"Я не була на могилах рідних жодного разу". Історія бойової медикині, у якої Росія вбила всю сім'ю

Росіяни вбили всіх рідних Олесі – обох дітей, чоловіка, батьків і двох братів. Через сім місяців після початку повномасштабної війни жінка залишилася без родини, повністю сама.

Вона мала в Італії хорошу високооплачувану роботу і могла спробувати почати життя заново. Але все кинула, повернулася в Україну й пішла в ЗСУ.

Зараз Олеся служить бойовим медиком у 128 окремій гірсько-штурмовій Закарпатській бригаді. 

"Я дуже не хотіла відпускати дітей, наче було передчуття, що більше не побачу їх"

– Один період я дуже хотіла загинути, – розповідає Олеся. – Сміливості накласти на себе руки не вистачило, то рвалася на піхотні позиції. На артилерійські прильоти, міни, дрони не звертала уваги. Про мене казали – божевільна, на голову відбита, а мені було байдуже. І хоч би один осколок зачепив – нічого. Мабуть, неправильно себе тоді поводила, але так було. І лише згодом заспокоїлася, стала по-іншому дивитися на життя. Навіть мрії з’явилися…

За іронією долі Олеся народилася на території Росії, хоча її батьки (обоє військовослужбовці) були українцями – мама з Києва, а батько з Чернігівщини.

На початку 80-х вони в складі "обмеженого контингенту" радянської армії служили в Афганістані? й коли жінка була на 7 місяці вагітності, отримали відпустку. Долетіли літаком до Ростова, а далі на автомобілі вирушили в Луганськ, де на той час жили. По дорозі почалися передчасні пологи, так Олеся й з’явилася на світ у російському місті Новошахтинськ.

– Моє дитинство і юність пройшли в Луганську, – каже Олеся. – Після закінчення школи хотіла вчитися далі, але в кінці голодних 90-х на все не вистачало грошей. Тому в 1999-му, як тільки виповнилося 18, поїхала на заробітки в Італію. Працювала на різних некваліфікованих роботах – і підлоги мила, і овочі в полі збирала, й офіціанткою була.

Паралельно дівчина відвідувала курси італійської, і колеги порадили їй здобути якусь спеціальність. Вона пішла в медичний коледж і за 5 років (паралельно працюючи офіціанткою) здобула спеціальність медсестри. А далі влаштувалася в лікарню операційною медсестрою.

– Під час однієї операції з видалення апендициту лікарю стало погано (він був уже в літах), і я закінчила за нього – нічого складного, залишалося накласти шви, – згадує Олеся. – Після цього лікар порадив здобути вищу медичну освіту – написав рекомендацію, за якою мені дали стипендію в Римському університеті Ла Сап’єнца. Через шість років я отримала диплом. Як виявилося, якщо добре вчитися, вища освіта в Італії обходиться зовсім не дорого.

Після навчання Олеся працювала в лікарні Сант Андреа в Римі, а потім перевелася в госпіталь НАТО в м.Анціо.

– У мене досить вузька спеціалізація – військово-польова хірургія, уламки й кульові поранення. У Анціо стоїть натівська база, там багато військових із США, але при необхідності ми приймали й цивільних. Наприклад, після землетрусу влітку 2016-го.

Ще під час навчання в університеті Олеся вийшла заміж. Її чоловік Олександр – українець із Києва, теж лікар. Вони познайомилися в Києві й через якийсь час він переїхав в Італію.

– Чоловік за фахом був нейрохірургом, він зумів підтвердити свій диплом, і ми працювали разом у Анціо, – продовжує Олеся. – У нас народилося двоє дітей – син Габріель і донька Софія.

Молода сім’я жила дуже гарно – подружжя отримувало хороші зарплати й могло дозволити собі пристойне житло і відпочинок із подорожами. Так тривало до 2014-го, коли в Україні почалася війна. Якийсь час бойові дії Олександра й Олесю безпосередньо не зачіпали, але згодом усе змінилося.

– В АТО загинули брат і близький друг Олександра. І він вирішив піти в ЗСУ. Я не могла йому заборонити, це було його принципове рішення, – розповідає Олеся.

Після закінчення медичного вишу Олександр мав офіцерське звання, тому влаштувався в бойовій частині лікарем, які переважно працюють на певній вілстані від лінії зіткнення. Але час від часу виконував і роботу бойових медиків – виїжджав на евакуації поранених. Під час такого виїзду ворожа арта обстріляла медичну машину і Олександр отримав важкі поранення, зокрема два уламки в хребет. Він переніс кілька складних операцій у Києві.

– А далі лікарі сказали, що вони свої можливості вичерпали, і що Олександр не буде ні ходити, ні воювати, – каже Олеся. – Але чоловік не здався. Ми перевезли його на лікування в Італію й Німеччину, він переніс ще кілька операцій. І став на ноги. Потім була довга реабілітація.

Олександр хотів повернутися до медичної роботи в Італії, однак для цього необхідно було заново підтверджувати свою кваліфікацію. Це складний, тривалий процес і Олександр уже був почав його.

– На початку лютого 2022 року Саша був з нами в Італії. Тоді ще діяли жорсткі антиковідні обмеження, і чоловік запропонував відвезти сина й доньку до своїх батьків у Київ, щоб вони хоч трохи пожили в нормальних, вільніших умовах. Я дуже не хотіла відпускати дітей, але чоловік наполіг. Так вони й поїхали, – пригадує Олеся.

"Я не була на могилах рідних жодного разу – не можу знайти в собі сили"

24 лютого Олеся з самого ранку була в операційній. І тільки об 11 годині, коли вийшла звідти, почула від колег про вторгнення Росії.

– Я не могла в це повірити, а потім кинулася дзвонити дітям і Саші, – згадує Олеся. – Але зв’язку з Києвом не було цілих два дні – ні звичайного, ні по інтернету. Я змогла додзвонитися в Маріуполь і поговорити зі своїми батьками. Це була наша остання розмова…

Батьки жінки, вийшовши на пенсію, тривалий час так і жили в Луганську. У 2014 році їм пропонували перейти на бік окупаційної влади лнр. А після відмови знайомий попередив, що їх збираються арештувати за шпигунство на користь України й порадив негайно тікати.

Подружжя виїхало з окупації на одній машині, залишивши і житло, і все майно. І оселилося в Маріуполі. На початку російського вторгнення, коли йшли бої за місто, батьки Олесі допомагали через зелені коридори евакуювати вихованців дитячих будинків.

– Як тільки місто окупували, хтось із місцевих любителів "русского міра" розповів про це новій владі, – каже Олеся. – Батьків звинуватили у викраденні дітей, а далі розстріляли просто на вулиці. Їхні тіла пролежали місяць, тоді на вулицях було багато розстріляних чи вбитих. Потім загиблих згребли бульдозером у великий котлован, який залили бетоном і почали зводити багатоповерхівку. Мені про все це розповів сусід, котрий зумів виїхати.

Про долю батьків Олеся дізналася набагато пізніше після їхньої смерті. До того вона отримала ще одну жахливу звістку – про загибель дітей.

У перші дні повномасштабної війни родичі чоловіка разом із дітьми виїхали на дачу поблизу Борисполя. А коли ракетні удари Києва посилилися, запанікували й вирішили будь-що прориватися на захід країни, щоб вивезти дітей за кордон.

– Це було в середині березня. Вони сіли в якийсь евакуаційний автобус – невістка (сестра Саші), її батьки, двоє їхніх і двоє наших дітей. І в цей автобус влучила російська ракета. Усі загинули… Габріелю було 14, Софії 7. Сина під час вибуху викинуло з автобуса, і він ще кілька днів прожив. Але через опіки тіла понад 90% не мав шансів. Мені розповіли це київські лікарі. Я вдягла дітям браслети з номерами телефонів, тому зі мною змогли зв’язатися. Я так не хотіла відпускати їх тоді з Італії, наче передчувала, що більше не побачу…

Після загибелі дітей Олександр замкнувся в собі. У перші дні повномасштабного вторгнення він пішов у військкомат і, не кажучи про колишнє поранення, мобілізувався в тероборону. Чоловік винуватив у смерті дітей себе – вважав, що мав спочатку вивезти сина й доньку в безпечне місце, а потім іти на війну.

– Саша не відповідав на повідомлення, не піднімав слухавку, – продовжує Олеся. – Так тривало аж до кінця літа. Потім спілкування поступово відновилося, ми періодично зідзвонювалися й розмовляли. Аж до його загибелі восени 2022-го.

У вересні в машину чоловіка, котрий евакуював поранених біля Бахмута, влучили з ПТУРа (протитанкова керована ракета). Тіла загиблих довго не могли забрати, а потім тривав процес ідентифікації.

– Поховали Сашу аж у березні 2023-го поруч із могилами дітей у Києві, – мовить Олеся. – Я не була там поки жодного разу – не можу знайти в собі сили. Навіть фото їхні не можу дивитися…

"Якось, поки я спала, в моєму волоссі звила гніздо миша"

Олеся мала ще двох рідних братів, молодших на 5 і 10 років. Обидва пішли слідами батька, були кадровими військовими.

Старший Павло служив у мінометній батареї, він загинув у травні 2022-го. А молодший Дмитро був снайпером і брав участь у визволенні Херсонщини. У вересні 2022-го його розрахунок потрапив під обстріл російського танка.

Тіла Дмитра так і не знайшли, але офіційно він також визнаний загиблим. Восени 2022-го, станом на сьомий місяць війни, росіяни вбили всіх рідних Олесі – дітей, чоловіка, батьків, братів. У неї залишилися тільки далекі родичі. Тоді жінка й вирішила піти в ЗСУ.

– Мій закордонний паспорт був прострочений, – каже Олеся. – Довелося відновлювати його в Посольстві України, це зайняло кілька місяців. Я казала керівництву в лікарні, що хочу звільнитися, але мене не хотіли відпускати, бо розуміли, куди йду. Тому як тільки отримала паспорт, оформила відпустку за власний рахунок і виїхала автобусом в Україну. Звільнили мене вже постфактум.

У січні 2023-го жінка приїхала до Львова й зразу пішла у військкомат. Олесі запропонували підписати 3-річний контракт і вона не заперечувала. У той час офіцер зі 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади приїхав за новобранцями. Він прямо спитав Олесю, чому вона вирішила йти в ЗСУ. І, почувши її історію, погодився взяти в бригаду.

– Спочатку я потрапила в навчальний центр, довелося проходити КМБ (курс молодого бійця). Бігати у важкому броніку було дуже важко, але я навіть у цьому знаходила переваги, – пригадує жінка. – Тогорічна зима була лютою, від бігу форма закочувалася, а бронежилет грів. А якщо говорити загалом, я дуже швидко призвичаїлася, набагато швидше, ніж цивільні чоловіки. Виросла сім’ї військових, тому змалку добре знала армійські порядки.

Згодом Олесю в складі піхотного підрозділу відправили в зону бойових дій на Запорізький напрямок. З огляду на освіту й досвід роботи, вона могла б стати лікарем і служити в стабілізаційному пункті чи шпиталі у відносно безпечному місці. Утім, для підтвердження італійського диплому в Україні потрібен час, до того ж професійним військовим лікарям необхідне офіцерське звання. Однак найголовніше те, що Олеся сама просилася на передові позиції, тому й стала бойовим медиком у піхоті.

Зараз підрозділ Олесі тримає оборону в селі, розділеному річкою. На одному березі – ЗСУ, на іншому – росіяни. Хати в селі зруйновані вщент, тому медики здебільшого облаштовуються в погребах, які важче знищити обстрілами. Однак тут постійно працює ворожа арта й мінометка, літають FPV-дрони. До постійної бойової небезпеки бонусом є різноманітні побутові "принади".

– Якось, поки я спала, в моєму волоссі звила гніздо миша, – каже Олеся. – Прокинулася, намацала її руками і як закричу – заберіть її від мене! "Як?" – питають хлопці й сміються. – "Хоч ножицями виріжте!" Відтоді я заплітаю дреди…

"Хочеться купити після війни будиночок на колесах, завести собаку і подорожувати"

Бойові побратими дали Олесі співзвучний з її іменем позивний Лисиця. Її поважають і люблять, що й не дивно – жінка не боїться їздити за пораненими й надає професійну лікарську допомогу як при бойових пораненнях, так і при "цивільних" хворобах.

– До мене дуже добре ставляться, я ні з ким не сварюся, – каже Олеся. – Хіба іноді покричу, коли хлопці хворі ходять і кашляють. Бояться уколів, як діти, а я бігаю за ними: "Ану, давай на укол! А ти приходь на крапельницю! І таблетки не забудь!"

Хлопцям на передовій дуже потрібен професійний медичний догляд. Був випадок, коли перед штурмом у бійця від стресу виник передінсультний стан, а бойовий медик не розпізнав. І чоловік, котрому було за 50, помер. А професійний лікар міг би допомогти.

Як тільки по рації надходить інформація, що на бойових позиціях хтось отримав поранення, Олеся без вагань сідає в машину і їде на евакуацію.

– Їздимо на нуль у посадку за селом, забираємо поранених, а там як Бог дасть, – каже жінка. – Буває й страшно вивозити людей, коли бруд і болото, а старі машини застрягають і ламаються під мінометним вогнем. Поранений тримає тебе за руку й питає: "Лисичко, все буде добре? Доїдемо?" Ти думаєш собі – біс його знає, а сама відповідаєш: "Не переживай, усе добре, доїдемо". І він починає розповідати, хто його чекає вдома. Це важко… Важко, коли хлопці кажуть: "Я боюся". Я теж боюсь, але треба йти. Якщо не ми, то хто піде? Треба не дати страху взяти гору.

Олеся намагається забути минуле, але воно ніяк не відпускає. Рідні досі сняться їй.

– Особливо перед днями народження чи святами, які ми відзначали в колі сім’ї. Засинаєш, а вони стоять перед очима. Підводишся, сідаєш і думаєш, що треба поспати, бо через кілька годин на позицію до хлопців. І боїшся заснути, бо заплющуєш очі, а вони й далі стоять. То сміються, то плачуть, іноді ввижаються якісь уривки з життя – по щоках Олесі починають котитися сльози. – Я в снах часто просила, щоб мене зі мною забрали. Тоді й рвалася на піхотні позиції…

– Чи змогла б я допомогти пораненому росіянину? – повторює моє питання жінка. І відповідає через секунду: – Я відмовлюся надати йому допомогу – це найкраще, що можу зробити. У мене немає жалю до них…

Олеся багато думала про те, що з нею сталося. І має свою відповідь на головне питання – чому?

– Чому так сталося зі мною? Я вірю, що в кожного свій шлях, що наша книга кимось написана. Не знаю, чи дійсно є Бог, не ходжу в церкву. Але ці випробування – не просто так. Я жодного разу не пожаліла, що пішла в ЗСУ. Завжди любила допомагати людям, а тут це особливо відчувається. Знали б ви, як багато хлопців після контузій відмовляються від евакуації й залишаються на бойових. Це мотивує. Тут я знайшла для себе нову родину – велику.

У Олесі навіть з’явилися мрії:

– На початку я ризикувала, а зараз ні. Вже не хочу померти, з’явилися мрії, надії. Дуже хочеться побачити закінчення війни. Я розумію, що це не скоро, але хочеться. А далі пожити в мирному житті. Можливо, відкрити невелику приватну клініку, купити будиночок на колесах, завести собаку. І подорожувати…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади, спеціально для УП. Життя