Колківська республіка в питаннях і відповідях. Як у Колках зберігають пам’ять про УПА

Дата 4 листопада 1943 року зберігає в собі пам’ять про одну з тяжких сторінок історії становлення України. Того дня було знищене місто Колки на півночі Волині, яке пів року було вільне від нацистської окупації.

Місто розбили гітлерівці авіабомбами і танками, загинули сотні людей. На довгі роки ця подія згадувалася в історії як Колківська трагедія. Після німців швидко прийшла радянська влада, і совєти поклали вину за винищення міста на УПА, мовляв, якби не повстанці – місто б не розбомбили.

Вцілілі свідки подій мовчали, на упівців велося полювання, їх вишукували і винищували ще не один рік. Про те, що передувало знищенню Колків, не можна було навіть згадувати – НКВД постаралося, аби люди боялися у рідному місті навіть власної тіні.

4 листопада розбомбили не просто місто – нацисти знищили Колківську республіку, повстанську мікродержаву, яку українцям вдалося відвоювати від усіх окупантів та підтримувати в ній нормальне життя людей.

Ми поїхали у селище Колки, аби на власні очі побачити, як зараз зберігають пам’ять про упівців. Та спершу – разом з історикинею Лесею Бондарук розкажемо вам, що відбулося у 1943 році.

Як виникла Колківська республіка?

Колківська республіка – це умовна територія в межах кількох районів Волинської та Рівненської областей, яку українській повстанській армії вдалося відвоювати у нацистів на тривалий час (близько пів року, від травня до листопада 1943 року) і захищати від нападів та пограбувань нацистів, радянських партизанів і польських угрупувань.

Довгий час точна дата створення повстанської держави була невідома, ба, навіть були сумніви щодо місяця: одні вважали, що це було у квітні, інші – що в червні. Нещодавно історикиня Леся Бондарук, працюючи з архівними справами репресованих колківчан, знайшла точну дату – 15 травня 1943 року.

"У свідченнях людей іноді трапляються згадки, що це було влітку. Така похибка у спогадах допустима, адже у середині травня вже могло бути так тепло, як у червні. Точна дата зафіксована у кількох справах, зокрема у допитах повстанців Олександра Наглюка та Адама Наумчука", – каже дослідниця.

Спогади про квітень також мають раціональне пояснення. Закріпитися у місті повстанцям вдалося не з першого разу. 25 березня 1943 року упівці чолі з Юрієм Стельмащуком (Рудим) звільнили Колки з окупації, але майже одразу були змушені відступити: гітлерівці суттєво переважали чисельністю.

Територія Колківської республіки не була сталою, лише Колки та околиці усі пів року не були окуповані. У різний час до повстанської держави входили селища нинішніх Маневицького, Рожищенського, Ківерцівського, Торчинського, Цуманського, Олицького і Луцького районів Волині та Степанського (нинішній Сарненський), Радивилівського районів Рівненщини.

Хто створив Колківську республіку?

Колківську республіку заснували повстанці оперативної групи УПА-Північ. Звільненням Колок керував головний командир УПА Дмитро Клячківський (Клим Савур), він часто бував тут за панування повстанців, а у вересні став командиром саме УПА-Північ, поступившись головуванням в армії Роману Шухевичу.

15 травня три курені військової округи УПА "Турів" під керівництвом Миколи Якимчука-Ковтонюка (Олега) остаточно вигнали нацистів з Колок. Території, які увійшли до складу повстанської держави звільняли також загони Дубового (Івана Литвинчука), Рудого (Юрія Стельмащука), Рубащенка (Степана Коваля), Сосенка (Порфирія Антонюка), Черника (Дмитра Казвана) Чорноморця (Олексія Мельника), Крука (Івана Климишина) та інших.

Як жило місто за панування повстанців?

Якщо одним словом – повноцінно. У радянських документах цей період сухо згадується як "тимчасове господарювання українських націоналістів у Колківському районі", а у спогадах повстанців – це період "сп’яніння від щастя бути господарями на своїй землі".

"Перше, що кинулося у вічі, це святково-мирний вигляд міста і велика кількість війська. Біля нас пройшла сотня з маршовою піснею "Йшли стрільці до бою за Україну". По центральній вулиці було багато молоді і по-міському одягнених людей, що для мене майже після річного перебування у підпіллі було незвичним. Йшло нормальне щоденне життя. Із здивуванням побачив на одному будинку вивіску "Перукарня", а на другому "Магазин". Наяву була ідилія життя у власній незалежній державі", – пише у своїх спогадах Олексій Брись (Остап), курінний УПА.

Багато деталей про Колківську республіку стало відомо із архівів допитів затриманих бійців УПА. Нині вони зберігаються в СБУ. Боєць УПА Олексій Наглюк у допитах згадував, після того, як повстанці зайшли в Колки, усіх чоловіків від 15 до 45 років мобілізували на навчання військової справи. Вишколи тривали до початку збору врожаю. З допитів упівця Олександра Садового відомо, що навчали володіти зброєю, але її не видавали, молодь спершу тренувалася з палками, а вже після вишколів зараховували до сотень і озброювали.

"У Колках встановилася українська влада, виникла управа, очолювана комендантом міста, поліція і Служба безпеки. Ми відкрили церкву, початкові школи. До чого була здатна людина, в тій сфері вона могла себе проявити. Ніхто не думав про гроші, кожен працював задля української справи", – згадував упівець Володимир Доманський у матеріалах, наданих історикинею Лесею Бондарук.

Людей старшого віку не чіпали, а молодь зібрали та організували загін з охорони врожаю. Жінки та дівчата проходили медичні вишколи. Вони вчилися витягати поранених з поля бою, надавати першу допомогу, діставати кулі, робити перев’язки, розбиратися в радянських та німецьких ліках, робити збори лікувальних трав. Були також курси радисток.

У місті діяла цивільно-військова влада – усі сфери цивільного життя були нерозривно пов’язані з військовою справою. Власну Службу безпеки очолював молодий колківчанин Юрій Шевченко (Моряк). Він також формував військову розвідку і залучив туди жіноцтво ОУН.

Повстанська адміністрація відновила роботу електростанції в Колках, діяло виробництво усіх необхідних у побуті товарів, функціонував пункт переробки м’яса, пекарня, молочарня, млин, їдальні, кравецькі майстерні; були скасовані колгоспи, селянам поділили землю (кожній сім’ї стільки, скільки могли обробити її члени).

До листопада.

Як знищили Колківську республіку?

Повстанську державу не змогли захопити, тому її просто стерли з лиця землі.

У кінці жовтня 1943 року гітлерівці пішли на повстанців танками та артилерією, а 1 листопада вчинили перший авіаналіт. Повстанці тримали оборону.

4 листопада над Колками побачили 5 німецьких літаків – почався масований авіаобстріл, а тоді посунули танки. До вечора місто згоріло дотла. Загинули сотні повстанців та цивільних, люди тікали в ліс та на хутори в околицях міста.

«Я, пам'ятаю, зірвалася, то ж із самого ранечка те бомбування почалося, ледь не гола, вхопила байкове одіяло й біжу. Хтось крикнув: «Дівчата! Біжіть до лісу!» Лечу як здуріла, падаю, перепинаюсь, одіяло на спині, думаю, що ним захищуся, коли що, вкриюся, тапочки згубила, ніг не чую – з переляку чи задубіли… А тут по боках з-під землі чорна багнюка аж до неба вилітає, бачу, яка вся чорна від болота. Пулі кругом сичать, цвьохають то тут, то там. Біжу і падаю, встаю і знов лечу. І хриплю від задухи. Впала вже під лісом, все тремчу від страху і холоду, боюся оглянутись, бо чую, що там бомби рвуться, самольоти ревуть – летять так низько, що здається колесами черкають дерева. І стрільба велика. Дивлюсь, а біля мене одна наша з курсів. Очі вирячені, мовчить, ні слова. Пізнала я її. З-під Дубна. От ми з нею і далі в ліс пішли", – згадувала медикиня-оунівка Людмила Барабаш в матеріалах, наданих дослідницею Лесею Бондарук.

Ця операція була тільки початком винищення повстанського руху. Вже у лютому німців з Колківщини вигнали радянські війська і почали зачистки – знищували та репресували усіх, хто допомагав повстанцям.

Радянська влада поклала вину за знищення Колок на УПА – мовляв, якби не вони, місто б не розбомбили – і доклала максимум зусиль, щоб поняття Колківська республіка кануло в лету. Натомість в історії тривалий час (і вже й за часів незалежності також) згадувалася лише Колківська трагедія 4 листопада.

Повстанці й самі винили себе: збереглися згадки, як тоді вже командувач УПА-Північ Дмитро Клячківський (Клим Савур) дорікав одному з ключових командирів Колківської республіки Степану Ковалю (Рубащенку), що упівці були занадто видимі, що забагато діяли у місті і вийшли з лісів.

"З іншого боку, їм треба було бути видимими – заявити про свою присутність, тримати контакт з цивільним населенням, та й допомагати людям також. В околицях діяли групки і радянських партизанів, і німців, і поляків. Людей треба було захищати від їхніх набігів, тож бандерівці тримали охорону по периметру міста, і місцеві могли спокійно працювати на полі і збирати врожаї", – зауважує Леся Бондарук.

Історикиня зголосилася познайомити нас з Колками та Музеєм Колківської республіки

Вона допомагала облаштовувати це місце пам’яті та консультувала дирекцію щодо викладу інформації. Тож ми вирушили туди. Дорога до селища добра, від Луцька їхати приблизно 50 кілометрів й вже за хвилин 40 серед поля ми побачили знак "Колки".

Що в Колках нині нагадує про Колківську республіку?

Музей історії Колківської республіки УПА відкрили у червні 2023 року. Ідея його створення належить нардепці Ірині Констанкевич, а реалізувала її ідею директорка Колківського центру професійної освіти Людмила Панасюк.

Його облаштували в одному з навчальних корпусів центру. Це маленька охайна кімнатка з численними стендами та невеликою речовою експозицією.

Попри усю свою скромність, тут є справді цінні експонати: оригінали документів про слідства над упівцями-учасниками Колківської республіки, повстанські листівки, бофон (так звана повстанська купюра), вишиванки, які побували з репресованими колківчанами у засланні, речі з побуту бандерівців і навіть дерев’яна підставка для знімання взуття німецьких солдатів, яка дивом збереглася після німецької окупації.

Ще два експонати Леся Бондарук привезла з собою і передала в музей – це спогади, записані особисто від руки, та лист-спогад про Колківську Республіку від Миколи Сарчука (Бурі), колишнього зв’язківця загону УПА "Котловина".

"У Колках був встановлений знак, що Колки тимчасово до визволення Києва є столицею України. А ось тут фото як приїжджав третій президент України, на святкування 65-ї річниці УПА. Бачили отак близько, як оце з вами зараз говоримо", – пишається екскурсоводка пані Жанна.

"Ось на фото наша тьотя, чоловікового тата рідна сестра. Була в Норильську, бо пов’язана з УПА. Носила повстанцям грипси, такі записки, які скручували в трубочку та ховали замість стержня в олівець. Мама вплітала їй їх в коси".

Для самих колківчан такі історії не про героїв-повстанців, а про стареньку бабцю, якій помагали в дитинстві чи про мовчазного діда з двору через дорогу. Мою думку наче чує екскурсоводка:

"Навіть про ці грипси розповіла нам не тітка, а її сусідка, баба Параска. Зараз вже й немає нікого з живих свідків подій, щоб розпитати, хіба їхні діти. А поки були, то не хотіли нічого розказувати. Такий той страх в них поселили, все боялися, що невідомо, хто далі до влади прийде і що буде", – нарікає вона.

До нас приєднується Наталія Гичко, завуч Колківського центру профосвіти. Починається інша екскурсія – від онуки, яка росла з дідусем-упівцем.

Колки у прізвищах і обличчях

"Ось на фото рідний брат мого діда, Іван Каразія. Він був дуже грамотним, дуже начитаним. Розказав мені колись аж про 12 поколінь нашого роду. Ми з ним починали писати вдвох родовід, в 10 класі мала таке завдання", – згадує Наталя Гичко.

Іван Каразія у повстанській армії був інструктором з військової підготовки. На фото він ще зовсім молодий у польській військовій формі – бо раніше служив у польському війську. Там і навчився муштри. У 1945 році був засуджений до 10 років заслання у Сибіру, де будував місто Комсомольськ-на-Амурі та залізницю на Улан-Уде. Потім повернувся додому і жив у рідному селищі.

"Тричі я намагалася розпитати його про Колківську республіку. Не хотів говорити, казав – це для мене важко. Це було вже давно. Коли взялися робити музей, вже нікого не було з живих, аби розпитати про все. Ходили по хатах, їздили до своїх, розпитували, хто ще міг щось пам’ятати.

Ось тут є Харковський Мусій, учасник УПА – це тато нашого майстра. Святослав Рейкін, родич розстріляної повстанки Галини Рейкіної допомагав з інформацією. Ми довго збирали дані, шукали в архівах і наших, і польських, навіть литовських. Потім начитаємося, приходимо і починаємо сперечатися: я читала що 15 травня почалося все, інша каже – не так було, і так далі. Все звіряли з Лесею Бондарук – вона допомагала з верифікацією фактів.

Творці музею стараються занурити відвідувачів в епоху УПА – шукають фото, документи, історії. Наприклад, нещодавно Наталія Гичко у одному з австрійських архівів випадково знайшла фото спалених Колок, ймовірно, зроблене саме у 1943-44 роках. Фото вивчать детальніше і планують ним замінити ілюстративне на одному зі стендів. Роботи ще багато, але робити її легше, коли початок вже покладений.

Місцеві вже знають, що музею потрібне все, тож кожна цікава знахідка йде сюди. Так з’явився один з експонатів – гільза, знайдена на території центру профосвіти.

"Ставили пам’ятник – старий плуг. Треба було залити постамент для цього і майстри копали яму. Це була субота, дзвонять мені із захватом – Наталя Григоріївна, ми гільзу знайшли, ми вже в інтернеті перевірили, то з німецького маузера, то вам в музей", – сміється завуч. Це приємні моменти. Разом з тим і бідкається, що дуже багато експонатів та інформації вже втрачено.

"Тут на стенді є ще про Олександра Слісарчука. Він був заступником керівника у школі мінерів в УПА. Його дочка Надія працює зараз педіатром у нас в лікарні. Вона розповідала, що якось тато прийшов додому і каже їй: Надю, ще тих два схрони (схованки зі зброєю) є. Скільки вона його не питала, де і що – не зізнався до останнього. Це вже були дев’яності роки – а він ще ходив і перевіряв, чи все в порядку. Таких схронів багато було, колись і їх знайдуть.

Люди забрали багато таємниць із собою в могили, не хотіли говорити. Один чоловік мені казав: ми всі мовчали, а нас здавали. Брали мужика якогось з села, руки в двері і казали – не здасиш, з ким був, попереламуємо руки і подивимося, як ти сім’ю в селі прогодуєш. І були такі, що здавали".

З музею йдемо прогулятися селищем, та перед тим заглядаю у "криївку" – так викладачі та студенти називають укриття. 

Фактично в укритті освітнього центру організували ще один музей: тут старі прялки, господарський реманент, рушники, дерев’яні ночви. Тут і концертна зала, зал для конференцій, повноцінний великий туалет та душ. Укриття також завішане стендами про Колківську республіку.

Сліди повстанців на вулицях Колків

У центрі села стоїть велика стелла у пам’ять про Колківську республіку. Місце недавно впорядкували – тут чисто і охайно, по периметру розставили стенди з фото колківчан, які загинули на Війні за незалежність України.

Ще один пам’ятник є на сусідній вулиці. Там поруч з церквою символічний некрополь: місце вшанування загиблих на війнах місцевих мешканців. У куточку території стоїть старий хрест на символічній могилі в пам’ять про борців за незалежність України, встановлений Братством вояків ОУН і УПА.

Поруч – гранітна плита з прізвищами та написом "активістам та борцям за утвердження радянської влади, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів". Цей пам’ятник планують демонтувати – він підпадає під знесення за законом про декомунізацію.

Окрім пам’ятників гуляючи селищем можна побачити оболонь – луг, де проходили вишколи вояків УПА, стару церкву й кілька будинків навпроти, які вціліли після німецького бомбардування. Вцілів і будинок, де катували спійманих повстанців. Старий комісаріат поліції видає тільки дах: стіни будинку оздоблені на сучасний лад – тут живуть люди.

"У ті часи тут стояли такі крики, що люди боялися поруч проходити", – каже Наталія Гичко.

"Довго цей будинок всі оминали стороною, років 20 він стояв пусткою, а потім поселилися люди. І життя пішло далі…"

Людмила Панасюк, "УП.Життя"