"Мав козацьку вдачу і пішов по-козацьки". Пам’яті захисника Сергія Павліченка, чия ліра звучала у фільмі "Довбуш"

Свою першу бандуру Сергій Павліченко змайстрував у 1992-му. Скільки інструментів зробив за життя – точно не відомо. Це були і бандури та кобзи, і торбани та ліри, і гуслі.

Колісну ліру Сергія можна почути у фільмі "Довбуш" Олеся Саніна. Також його інструменти купували Пол Маккартні та Гері Мур.

Для нього було важливо, щоб на його музичних інструментах лунали думи і псалми, відновлюючи пам'ять про кобзарство. І щоб ці інструменти видавали найкращий звук!

Сергій любив Холодний Яр. Організовував козацькі походи. Був учасником знакових подій української боротьби – від Революції на граніті до Революції Гідності. Під час повномасштабної війни вирушив на фронт. Був стрільцем-снайпером.

5 вересня 2024 року Сергій віддав життя у бою біля села Журавка Покровського району Донеччини. 8 листопада йому мало б виповнитися 56.

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих військових та вбитих Росією цивільних. Усі історії з циклу "Творці кобзарської культури, які полягли за Україну" можна прочитати в окремому спецпроєкті.

Дідусь був поводирем у лірника

Сергій народився у місті Корсунь-Шевченківський на Черкащині. Змалку любив читати. У школі обожнював історію, географію, літературу.

Дідусь Сергія був поводирем у сліпого лірника. Зізнався про це рідним у 1990-х, вже тоді, коли Україна стала незалежною. Дідусь Сергія зіграв важливу роль у його зацікавленості до історії України та її відродження.

Після школи Сергій Павліченко пішов до армії. Відслуживши, поїхав до Києва, планував вступати до інституту, щоб вчитися на будівельника. Проте змінив рішення і разом із однодумцями створив спільноту, що відстоювала прагнення незалежності для України.

"Вони створили братство "Трахтемирівський кут" (його ще називають "Щире Братство"). Братство займалося етнографічною, історичною та реконструкторською діяльністю.

У 1990-1991 роках зняли перший фільм про отамана Холодного Яру Василя Чучупаку. Для цього тато відновив стрій Чорних Запорожців і брав участь у першому козацькому поході по Черкащині", – каже донька Людмила Павліченко.

"У "Щирому Братстві" зійшлися я, Сергій і Владислав Паскаленко. Ми створили краєзнавчий курінь. Багато подорожували по Україні, збирали етнографічні артефакти. Шукаючи перекази про гайдамаків, потрапили до Холодного Яру: саме завдяки Сергієві його знову почали шанувати", – каже Руслан Найда, друг Сергія.

У 1990-му вони здійснили перший кінний похід – із Києва дійшли до рідного для Сергія Корсуня-Шевченківського.

"У цьому поході у нас була велика рада, як це традиційно було у козаків. Нам дали козацькі прізвиська – мене нарекли Остапом, Владислава – Арсеном, а Сергійка – Грицьком "Папугою". Чому так? Він дуже любив красивий одяг, ми тоді все шили по зразках: жупани, шаровари, шапки. І ось Гриць пошив собі шапку і ніде не міг знайти для оздоби пера павича. То якось він пробрався до зоопарку, заліз у клітку і роздубув два яскраві пера. Так і з'явилося його призівсько", – пригадує друг.

Під час походу трапилася кумедна історія, яка, водночас, показує глибину переконань Сергія.

Уявіть: Радянський Союз, три вози з двадцятьма кіньми та приблизно сорока козаками по дорозі відстежує міліція.

"А це ж "перебудова", національні ідеї починали брати гору. І ось ми заїхали у село, а майже на кожних воротах – червоний прапорець, – розповідає Руслан Найда. – Сергій дістає шаблю і давай їх рубати. У сідлі – махає направо, наліво, й так дострибав до кінця вулиці! Місцеві кричать, що ж він робить. "А нащо ви тут комуну розвели?" – крикнув Сергій. А вони йому: "Синку, це ми повивішували прапорці, щоб робітники знали, хто проплатив проведення газу на подвір'я".

"У нього завжди були найгостріші стамески і сокири"

Сергій познайомився з учителем кобзарів Георгієм Ткаченком. Він навчав виготовляти автентичні бандури і кобзи. Розповів про Миколу Будника, у Кобзарському цеху якого вони майстрували інструменти і відроджували кобзарську традицію.

"У цій майстерні у 1991-му я вже місяць робив свою бандуру, коли одного дня прийшов Сергій зі своїм товаришем Остапом і двоюрідним братом Василем Музикою. Вони принесли з історичного музею креслення бандури.

У листопаді майстерня переїхала в Ірпінь, але ми продовжили разом працювати. Ходили по заготовки в ліс, кололи деревину. Це була ціла наука і ми разом вчилися. Будник комусь щось одне показав, іншому – щось інше, адже ж його на всіх не вистачить. І ми цими знаннями тоді ділилися одне з одним", – пригадує друг Юрій Кочержинський.

Микола Будник показував Сергію, як нагострити інструменти. І в того завжди були найгостріші стамески і сокири. Аж блищали.

"Коли хтось візьме чиюсь гостру стамеску, попрацює, то вона з часом тупиться. Грицько через це дуже сердився і одного разу зробив валізку з дерева і написав "Грицько, не чіпати". І на всіх дощечках: "Грицько, не чіпати". Хтось якось зайшов до майстерні і каже: "А де ваш Грицько Нечіпака?". І далі його стали так називати у цеху", – каже Микола Будник.

У тій майстерні збиралися перекладачі, філологи, дисиденти. Як каже Юрій Кочержинський, там їм вдалося пройти "невидимий університет".

Подарувала майстерня Сергію і доленосну зустріч – із коханою Галиною.

"Це було на вечорницях, на Андрія. Згодом вони одружилися, жили в одній з кімнат майстерні. Народилася донька. Сергій хазяйнував, варив прекрасні борщі", – пригадує Юрій Кочержинський.

Згодом сім'я переїхала у Корсунь-Шевченківський, там у подружжя народився син Мирослав.

"Мама завжди підтримувала тата, прагнула, щоб народні інструменти набули популярності, адже вважала, що це дуже важлива справа для відродження української культури, – каже донька. – Нам із братом тато давав багато свободи і підтримував у всіх починаннях. Весь час виправляв, коли ми вживали русизми, прагнув, щоб ми володіли чистою українською мовою. Тато мав велику бібліотеку й з дитинства привчав нас до читання. Як батько, він був ідеальним: проводив багато часу з нами, грався, робив іграшки. Коли я була дитиною, готував мені сніданки. Він любив готувати, кожного року на Великдень випікав паски".

Сергій ходив до церкви. Дотримувався українських традицій. Любив активний відпочинок із сім’єю. Займався підводним полюванням. У морозну пору купався у річці.

"Моє перше купання взимку з батьком було у три роки – під водоспадом у горах", – пригадує донька.

"Виліз на дерево і повісив інструменти на ньому, наче новорічні іграшки на ялинці"

Сергій неабияк шанував традиції у виготовленні музичних інструментів.

"Як Будник вчив, як предки робили, так і він. Під час роботи бажано не використовувати будь-які електроінструменти, навіть колоду – треба колоти вручну. Ложка, нижня дека, мала бути з дерева, у яке потрапила блискавка і повалила його. Тоді звучання було кращим", – каже Руслан Найда.

"Тато робив бандури, кобзи, ліри, торбани, гуслі, гудки та інші інструменти, – розповідає донька. – Для Батуринського музею він створив торбан Мазепи за кресленнями, які збереглися в Німеччині. Пол Маккартні придбав у нього два інструменти: бандуру та кобзу, а Гері Мур замовив у нього бандуру".

Колісна ліра, виготовлена Сергієм, звучала у фільмі "Довбуш" режисера Олеся Саніна.

Інструменти є також, зокрема, на хуторі Буда на Черкащині та у колекції Віктора Ющенка.

"Була виставка народних майстрів, і десь поряд мав проїжджати кортеж Ющенка, який тоді був президентом, – каже Юрій Кочержинський. – Товариш каже до Сергія: він тут проїде і навіть не побачить. Тоді Грицько виліз на дерево і повісив інструменти на ньому, наче новорічні іграшки на ялинці. Потім розповідав мені, що кортеж зупинився, вийшов Ющенко, вибрав, які йому подобалися, і купив собі кілька".

Сергій Павліченко весь час вдосконалювався. Переймався символізмом. Цікавився, як ще можна оздобити інструменти, щоби вони мали більш автентичний, прадавній дух. Перед тим, як приклеїти верхню деку до нижньої, підписував, коли та хто зробив інструмент.

"У мене є п'ятиструнні криловидні гуселка роботи Сергія Павліченка. Тепер це пам'ять про нього", – розповідає Руслан Найда.

Сергій міг майструвати де заманеться: і на кухні, і на природі під час риболовлі.

"Тато ніколи не прагнув популярності у сучасному розумінні. Для нього було важливим, щоб його інструменти видавали найкращий звук і щоб на них знову лунали думи та псалми, відновлюючи пам'ять про автентичне кобзарство. У рідному місті про нього могли знати небагато, тоді як за межами його добре знали серед кобзарів, реконструкторів та істориків", – каже донька.

Кобзарював Сергій лише вдома, коли було натхнення, бо передусім захоплювався саме майструванням. Його улюблена пісня – "Гей, була в мене коняка" на вірш з козацькими мотивами українського поета, представника романтизму Якова Щоголіва. Грав про козацького сотника, учасника гайдамацького руху Саву Чалого, про корсунского полковника Морозенка.

До останнього Сергій Павліченко працював над інструментами. За два дні до від'їзду на фронт поспішав завершити кобзу для молодого кобзаря.

"Був там, де боролися за зміни"

Сергій завжди був там, де боролися за зміни: Революція на граніті, Помаранчева, Революція Гідності.

"На останній він був з "Чорними запорожцями". У ніч на 19 лютого ми теж були на Майдані, відбивали штурми. Сергія тоді легко поранили", – пригадує Руслан Найда.

З початком повномасштабного російського вторгнення майстер народних інструментів Сергій Павліченко приєднався до ТрО. Далі вступив до 58-ї окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Виговського.

Мав звання молодшого сержанта. Був стрільцем-снайпером третього відділення другого взводу першої мотопіхотної роти.

"Війна його не змінила. Повертаючись додому, ніби нічого не сталося, перевіряв інструменти й займався своїми справами. Удома тато бував лише після поранення. Розповідав, що воюєш ніби з тінню, дуже рідко можна побачити ворога – постійні дрони, міномети, газ. Також говорив про побутові аспекти, згадував побратимів, які загинули", – пригадує донька.

Увесь свій бойовий шлях Сергій пройшов на передовій.

Його життя обірвалося 5 вересня 2024 року в бою біля села Журавка на Донеччині.

Наступного дня сім’ю сповістили про його смерть. 13 вересня його поховали на Алеї Героїв у місті Корсунь-Шевченківський.

"Коли ми їхали на похорон, то згадували приємні моменти, співали його улюблених пісень. Сергій мав козацьку вдачу і пішов по-козацьки. Це найбільша честь для козака – загинути в бою", – каже Руслан Найда.

Друзі Сергія хочуть ініціювати присвоєння йому звання почесного громадянина міста та назвати його іменем вулицю.