас з усіма почестями – вишукувались, віддали честь. Це був момент, коли навертались сльози", – згадує ветеран.

Під час військового вишколу він захопився медициною та пройшов додаткові курси з такмеду. Спершу отримав рівень стрільця-санітара, а тоді "апгрейтнувся" до бойового медика. Згодом саме ці знання допомогли військовому врятувати собі коліно.

У батальйон Володимир попав на початку жовтня, а на перші бойові поїхав аж у квітні 2024-го. Каже, пощастило стільки часу провести з хлопцями, притертися, потренуватися. Дехто з побратимів пройшов Бахмут і міг дійсно поділитися досвідом.

"Хлопці сперечались, чи не втечу я після першого бойового виходу"

"Зі мною завжди було весело – то я хвостик на голові з волосся завʼязував, то в піжамі Пікачу ходив. Серйозно мене хлопці не сприймали та навіть сперечались, чи не втечу я після першого бойового виходу.

Але все пройшло добре, мене навіть після перестрілки не заклинило. Старшина зауважив, що є у мене яйця, тож усі мої дивацтва більше не обговорювались і цілком приймались", – поринає у спогади військовий.

Володя був у розвідці, виконував переважно роль провідника – заводив та виводив людей з позицій, "протоптував" шляхи. Каже, найважче – коли втрачається звʼязок з якоюсь з позицій, бо ворог наступає. Допомогти немає змоги, бо вже запізно.

"Водночас найпрекрасніші моменти – коли я власноруч знищував росіян. Нема жалю чи якогось сумʼяття. Ці п*дари забирають мій час, можливість спілкуватися з рідними, жити своє життя", – зазначає військовий.

Є й інші спогади – зустрічі з побратимами в сімейній пекарні в Покровську, прогулянки по маленьких живих селах, де обробляли поля з любовʼю, пригощали черешнею, говорили українською.

"Або миті, коли після завдання застрибуєш в пікап – втомлений і задоволений, і розумієш, що їм знову не вдалось тебе вбити", – замріяно і розслаблено продовжує він.

За рік служби Володимир проявив лідерські якості і його відправили на курси офіцерів в пекельно спекотну Одесу. 3 серпня 2024 року він прийняв командування своїм взводом, і вже за кілька днів виїхав на Покровський напрямок.

"Я став мудріший, коли отримав обовʼязки командира. Бо командувати людьми – не так просто, як здається. Це велика відповідальність у спробах догодити як керівництву, так і побратимам. А в результаті – страждаєш ти", – зауважує військовий.

Підірвався на протипіхотній міні

28 вересня батальйон, де служив Володимир, "здали в оренду" (комбат відіслав частину своїх вояків до інших позицій, щоб "закрити дірочку" та дочекатися ротації). Командири на місцях спершу обіцяли, що на позиціях проведуть 4 дні, але щодня термін збільшувався. Дехто з побратимів Володі вийшов з бойових через 34 дні, які провели практично без запасів води та їжі, а також без можливості звʼязатися з рідними.

"Моє поранення теж сталося з провини цього "тимчасового керівництва". Обіцяли, що приїде транспорт, аби нас забрати й поміняти. Але про нього просто забули домовитись. Сидіти у згорілій посадці означало підписати собі смертний вирок, бо повсюди літали дрони", – згадує він.

Це було 15 жовтня. Володимир з побратимами вирішив йти по свіжому сліду від гусениці БМП, яка їхала ввечері того дня.

"Я йшов першим. Один крок і я підриваюсь на протипіхотній міні. Мені відразу відриває частину правої стопи та частину лівої гомілки. Спершу шок. Далі лише холодний розум. Адже, попри все, треба було вижити", – ділиться спогадами розвідник.

Група відтягнулась у посадку. Там Володимир зробив переоцінку турнікетів і побачив, що на одній нозі немає поранень вище коліна. Тож опустив турнікет на гомілку. Рації прослуховувались – на прохання про допомогу першим прилетів ворожий дрон.

Військові намагались ховатися, але безпілотник літав дуже низько та дуже близько до бійців. Володя припускає, що окупанти навіть роздивились його обличчя. Неподалік ховався ще один побратим, тому за кілька митей дрон скинув міну.

Вибух пролунав у кількох метрах – Володимир зіщулився, бо очікував, що посіче осколками, але його лише присипало землею. Росіяни відправили ще два безпілотники зі скидами до військових, але врешті "загубили" їх і припинили обстріл.

"Побратим сказав, що їде БМП, я зрадів. Але й він сам був травмований – мав тріщину в хребті. Він допомагав мені як міг, хоча сам кричав від болю. Ми повантажились в ту броню.

Хлопці на БМП мають стальні яйця, бо мене чекали. Я їм дуже вдячний, що вони мене витягнули з цього всього", – розповідає ветеран.

Від моменту поранення до стабпункту минуло близько 5 годин. В сучасних реаліях це дуже швидко. У стабпункті Володимира знеболили та ввели в медичний сон – прокинувся він вже без ніг у Дніпрі.

Маленькі побутові перемоги

На четвертий день лікарі дозволили пацієнту їсти все, що він забажає, аби швидше відновити сили. Володимир каже, що це була маленька перемога.

"Перше, що я з’їв, це була лікарняна гречка з м’ясом. А тоді замовив суші, бо давно про них мріяв. Потім був і Макдональдс, і вареники… А коли привезли улюблену солянку – не зміг її їсти, бо вона здавалась дуже солодкою. Ймовірно, у наслідок контузії мій мозок та смакові рецептори трохи розсварились", – зауважує ветеран.

Другою перемогою військовий вважає момент, коли в евакуаційному потязі з Дніпра до Львова за допомогою інших хлопців пересів з каталки на унітаз. Справляти нужду в памперс при здоровому глузді здавалось принизливим.

"Я намагався завжди рухатися, попри біль та купу різних датчиків й трубок на тілі. Це був виклик самому собі. Багато за ким з поранених доглядає дружина, матір або сестра. Зі мною ніхто ніколи не залишався на ніч. Я завжди був сам, бо не хотів нікого обтяжувати", – згадує він.

А далі маленькі перемоги почали ставати частиною буденності. Наприклад, перевернутися на бік після двотижневого лежання виключно на спині. Або коли організм поборов інфекцію і лікарі вже більше не ставили апарат для вакуумного лікування ран.

Але Володимиру постійно докучав біль – на куксі (кінцівка після ампутації – ред.) та фантомний.

Після поранення нерв був як оголений провід – постійно "коротив" і викликав спалахи болю. Лікарі зробили блокаду нерва під контролем УЗД. Терапія допомогла не з одного сеансу – їх у Володі було три.

"Найбільша перемога з усіх – це коли перестало боліти! Організм витрачав всі ресурси на те, щоб подолати фантомний біль в ампутованих кінцівках. Це були й легкі спазми, і відчуття стиснення, і моє "улюблене" – ніби ноги опускають в киплячу олію.

Знеболення не працювало, навіть наркотичні анальгетики. Спрацювала лише кетамінова терапія – вже кілька тижнів як фантомний біль зник", – ділиться військовий.

Він додає, що фантомні болі можуть повернутися, тому не припиняє роботу з фізичним терапевтом та психологом.

Коли вдягнув протези – остаточно зрозумів, що втратив ноги

Реабілітацію захисник проходить у Національному реабілітаційному центрі UNBROKEN. Зізнається, що перші півтора місяця у лікарі йому дуже хотілося повернутися в стрій та до побратимів. Дуже дратувала лікарняна структура, у посадці здавалось легше.

"Армія вчить або чекати на наказ, або виконувати його. Тому чимало хлопців відівчаються приймати рішення, вмикати критичне мислення або навіть банально не знають, як себе зайняти. Як наслідок – постійне залипання в TikTok, спіни, рулетки, онлайн-казино… Мені теж хотілось скинути з себе відповідальність, але здоровий глузд переміг", – зауважує ветеран.

Через чотири місяці від початку лікування у Львові протезисти видали Володимиру лайнери (накладки на куксу), потім запросили зробити зліпки, а за кілька днів – на примірку протезів. Вкрай дивним здалось прохання прихопити із собою пару кросівок, бо вже майже пів року чоловік не користувався взуттям.

"Коли мені видали протези, перша думка була: "Вау! Який я тепер високий". А тоді наступило остаточне розуміння того, що я втратив ноги", – спокійно каже Володимир.

Перші кроки він зробив у кабінеті протезиста. Намагався йти одразу правильно, протягуючи ногу під тулубом, а не закидаючи її через бік. На це було потрібно багато зусиль.

"Мій мозок не розумів взагалі, що коїться. Я зрозумів, що не вмію тримати баланс, офігів від навантаження на кукси. Поперек теж пішов в баню, а руками я вчепився за поручні так, що долоні горіли від болю. Але це було круто", – ностальгує герой.

Зараз він вчиться не тільки концентруватися на кожному кроці, а й слухати своє тіло, реагувати на дискомфорт або тремтіння. Один з найбільших його страхів – випасти з графіка і знову відчувати неконтрольований біль.

Вперше з серпня поцілував дружину стоячи

Однак є дещо, що змушує його рухатись вперед попри все. Це – прагнення бути опорою для своєї дружини.

Володимир з Оленою разом вже понад 10 років. Про кохану він розповідає з ніжною усмішкою на обличчі.

Після поранення вона приїхала до чоловіка в Дніпро, щоб підтримувати його на шляху одужання.

"За півтора року служби у мене не було відпустки. Нам пощастило провести разом три тижні вечорів в Одесі, поки я проходив курси офіцерів.

Коли я отримав поранення, дружина навіть трохи заспокоїлась, що я більше нікуди не поїду, що не буде більше моментів прощання перед невідомістю. Вона завжди каже, що мною захоплюється. А я хочу рухатися до неї", – з теплом у голосі розповідає ветеран.

Коли Володимир вже отримав протези і трохи попрактикувався у ходьбі, то покликав кохану на скляний міст в лікарні на прогулянку. Сонце вже сіло за горизонт, а у місті увімкнули ліхтарі.

Ті кроки назавжди закарбувались у памʼяті подружжя, бо завершилась одним з найромантичніших поцілунків. Тож до списку перемог ветеран додає: "Вперше з серпня поцілував дружину стоячи". Це було 20 лютого.

"Вона тішилася і плакала. А тоді запитала дозволу мене обійняти. Я прагну давати їй розуміння, що справляюсь, підтримати та віддячити. А ще – творити миті спільної історії," – додає він.

Пара щовихідних проводить якомога більше часу разом – прогулянки, кафе, кіно, відвідують друзів та родичів.

"Нещодавно поїхав додому, тоді зайшов до батьків, а на ранок – завітав до діда з бабою. І все це – на своїх двох (протезах – ред.). І це – теж моя перемога", – з гордістю в голосі каже ветеран.

Вікторія Андрєєва, "УП.Життя"