"Молився, щоб дожити до ранку". 5 важливих текстів року від "УП.Життя"
Цьогоріч "УП.Життя" ділилася з читачами історіями, що зривали в суспільстві шквал різноманітних емоцій: часто подив, деколи захоплення, почасти гнів, час від часу навіть біль, але ніколи – байдужість чи відсторонення.
Ми розповідали про випускника інтернату, який у дитинстві молився дожити до ранку. Про двох братів з інвалідністю з-під Покровська, які понад рік виживали під опікою 10-річної дитини. Про жінку, що пережила тортури в окупованому Донецьку і 11 років бореться з їхніми наслідками. Про родину з Маріуполя, розколоту окупацією, де батько підтримав Росію, а сина затримали бойовики "ДНР". Про 20-річного військового, який загинув, прикриваючи побратимів під час бойового завдання на Курщині.
Ці матеріали обʼєднували довкола себе читачів та збирали десятки тисяч переглядів, та їхня цінність вимірюється не лише в цифрах. Ми зібрали пʼять важливих текстів, що впливали на рішення у кабінетах або повертали в публічний простір теми, про які забувають.
Далі – добірка найважливіших текстів 2025 року від "УП. Життя" про наше суспільство, його непересічних представників та їхні історії.
"Молився, щоб дожити до ранку". Випускник інтернату поділився болючим досвідом, щоб врятувати інших дітей
У 2025 році "УП.Життя" системно й послідовно висвітлювала в текстах реалії інтернатної системи в Україні – закритої, часто невидимої для суспільства й небезпечної для тих, хто в ній зростає. Цей текст став однією з показоваих історій року, як життя в інтернаті перетворилося для дитини на простір постійного страху, насильства і самотності.
Герой матеріалу вперше публічно розповів про досвід побиттів, принижень і психологічного тиску, які починалися ще в дитсадку й тривали роками. Його слова "Молився, щоб дожити до ранку" стали страшним узагальненням життя багатьох вихованців інтернатів, які не мають до кого звернутися.
Важили 8 кілограмів у 13 років: історія прикутих до ліжка братів з-під Покровська, які понад рік виживали під опікою 10-річної дитини
Історія дітей із Покровська, які рік виживали без опіки дорослих, стала болючим свідченням, як легко система "не помічає" тих, хто найбільше потребує допомоги.
Двоє братів з інвалідністю понад рік залишалися прикутими до ліжка без належного догляду, а фактична відповідальність за їхнє виживання лягла на плечі 10-річної дитини. На момент, коли про цю історію дізналися журналісти "УП. Життя", хлопці у 13 років важили близько восьми кілограмів.
Протягом тривалого часу родина залишалася поза увагою соціальних служб, попри очевидні ознаки небезпеки для життя дітей. Текст зафіксував факт: механізми захисту дітей не спрацювали там, де мали б діяти першими.
Після публікації матеріалу правоохоронці відкрили кримінальне провадження за фактом можливого неналежного виконання службових обов'язків представниками Служби у справах дітей Білозерської міської ради.
Катів убили, але біль не минув. 11 років боротьби Ірини Довгань, яка пережила "стовп знущань" у Донецьку, а тепер допомагає іншим жінкам
Свідчення Ірини Довгань про тортури в окупованому Донецьку – текст про пам'ять, помсту і правосуддя, яке має наздогнати злочини, навіть якщо для цього потрібні роки.
В основі тексту – оповідь жінки, яку у 2014 році прикували до "стовпа знущань" у центрі окупованого Донецька – публічного місця приниження й тортур. Через одинадцять років після цих подій "УП.Життя" повернулася до цієї історії, щоб поговорити з Іриною не лише про пережите насильство, а й про довгий шлях боротьби з його наслідками.
У цьому тексті Ірина говорить про пам'ять, яку неможливо знищити, про бажання справедливості й про небезпеку підміни правосуддя помстою. Це розмова про те, що боротьба не закінчується в день звільнення чи загибелі злочинців – вона триває в тілі й психіці тих, хто вижив.
Сьогодні Ірина Довгань допомагає іншим жінкам, які пережили сексуальне та фізичне насильство під час війни.
Брата затримали "ДНРівці", а батько радів, що прийшла Росія. Трагічні реальності сімей, розбитих окупацією Маріуполя
Окупація Маріуполя – трагедія одного міста і тисяч родин, які опинилися по різні боки війни. Цей текст – про сім'ю, в якій один син був затриманий бойовиками "ДНР", а батько відкрито підтримував прихід Росії.
У центрі цієї розповіді – свідчення, як страх, пропаганда, роки інформаційного тиску і залежність від окупаційної влади розділяють людей навіть у межах однієї сім'ї. Це історія нагадує, що наслідки окупації вимірюються не тільки знищеними будинками, а й зламаною довірою між найближчими людьми – і саме з цим українському суспільству доведеться мати справу ще довго і після завершення війни.
"Любив війну і шоколадні батончики". Пам'яті 20-річного водолаза ССО Твікса, який загинув на Курщині
Анатолій Павленко, відомий серед побратимів під позивним "Твікс" – молодий військовий з Херсонщини, який обрав службу в Силах спеціальних операцій і загинув під час бойового завдання на Курщині.
Із дитинства хлопець був активним і товариським, любив спорт і прагнув допомагати іншим. Попри те, що спочатку виїхав за кордон, щоб уникнути примусової мобілізації в окупації, він повернувся в Україну і підписав контракт, бо не хотів стояти осторонь.
Коли група, до якої входив Твікс, потрапила під масований артобстріл противника в Суджанському районі Курської області, він ризикував життям, щоб прикрити побратимів. Отримані поранення виявилися несумісними з життям, і 18 січня 2025 року родині повідомили про його загибель.
У пам'ять про нього побратими та рідні говорили про його щирість, відданість побратимам і прості людські звички: від улюблених шоколадних батончиків до мрій про майбутнє з близькими.