"Навколо бите скло, але йдіть по моїх слідах". Пам’яті командирки екіпажу "Госпітальєрів" Олександри Мулькевич

Майк – командирка екіпажу "Госпітальєрів". Вона, зростом метр 55, переганяє дефендери з Норвегії; готує каву у турці в буржуйці посеред Серебрянського лісу; годує своїх медиків абрикосами посеред териконів.

Олександра – власниця фото/відео/враження бізнесу; донорка крові.

Саша – добра фея літніх людей, самотужки розвантажує вантажівку з памперсами, геніально грає з Ба і Ді в бінго; рятує ворону з пораненим крилом.

Саша Мулькевич – велике серце Києва.

Утім, вона загинула від ворожого дрона 14 серпня 2024 року на Харківщині.

Олександра Мулькевич, 35 років

Місце народження: Київ

Девіз, гасло життя: Dream Big. Do good

Улюблена страва: гурманка – від вівсянки з песто до салатів з динею і прошутто

Місце, де любила бувати: Будапешт; Київ – улюблене місто.

Хобі: фотографія, кулінарія

***

На шкільній лінійці 1 вересня 1996 року маленька тендітна дівчинка взяла Марію за руку. Дівчинку звали Саша – і як для першокласниці вона неймовірно чітко розрізняла добро і зло. Дівчинка не могла пройти повз пташку, яка впала з дерева, чи бездомного собаку.

Три роки початкової школи Саша і Марія завжди мали місію когось врятувати. Якось Саша організувала мало не весь двір, щоб дістати цуценят із-під завалів магазину. Малюків розібрали добрі люди, а собаку Діну дівчата вирішили привести до бабусі Марії, де тварина прожила довгі й щасливі роки.

У дорослої Саші характер не змінився. Змінився тільки масштаб допомоги. І масштаб жертви.

Наполеоніо

Оля Федоренко знайомиться з Сашею на четвертому чи п'ятому курсі університету. Це дружба з першого погляду.

Дівчата вчаться на економічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Саша носить худі з нашивкою УПА і говорить лише українською. У 2008-2009 роках це не було мейнстрімом, радше навпаки.

Сашине університетське товариство налічує близько 25-30 людей, які досі, за більш ніж 10 років після випуску, намагаються бачитися щомісяця.

А тоді, у 2008-2010-х вони, ще студенти, до ранку гуляють Хрещатиком, зустрічають світанки і проводжають заходи сонця.

Свою любов до Києва Саша пронесе через усе життя – від сережок-каштанів у вухах до нечастих вихідних, які вона однак завжди дозволяла собі на день міста. Дівчина дружить із Києвом, як із людиною – і святкує цей день, як день народження друга.

Саша придумує й організовує для друзів події і культурні поїздки: від декламації віршів на могилі Шевченка до вистави у Польщі на польській, якою ніхто в компанії особливо й не володів, бо – "треба розширювати свідомість".

Друзі кличуть дівчину "Наполеоном" через її організаторські здібності. Прізвисько плавно перетворюється у нік в інстаграмі – "napoleonio".

На дні народження Наполеоніо організовує маленькі поїздки з друзями – її шляхи ведуть то із Києва до Львова, то зі Стокгольма до Кракова. У Саші немає багато зайвих коштів, але вона часто то купить квитки, то заплатить за квартиру, то усіх погодує – і вже ж точно спланує культурне дозвілля.

Зріст Саші – "метр у стрибку", як сміються друзі. Насправді, 1,55 метри, з якими Мулькевич чудово дає собі раду в університетській баскетбольній команді. З численних видів спорту дівчина обрала саме той, де традиційно мають перевагу люди високого зросту.

Проте Саша з дитинства ігнорує традиційні межі і йде туди, куди сама вважає за потрібне. Бабусі, дідусі й мама, які виховували малу Наполеоніо, дають їй свободу бути собою – не "дівчинкою у вакуумі", а дійсно собою.

Саша з дитинства любить техніку й красу. Тому Саша фотографує. Затятий архіваріус, робить мільйон знімків під час подорожей.

Захоплення швидко переростає у бізнес – її проєкт Lighthouse стає одним із перших в Україні, що друкує кастомні зображення на футболках. Хоч їй хочеться чогось більш творчого, артхаусного, Саша без проблем друкує сімейні фото, вітання з днями народження чи фотографії закоханих.

Мулькевич жонглює своїми бізнес- та волонтерськими проєктами: то з подругою займається промоцією італійських паличок грісіні, то запускає власний холдинг креативних продуктів Art Vision і майстерно створює враження, від подарунків до фото та відео. Саша творить. Творить, бо любить.

Серце

На балконі Олександри та її чоловіка Максима – завжди зоодопомога. Тварини немов відчувають Сашине серце здалеку і з’являються кожне зі своєю бідою: голуб із пошкодженим крилом, поранена ворона, пес, якому лапу переїхав потяг.

Птахів Саша виходжує і відпускає, а пес лишається у родині назавжди. Як Наполеоніо напише у своєму Instagram, "усе найкраще до мене приходить щасливим випадком".

Саша й не знає, наскільки вона сама – щасливий випадок для всіх навколо. Завжди шукає, де може допомогти. Якось мамі Олі Федоренко потрібне було переливання крові – Саша без жодного сумніву прагне стати доноркою. Невеликий зріст і вага тоді стають на заваді, хоч дівчина з усіх сил переконує лікарів, що вона може і все буде гаразд.

Врешті Саша знаходить спосіб обійти ці правила. Якось просить друзів подарувати їй на день народження фітнес-обважнювачі – такі, що чіпляють на руки чи ноги для тренувань. Вона стала ховати їх під штани, щоб "набрати вагу" і пройти контроль на донації. Питання вирішене.

Сашин принцип простий: "Якщо я можу це зробити, то я маю це зробити". Вона не вміє тільки одного – обходити чужу біду.

Завдяки Саші Єгор Шуміхін, її друг і одногрупник, відкрив для себе світ донорства крові.

Спочатку вони просто періодично здають кров разом. Потім це переростає у своєрідне жартівливе змагання – хто першим набере 40 донацій, щоб стати заслуженим донором. Суть не в перемозі – суть у процесі. У користі.

Проте Саша завжди відстає. Для жінок дозволено здавати кров лише чотири рази на рік, тоді як чоловікам – п'ять.

Starenki

Варвара Сердюк не може згадати, як Саша з’явилась у "Стареньких". CEO фонду лиш пам’ятає, що тендітна дівчина приєдналася до них наприкінці 2010-х. З'явилась, як добрий різдвяний дух і відразу стала частиною команди.

Starenki – це благодійний фонд, який з 2017 року допомагає самотнім літнім людям. Почали як волонтерська ініціатива – група небайдужих захотіла допомагати літнім людям, але не знайшла відповідних організацій, до яких можна було би долучитися. Варвала помітила, як багато літніх людей в Україні змушені рахувати копійки в аптеках чи відмовлятися від базових продуктів через брак коштів. Не могла спокійно дивитися, коли старша людина викладає масло з кошика, бо вистачає лише на хліб і молоко. Так народились "Старенькі".

Поступово волонтери зрозуміли, що багато літніх людей мають вкрай обмежене коло спілкування.

"Старенькі" стали організовувати соціальні заходи для літніх людей, які ще можуть та хочуть кудись ходити. Ці зустрічі супроводжуються частуванням і програмою від волонтерів. І тут Саша сяяла – зі всією своєю любов’ю і безпосередністю.

Завжди виручала за потреби. Бінго чи вікторина для бабусь і дідусів на Русанівці? Легко. Розвезти продуктові набори? Без проблем.

Саша пропонує покращувати процеси і завжди має додаткові ідеї. А ще Наполеоніо вміє розвеселити навіть найсумнішу людину – чи розпитуючи про молодість, чи обговорюючи погоду.

Якось до "Стареньких" приїхала фура з памперсами, які потрібно було перевантажити у дві маленькі машини й розвезти по районах. Саша без проблем бере це на себе.

Коли під час COVID-19 не було доступних дезінфекторів, дівчина з економічною освітою буквально "бодяжить" антисептик на задньому дворі фонду з доступних складових, щоб зробити контакти волонтерів із літніми людьми безпечними.

Треба розповісти про фонд іноземним журналістам? Саша спокійно це робить. У фонді згадують, як на одному з чаювань зі старенькими вона зустрічає голлівудського актора Лева Шрайбера і спершу його навіть не впізнає.

Вона – людина дії, і орієнтована на пошук рішень. Проте її легко могло роздратувати щось несправедливе або недолуге з боку соціальних служб: тоді як Мулькевич фокусується на тому, як допомогти людям, їй незрозуміло, чому інші виконують свою роботу халатно.

Для Саші не було непідйомних завдань. Були із зірочкою – на подумати і зробити в інший спосіб.

Командирка

У "звичайному" житті Марія на псевдо Інтерн – медсестра дитячого онкологічного відділення. У "Госпітальєрах" – медикиня Сашиного екіпажу.

Спершу Інтерн мала їхати на ротацію до стабілізаційного пункту біля Лимана. Однак її не взяли, оскільки потрібен був лікар широкого профілю. Проте Інтерн не здалась, свою відпустку вона провела з "Госпітальєрами".

Інтерн має їхати до 31-ї бригади, в бік Єлизаветівки. Стоїть біля складів у черзі за амуніцією, коли бачить Сашу вперше – тендітну світленьку дівчину у військовій формі. З ключами від тільки-но пригнаного велетенського броньованого дефендера. Майк приганяла авто для ЗСУ аж із Норвегії, де на той час можна було знайти дешеві пікапи. Бралась доставляти військовим усе, що могла. Заповнювала з іншими волонтерами автівки дронами, і гнала їх в Україну.

Щоб піти в "Госпітальєри", Саша готувалася майже рік – кілька разів на тиждень ходила на вишколи, багато тренувалась. Про своє рішення повідомила рідним і друзям далеко не відразу – але воно мало кого здивувало. Інколи Саша щось робила просто "бо". "Бо" хотіла. "Бо" так було правильно. Поступово вона стала командиркою екіпажу.

Це був не перший і не останній раз, коли Майк вразила Марію. Наступного ранку вони разом поїхали на ротацію – спершу в Єлизаветівку, а потім до Серебрянського лісу, де служили з медслужбою "Азову". Першого разу дівчатам пощастило провести разом місяць.

Для Саші у роботі не існувало поділу на чоловіків і жінок. Для неї водій – це просто водій, а медик – це просто медик, незалежно від статі. Коли вона писала листи англійською, часто підписувала "Alex" – щоб стать ніяк не впливала на комунікацію.

Та і Сашею її загалом могли називати тільки близькі друзі – для всіх інших вона Олександра; на ротаціях – Майк, як персонаж із сильним, войовничим характером із одного з її улюблених фільмів.

Саша завжди намагалася робити правильно – ніколи не давала хабарів і не боялася за потреби сперечатись із військовими, якщо вони шкодять роботі. Якось один із воїнів перезарядив автомат прямо в машині й вислухав від командирки чітку оцінку своїх дій. Одна думка, що цей звук міг оглушити Інтерн і вибити її з працездатної колії на десять хвилин, обурила Майк. Чоловік вибачився – щиро, швидко і чесно.

Якось військові попросили в Ольги Федоренко приціли. Бійців не відпускали на "Нову пошту" і волонтери шукали хоч-якийсь спосіб їх передати. Після повернення у Київ із першого виїзду Майк чує про ситуацію і легко пише Ользі: "Давай я завезу?"

Уже ввечері Майк сіла на потяг. На ранок була в Запоріжжі, домовилась із військовими, і завезла приціли на позиції – мало не в окоп.

Саша називала Інтерн "інтелігенцією" через її любов до книжок; привозила їх їй на ротації і виставляла фото в Instagram з підписами про це.

Якщо після тяжких виїздів медикиню накривало і хотілось плакати, Майк відповідала з лагідністю, не часто властивою командирам: "Давай, поплач. Але недовго, добре? Бо у нас є робота".

Інтерн завжди мерзне – особливо в ноги. Вона й не пам’ятає, коли і як на це поскаржилась – але вже невдовзі Майк приносить їй цілу купу шкарпеток різних кольорів і товщини з фразою: "Ось. Тепер у тебе не буде мернзнути жодна нога".

На ротації Марія завжди прокидається від густого запаху кави, яку Саша вміє зварити за будь-яких умов. Для Майк зрозуміло, що її медикам не можна їхати працювати голодними. Вона обожнює смачну їжу. Каву заварює каву в турці або, на крайній випадок, користується дріпами; бере з собою гарний зручний посуд і красиво подає сніданки.

В Instagram має спеціальний хештег про бутерброди з сиром брі для найкращих людей та публікує рецепти для приготування у польових умовах. В окопах у неї – навіть круглі червоні помідори черрі, їх із любов’ю переслала мама.

Вдома у Києві чоловік Саші Максим уже давно не дивується вівсяній каші з соусом песто та молодій моцареллі зі спаржею, обсмаженій зі шматочками бекону. Подруга Оля – свіжому прошутто і соковитій дині у салаті.

Сашина філософія проста – їсти треба кожен день, то чому б не робити це гарно? Життя має бути плідним, але в ньому треба шукати задоволення. І Саша знаходить його. Для себе й інших – навіть посеред обстрілів та небезпек.

Воювати треба красиво

Позивний для Насті Хлібник придумали діти – малим здалось логічним, якщо і у війську їхню маму будуть називати "мамою". Настя з Сашею знайомляться на вишколі у "Госпітальєрів".

Мама, як і Майк, невеличка. Почувши, що Настя не може підняти великого чоловіка на тренуваннях, Саша відразу запропонувала власну кандидатуру – давай, підіймай мене.

Коли на фронті Майк намагається зробити буденність красивою, Мама дивується, як розсіюється неписане табу отримувати хоч трохи радості.

Якось під час ротації Майк вивезла Маму й Інтерн на крейдяні терикони Донеччини зустрічати схід сонця. Майк тягне руку команді, щоб підняти їх на терикон: "Дивіться, яка красива наша Донеччина". Вона радісна і сміється з Марії, яка прийшла підкорювати терикони в рожевих капцях.

Усі завмирають буквально на хвилину. Зачаровані величезним рожево-жовто-гарячим сонцем, розплесканим навколо. Їдять пахучі абрикоси Донбасу.

Майк усміхається: "Воювати треба красиво".

Прощання

"Госпітальєри" часто знімають на відео взаємодію з пораненими. Потім переглядають, щоб помічати власні помилки. Щоби Майк було зручніше знімати, друзі вирішили подарувати їй GoPro. Саша була дуже вдячна і сміялась, що вони хочуть побачити відео, як вона феєрично піде у вічність. Оля Федоренко просить Майк не жартувати так.

Саша загине за день після того, як камера прийшла на пошту – 14 серпня 2024 року. На Харківщині. Майк потрапила під удар ворожого дрона. Це був останній день ротації. Наступного вони мали повернутися додому.

Саша казала – з ротацій із нею всі повертаються живі. Так і сталось. Не повернулась тільки сама командирка.

Біля крематорію друзі згадують, що Саша часто спізнювалась і планувала втричі більше, ніж реально можна осилити, а вчасно потрапила тільки на власний похорон.

"Госпітальєри" не розуміють, про що й мова – Саша як командирка ніколи не спізнилась, не порушила протоколів, завжди дотримувалася правил безпеки. Якщо від неї залежало життя екіпажу, для неї не існувало більшої відповідальності.

Традиційних поминок немає. Є прощання. За бажанням госпітальєрки усі мають сидіти на траві, слухати музику і їсти канапки. Ще Майк просила, щоби ніхто не плакав. Це прохання нікому виконати не вдалось.

Увечері пішли на Дніпро – зустріти захід сонця у місті, яке вона так любила.

Після ротацій Майк дарувала своїм екіпажам пам’ятні монети бойового медика. Кожен із команди зберігає їх.

Після загибелі Майк у посестри Мами в голові набатом звучать слова: "Навколо бите скло, але йдіть по моїх слідах".

Мама ухвалила рішення стати командиркою екіпажу.

Посмертний лист Олександри Мулькевич

"Якщо дійде до того, що це доведеться зачитати, то знайте: більшого щастя нема для воїна, ніж померти в бою.

Всі ми трохи воїни. Хтось на полі бою, хтось бореться з корупцією, а хтось відновлює справедливість в судах. Наші люди воюють з невиліковними хворобами, а вчені з гравітацією. Така ми войовнича нація. І дуже палка до свободи.

Українці – вільні люди, цього в нас не забрати. Вільні в думках, поглядах і діях. І немає в нас межі. Нівчому немає. В технологіях чи відкриттях – все, що захочемо – все зробимо. Мені пощастило народитися в найкращій країні світі – Україні. І це країна, за яку честь померти.

А ще краще за неї жити.

Жити так, щоб за багатьох з нас, по декілька життів.

Виховувати маленьких українців в любові до світу та в міці і незламності.

Показати їм всю красу Карадагу, сольові шахти Донбасу, терикони, заповідні коси, лимани, найбільші печери і червону руту. Кожен з нас несе всередині світло, не бійтеся його запалити.

Ми ще побачимось, все буде Україна!"

Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих українських військових та вбитих ворогом цивільних людей, спеціально для Української правди в рамках проєкту "УП100. Сила жінок".