Кохана ветерана Азову загинула, захищаючи Азовсталь. Тепер він виховує її дочок

"Мої дівчатка могли б мати десять дядьків Коль, але в них є лише мама", – сказала Марина Алексюк Миколі Іванченку в лютому 2022 року.

Вона захищала маріупольський металургійний комбінат "Азовсталь" від російських окупантів. Він був удома в окупованому Бердянську, де під рукою мав гвинтівку та гранати. Три місяці потому Микола мусив сказати дівчаткам, що їхня мама вже ніколи не повернеться.

У квартирі в Броварах все ще відчутні сліди військового минулого. Микола, одягнений у футболку "Янголи Азову" кольору хакі, щойно закінчив грати в ігри про війну на комп'ютері. Він живе тут із доньками своєї покійної коханої, Оленою та Олександрою, і кішкою на ім'я Руся.

Миколі 43, він народився в Бердянську. З його дитинства і аж до 2014 року цей південно-східний регіон перебував в полоні русифікації. Микола брав участь в Революції Гідності, де боровся проти російського впливу, корупції і за суверенітет України.

У травні 2014 року, коли Росія розпочала війну на Донбасі, у рідному місті Миколи було створено батальйон "Азов". Микола вступив до його лав добровольцем. З лютого 2015 року він брав участь в Павлопіль-Широкинській операції, обороняючи Маріуполь та сусідні міста після його звільнення.

"Мої спогади про війну – як моторошні казки на ніч, але не такі, які варто розповідати дітям", – каже він. Він швидко зрозумів, що "війна – не про ігри".

Кохання, що з'явилося в полку "Азов"

Через місяць Микола залишив "Азов" і приєднався до 54-ї бригади в Бахмуті. У 2018 році він повернувся до "Азову" – на той час уже полку Національної гвардії в Маріуполі, де його увагу привернула одна жінка з підрозділу.

Вони покохали одне одного і стали родиною. Марина Алексюк мала двох маленьких доньок, Олену та Олександру. Микола теж мав доньку, Мілану.

Марина приєдналася до "Азову" у 2015 році. Вона була майстринею ремонтної майстерні зенітно-ракетного дивізіону і діловодом. Вона не зробила жодного пострілу і була рішуче налаштована опанувати бойові навички.

"Я розумів ще тоді, і зараз розумію, що війна – не жіноча справа, – каже Микола. – Я хотів вберегти її від цього".

Він не міг вберегти її від війни, але міг допомогти їй навчитися захищати себе. Пара вирушила на полігон, де Микола навчив Марину поводження зі зброєю, прицілюванню, стрільбі та тактичному пересуванню.

"Це ще більше нас зблизило і дало мені впевненість, що вона зможе дати відсіч", – каже він.

У 2021 році, після завершення трирічного контракту з "Азовом", Микола став до лав морської піхоти, а родина переїхала з Маріуполя до Бердянська. Марина підписала п'ятирічний контракт з "Азовом", тож Микола залишався з дітьми, поки вона служила на базі й приїжджала додому на вихідні.

Тиша під час облоги Маріуполя: "Я люблю тебе, подбай про дітей"

24 лютого 2022 року підрозділ Марини перекинули на "Азовсталь".

Микола благав її повернутися додому.

"Я відправлю тебе кудись далеко і сам приїду туди", – переконував він.

"Ні, – відповіла вона. – Ти ж знаєш, що я маю бути тут".

За три дні Бердянськ опинився під окупацією, а 6 березня їхній телефонний зв'язок вперше обірвався. Останніми словами Марини були: "Я люблю тебе, подбай про дітей".

Микола впав на коліна і заплакав.

"Я молив Бога забрати частину мого життя, аби лише врятувати її", – каже він.

Він хотів вирушити на "Азовсталь", але друзі застерегли його: тих, хто намагався прорватися з рятувальними місіями, розстрілювали на блокпостах.

Микола вивіз дівчат із міста до його колишньої дружини та їхньої спільної доньки. Коли росіяни дізнавались адреси учасників бойових дій, вони знаходили цих людей і вбивали.

"Родинні зв'язки – особливо діти – це слабкість, – каже він. – Якщо тебе схоплять, ти станеш маріонеткою".

Микола сидів на дивані у своїй квартирі зі зброєю під рукою, готовий чинити опір, якщо росіяни увірвуться всередину. Водночас його не полишала думка, що Марина або загинула, або перебуває в смертельній небезпеці.

"Першою думкою був ствол у роті й куля в голову", – зізнається він.

У голові Миколи звучали рядки з рок-опери "Орфей і Еврідіка": "Мені не потрібен залишок днів моїх без неї. Все втратило барви й перетворилось на кригу".

Пережите він порівнює з контузією після бойових виходів у 2016 році.

"Ти сидиш приголомшений і тобі байдуже, щось горить чи ні, – каже він. – Хто тут? А потім ти поступово повертаєшся у свідомість".

Та одне запитання привело його до тями: "Якщо я накладу на себе руки, що буде з дітьми?"

У такому разі вони б залишилися зовсім самі.

"Емоційно ти сильніший, – казала йому Марина з "Азовсталі". – Якщо зі мною щось станеться, ти це витримаєш".

Виснажлива втеча з окупації

Для Миколи час ніби зупинився. Він згадав настанови бабусі й завчасно зробив запаси хліба та круп, але через постійний стрес майже не міг їсти.

9 березня він пішки залишив Бердянськ – під мжичкою, знесилений від голоду і розуміючи, що на кожному кроці його можуть розстріляти.

Та на блокпостах російські солдати виявилися байдужими. Один бурят запитав Миколу: "У вас скрізь асфальтовані дороги та газ. Гарні будинки. Де ви працюєте, що так добре заробляєте?"

У Миколи був із собою тактичний рюкзак, який, за його словами, "пройшов і Крим і Рим". Зрештою він дістався безпечного місця. Він вже не пам'ятав, який тоді був день. Був білий як стіна – "наче мрець", казали друзі. В сльозах він розповів їм про Марину.

Наступного дня Микола разом із пів сотнею людей ловили нестабільний Wi-Fi біля місцевої церкви. І раптом з'явилося повідомлення: "Усе добре, я жива. Просто розбомбили всі вишки мобільного зв'язку".

Микола сів і заплакав від полегшення.

"Це було так, ніби тобі кажуть, що ти смертельно хворий, а за три дні зізнаються, що переплутали прізвища, – каже він. – Привіт, життя!"

Останній бій на "Азовсталі": "Ми тут до кінця"

Микола казав Марині, що її скоро обміняють.

"Не бреши, – відповіла вона. – Нас ніхто не обміняє. Ми тут до кінця".

Вона розповідала про безкінечні бомбардування й те, що заснути було неможливо. Через мізерні запаси їжі між людьми виникали конфлікти. Чоловіки непритомніли від голоду. Військові жартували про схуднення, намагаючись підтримати бойовий дух.

Марина завжди намагалася щось комусь довести, згадує Микола: "Я можу, я сильна, я все витримаю". Він питав її, навіщо їй це потрібно. "Щоб довести собі, що я можу", – відповідала вона.

Якось Марина написала: "Дякую за науку. Я влучила, а вони – ні".

Під час одного з російських штурмів до бою долучилися й жінки. Микола продумував різні плани втечі для Марини, але вона стверджувала, що всі вони нереальні.

У квітні Микола вивіз дітей до Запоріжжя. 9 травня в нього був день народження, але святкувати не було жодного настрою. Востаннє він чув Марину напередодні – вона просила надіслати їй пісні, щоб хоч якось відволіктися.

Зв'язок часто зникав, але коли після дня народження вона так і не вийшла на контакт, а протягом наступного тижня повідомлення залишалися непрочитаними, Микола нутром відчув: щось дуже погане сталося.

16 травня, після 86 днів облоги, останнім захисникам "Азовсталі" віддали наказ здатися в російський полон. Маріуполь перейшов під контроль Росії.

О 10 ранку Миколі зателефонували з патронатної служби "Янголи Азову" й повідомили, що Марина загинула 8 травня під час пожежі після влучання російської бомби вагою три тонни. Тоді загинули 60 людей. Їй було 43 роки.

Біль прийняття і розмова з дівчатами

Звістка вдарила по Миколі з усією силою, але хибна впевненість у березні, що Марина вже загинула, певною мірою підготувала його.

"Я вже знав, що таке втрата, – каже він. – Я вже прожив її, тому мені було легше це прийняти".

За офіційними даними, Марина загинула о 14:50. Втім, його останнє повідомлення до неї – посилання на пісню – було позначене як прочитане о 16:12.

Микола говорить про свою травму прагматично. Він розуміє, що Україна веде боротьбу на виживання і що Марина загинула, воюючи за це.

"Саме це й тримає нас при здоровому глузді – цей цинізм, таке ставлення до життя і смерті", – каже він.

Найскладнішим було вирішити, як сказати про це дівчатам. На мить він замислився над тим, щоб і далі писати їм від імені Марини з другого Telegram-акаунта, який він створив у квітні, коли вона стерла дані з телефона перед невдалою спробою виходу. Але потім уявив потенційний обмін полоненими й те, як дівчата з надією чекатимуть на маму, яка вже ніколи не повернеться. Він не міг їм брехати.

До того війна була для дівчат чимось абстрактним і далеким.

"Вони відреагували так само, як я 6 березня", – каже Микола.

Став опікуном двох дітей, але батьком – трьох

Наступним кроком стало оформлення опіки над доньками Марини – він виховує їх і свою дочку Мілану, якій нині 12 років. Це було останнє прохання Марини, і Микола дотримався своєї обіцянки.

"Вони мої діти – рідні чи ні, – каже він. – Піклуватися про них – це не мій обов'язок, а щось саме собою зрозуміле: як для батька, як для опікуна, як для чоловіка. Я любив їх не лише поруч із їхньою мамою".

Невдовзі після загибелі Марини до їхньої квартири забрела безпритульна кішка – вона застрибнула Миколі на плече і замуркотіла просто над татуюванням із її зображенням.

"До тебе прийшла твоя кохана", — сказав тоді друг. Кішку прихистили й назвали Русею – на честь русалки Марини з мультфільму.

6 березня 2023 року – рівно за рік від дня, коли Микола вперше подумав, що Марина загинула, – він звільнився з військової служби, як батько трьох дітей. Відтоді родина переїхала до Броварів.

Старша донька Марини, Олена, якій зараз 16, прийняла втрату матері і досить добре адаптувалася. Натомість 13-річній Олександрі бракує відчуття завершеності, і вона досі заперечує її смерть.

"Вона каже: "Оскільки немає тіла, я не вірю, що мама померла. Я хочу до неї поїхати – вона обов'язково повернеться"", – розповідає Микола.

Діти Героїв: підтримка родин, які пережили втрату й травму

Із приблизно 2 500 захисників "Азовсталі", що потрапили в полон, звільнили лише близько половини. За оцінками, в неволі досі залишаються не менш ніж 850 бійців полку "Азов". Микола чекає на повернення свого побратима. Він був на місці, де загинула Марина, і бачив наслідки пожежі.

"Я хочу, щоб він розповів мені все з перших вуст, – каже Микола. – Я сподіваюся, що вона загинула миттєво".

Микола усвідомлює, що його історія – нетипова для України, де тисячі жінок втратили на війні коханих або чоловіків. Він каже, що знайшов підтримку у "таємному закритому колі" чоловіків, які опинилися в такій самій ситуації.

Його подруга Вікторія стала важливою жіночою постаттю в житті дівчат. Кожні кілька місяців вона водить їх за покупками, спілкується з ними.

"Вона і дівчата підтримують мене", – каже Микола.

Українська громадська організація Діти Героїв допомогла з психологічною підтримкою, подарунками та реабілітаційними таборами для дівчат. Водночас Миколі складно показувати слабкість і приймати допомогу. Хоч він і вдячний, іноді спрямовує цю підтримку родинам, які, на його думку, "потребують її більше".

Час, каже він, не лікує, а лише стискає погані спогади. Інколи йому важко, і він почувається самотнім.

"Для дівчат я завжди позитивний, сповнений життя й енергії, – каже Микола. – Із собою я розберуся потім, наодинці".

Він і далі ставить інших на перше місце. Микола волонтерить у Veteran Hub, допомагаючи людям адаптуватися до цивільного життя та долати травми і втрату.

Він сподівається, що загиблих бійців, таких як Марина, держава й суспільство вшановуватимуть – "так, як у США вшановують ветеранів" – як героїв, як "відчайдухів, які, попри чисельну перевагу росіян, все ж знайшли в собі мужність захищати Україну", каже він.

Янгол Азову

У вітальні лежить тактичний рюкзак, з яким Микола тікав із Бердянська, тепер на ньому висить шеврон з написом "Мого янгола звати Марина" та її портретом у військовій формі.

Микола сподівається, що Марина б пишалася тим, як він виховує її доньок, так само як він пишається її жертвою.

"Вони – промені світла від сонця, якого в мене більше немає", – каже він.

Цей матеріал було підготовлено за підтримки ініціативи International Women's Media Foundation Women on the Ground: Reporting from Ukraine's Unseen Frontlines у партнерстві з Фондом Говарда Дж. Баффетта. Переклад та усний супровід забезпечила Любов Шолудко.