"Найважче – закривати очі побратимам". Історія бойового медика, який пережив чотири поранення
Що найважче у робочі бойового медика?
Для "Шкіпера" – це бачити останні подихи за кілька секунд до смерті і закривати очі побратимам.
Іван Бердецький вчився рятувати життя після революції на Майдані, став інструктором із домедичної допомоги та тактичної медицини.
До великої війни навчав цивільних та військових надавати домедичну допомогу. Працював у IT-сфері.
Тепер "Шкіпер" – старший бойовий медик роти 47-ї окремої механізованої бригади. Іван рятує життя поранених воїнів, витягує з поля бою, проводить евакуацію до шпиталю та стабілізаційного пункту.
"Українська правда. Життя" розповідає його історію.
"На половині обличчя нова шкіра"
Іван дістає телефон і запитує, наскільки я чутлива. Далі показує відео із підбитої "Бредлі".
Кров, крики, часом нецензурна лайка – військові намагаються вилізти з задимленої "броні". Пробують через башту. Нарешті їм вдається вибратись, закривавлені падають на землю, медик починає обробляти рани.
"Всередині нашої "Бредлі" було п’ятеро осіб. Навіднику гармати зрізало стопи та опекло ноги. Я якимось швидким ривком витягнув його із підбитої "Бредлі", – згадує Іван. – Нас всіх пообпікало".
Це було 4 липня 2023-го. У той день у "Бредлі" потрапила ворожа протитанкова керована ракета.
"Я наклав навіднику башти турнікети, і ще десь пів кілометра ми поранені з побратимом несли його до укриття. "Броня", яка тоді вже виїхала за першою партією поранених, змогла повернутись за нами на свій страх та ризик і проїхати по мінному полю", – пригадує "Шкіпер".
Іван після поранення лікувався у шпиталі два тижні. Він отримав опіки обличчя, рук, сітківки очей. Нині у нього на половині лиця повністю нова шкіра та нові брови та вії. Жартує – зажило, як на собаці.
Кілька годин вів бій зі зламаною лопаткою
На початку повномасштабного вторгнення Іван доєднався до лав 112 бригади ТрО, а потім пройшовши співбесіду у Валерія Маркуса, потрапив у 47-механізовану бригаду.
"Наприкінці лютого я вивіз свого кота на Вінниччину, а сам вирішив допомогти країні. Власної сім’ї у мене поки немає. У складі 47-ї бригади в нас було багато навчань, серед них і за кордоном. А вже з лютого-березня 2023 року ми почали заступати в бойове розпорядження. Спершу були на півночі, потім нас перекинули на південь".
У своїй роті Іван організував роботу бойових медиків, стрільців-санітарів координував з вищою медичною ланкою. Проте й сам часто брав до рук зброю і замінював на полі бою стрільців-санітарів.
"Якось в окопі наді мною розірвалась граната. Я саме відтягував побратима. Це було 9 вересня. Я отримав друге поранення, – ділиться Іван. – Частина уламків потрапила мені у лопатку, один з них застряг в кістці. До вечора я ще активно воював, тримав позиції і надавав допомогу. На Запорізькому напрямку евакуація була на світанку та вночі, оскільки велика концентрація дронів не дозволяла нам заїжджати броньованими машинами вдень".
Найважче – закривати очі побратимам
Під час контрнаступу Івану найбільше врізались в пам'ять бої поблизу Малої Токмачки. Були дні, коли ніколи було вгору глянути. Поруч гори із закривавленого одягу, касок та броні.
"Був випадок, коли хлопцю бойові медики майже пришили руку, яка висіла на шматку шкіри. На щастя, вона прижилась. Бувало, приїхала бронемашина з пораненими, всіх обробив, слідом за нею друга і так до пізнього вечора. Десь от третій ночі нарешті ми змогли закінчити цей важкий день", – розповідає "Шкіпер" і додає, що найважче в роботі – це закривати очі побратимам, бачити їхній останній подих.
"У лютому, вже на авдіївському напрямку, в нас загинув один з найкращих командирів "Бредлі" в нашій бригаді – Олег Гільжинський "Вуйко". Я бачив його останні подихи і останній сказав йому "До зустрічі! Бувай!" за 5 секунд до його смерті", – пригадує Іван.
"Іноді ти ставиш крапку, а життя – ні"
Іван каже, що серед всіх тих жахів війни трапляються й дивовижні речі. На його думку, можна вірити в що завгодно, але людський організм влаштований так, аби вижити за найважчих умов.
"У лютому цього року в нас був поранений, який отримав обмороження рук та ніг. Він не міг ходити. Це була посадка, якісь двомісні окопи. Боєць відповз в яму і намагався накритися. Він пролежав там чотири доби. Не було можливості його забрати. Хлопці часом підповзали до нього, давали попити, накривали термоковдрою. Всі думали, що він помре і не виживе, замерзне повністю. Потім мій ротний каже: "Треба планувати операцію і пробувати його забрати", – розповідає "Шкіпер".
Іван згадує, як шукали побратима пів ночі. Поранений повз до підбитої техніки.
"Дуже потужна жага до життя. Він ще й не загубив свій автомат. Три доби пролежав на морозі, багнюці, потім вирішив пробувати відповзти кудись на обмерзлих кінцівках і не загубив ще й зброю. Ми затащили його в підбиту Бредлі, там я надав першу допомогу, відпоїв гарячим чаєм. Власне, ми привели його до кращого стану і потім поповзли по мокрющій багнюці і воді разом до точки евакуації. Цей боєць живий", – радіє "Шкіпер".
Ще був випадок, коли Івану вдалося врятувати побратима із перебитими гомілковими кістками. Каже, поранений постійно кудись виривався, знімав шини, турнікети. Неадекватно реагував, і було важко його тримати у спокійному стані. Проте під час бою бойовому медику вдавалося надавати йому допомогу і при цьому відстрілюватися.
"Весь цей час йшов бій. Під ранок ми його евакуювали під обстрілами, вийшовши з позиції". Чоловік вижив та вдалося врятувати йому коліно", – додає "Шкіпер".
Під евакуації загиблого отримав четверте поранення
Своє четверте поранення отримав уже в Бердичах 8 квітня. Тоді він намагався забрати тіло загиблого побратима.
"Нас постійно накривали артою, дронами-камікадзе, КАБами. Ми намагалися з декількох спроб виконати це завдання. Під час нашого виходу окупанти завдали ударів КАБами. Чотири авіабомби впали на відстані від 30 до 100 метрів. Ми встигли залягати в окопі. Все обійшлось дуже добре, я би сказав: отримав лише перелами ноги. На адреналіні ще десь пів кілометра з побратимом відтягнулись назад, поки нас не забрали. Та евакуювати тіло загиблого нам тоді, на жаль, не вдалося", – розповідає бойовий медик.
Потім Іван з’ясував, що зламав ще й кістки стопи. Кілька місяців проходив реабілітацію у столиці. Тепер Іван знову повернувся до своєї бригади на Покровський напрямок. Бойовий медик готовий далі виконувати свою роботу.
Водночас його засмучує ситуація, коли стає дедалі менше патріотів, які готові захищати країну.
Леся Родіна, спеціально для УП. Життя
