Що таке Навський Великдень та до чого тут мертві? Легенди про це давнє народне свято

Великдень – одне з тих величних та всеохопних свят, у які, за віруваннями наших предків, стиралася межа між світом живих і мертвих. Цей день завжди мав глибоке сакральне значення: торжества життя над смертю, відродження, переродження та безперервності буття душі.

У перед і післявеликодній період є багато днів, у які за традиціями поминали мертвих. Люди вірили, що в цей час душі вертаються на землю, тяжіють до рідного дому та старого життя. Ці вірування перетворилися в різні традиції та забобони, які не пов'язані з церковним баченням свята (наприклад, заборона дорослим спати на Великдень).

Одним з таких днів, окрім Великодня, коли покійники повертаються на землю, вважали Мертвяцький (Навський, Живильний) Великдень.

Розповідаємо, якою цю традицію закарбували в історії фольклористи та етнографи.

Що таке Навський Великдень

Навський Великдень – це поняття із царини фольклору, етнології, української демонології, яке сягає корінням дохристиянських часів та вірувань. Так називали певний день до чи після Великодня, коли за народними легендами мертві святкували Пасху, а живі буцімто могли їх побачити.

Ця свято народно-обрядового календаря не має релігійного походження, а швидше є виявом шани до мертвих, способом пам'ятувати свій рід.

Корінь назви слова – "нав" – сягає праслов'янського періоду і означає "мрець" або "домовина".

Історики та етнографи зазначають, що така традиція існувала на теренах усієї сучасної України, хоча й з численними відмінностями.

Люди вірили, що на Навський Великдень у церкві правиться служба для мертвих – така ж, як Всеношна на Великдень у живих. За давніми віруваннями у цю ніч душі мов би вставали з могили, а з першими або третіми півнями (у різних регіонах різні версії) розсіювалися, як і не було.

У народних віруваннях та переказах у цей час стиралася межа між світом живих і мертвих – тож і в численних етнографічних записах душі згадуються наділені земними рисами, емоціями, фізичною силою. Так подекуди були згадки про миролюбність душ в цей час (у етнографічних записах з Волині згадувалося, що "вмерші розговляються", "теж святкують", вітають одне одного і щасливі від свята стараються сприяти добробуту живих), але здебільшого мерців описують як ворожих до живих: побачивши людину, вони нібито могли накинутися і фізично розірвати її.

Про це, як і про дохристиянське походження вірувань, серед іншого свідчить згадка фольклориста Василя Скуратівського. У переказах, які він зібрав, зазначається: "у цей день мертві не боялися ні хреста, ні молитви, а врятуватися можна було, якщо облитися водою".

Вірування про Мертвяцький Великдень були різні, як і дати його вшанування. Степан Килимник під час своїх етнографічних розвідок зустрічав три варіанти:

• перший понеділок Великого посту (як і згадується також у Котляревського)
• Чистий четвер (четвер Страсного тижня)
• Світлий четвер (перший четвер після Великодня, на заході України)

Легенди та перекази про Великдень Мертвих

На Навський Великдень було прийнято "не лізти в землю" (тобто не виконувати городніх робіт, не копати), люди навідували могили рідних на кладовищі, а після настання темряви старалися зайвий раз не виходити на вулицю – бо вірили, що "мерці будуть до церкви йти".

Цього дня не можна було виконувати важливі господарські справи – "щоб мертва кістка не виросла" (тобто, щоб не утворився кістяний наріст у людини). Історик Юрій Пуківський пише, що на Волині наріст, який утворювався на голові чи руці людини навіть називали "навською кісткою", а її утворення пов'язували з недотриманням забобону. 

Не можна було також різати худобу ("щоб не пролилася кров") та білити.

Василь Скуратівський у своїй книзі "Дідух" згадує про своєрідну "тайну вечерю" на Навський Великдень, яку влаштовували наші предки одразу після служби у Чистий Четвер. На столі були страви як на Святвечір.

"За спогадами літніх людей трапеза мала приблизно такі страви: кутя з медом і маком, узвар, вареники із сушеними сливами і вишнями, капусняк, риба. Все це мало символізувати спільну вечерю з покійниками – Мертвецький Великдень", – пише Скуратівський.

Письменники та фольклористи нерідко згадували Навський Великдень у своїх записах, що свідчить про значну поширеність традиції.

Найвідомішою є однойменна оповідь Григорія Квітки-Основ'яненка, яку видали у 1830-х роках. В ній головний герой потрапив на церковну службу до мертвих випадково, на п'яну голову і йому вдалося втекти від покійників. Саме Основ'яненку професор Килимник присвятив свої дослідження цього вірування.

Етнограф Степан Килимник зафіксував численні згадки про те, що люди на Навський Великдень пробували побачити своїх померлих, за якими тужили.

"Але коли діти хотять побачити своїх мертвих неню чи дедю (матір чи батька), чи навпаки, коли батько чи матір хоче побачити своїх мертвих дітей в часі Мертвецького Великодня, то це можна, але треба бути сміливим і взяти з собою хустку чи сорочку… бо покійники, коли вгледять живого – женуться за ним, щоб розірвати чи задушити. Тоді тому живому належить тікати і не оглядатися, а кинути позад себе хустку чи сорочку… Покійник почне рвати ту кинуту річ на дрібні шматочки, а живий тим часом мусить тікати," – цей переказ вірувань був записаний ним з вуст Ярини Филимонихи у селі Якушинці Вінницької області у 1908 році.

Про Навський Великдень також згадує Пантелеймон Куліш у "Записках о Южной Руси", які вийшли друком у 1857 році. Ось одна з легенд, які наводить етнограф та фольклорист Пантелеймон Куліш (орфографія та пунктуація збережені).

"Одна дівка прийшла до утренні; тільки дивиться – усі незнакомиї їй люди. Коли ж підійшла до неї хрищена мати покійниця, взяла за руку да й каже: "Утікай якогома, утікай звідси! а то як побачить тебе твоя рідна мати, то розірве на шматочки". Дівча чимдужч додому. Прибігла вже до хати, аж щось гуде, виє ззаду. Оглянеться – аж за нею женеться рідна мати. Дівка скинула з себе свитку – мати вхопила і розірвала, скинула з голови хустку – мати розорвала і хустку. Убігла дівка в хату да й упала без пам'яти. А мати зупинилась на порозі, завила страшно, повела по хаті очима та й зникла".

Подібні сюжети зустрічаються також у Бориса Лепкого ("Під Великдень"), Анатолія Свидницького ("Великдень у Подолян") та інших українських письменників.