Не тільки валізи. Що діти привозять у табори під час війни

Діти, які приїжджають у табір під час війни, часто виглядають настороженими. Дехто міцно тримає телефон або улюблену річ, ніби шукаючи відчуття зв'язку й контролю.

Разом із речами вони привозять напругу, втому й досвід тривалого стресу.

"Найперше, що помітно – це напруга. По плечах, по очах, по тому, як дитина реагує на різкі звуки", – говорить Наталія Федорович, психологиня таборової програми "Парасолька" у "Карітас Волинь".

Після повномасштабного вторгнення табори стали цілорічними програмами підтримки для дітей із прифронтових регіонів – тих, хто навчається онлайн під звуки обстрілів і місяцями живе в хронічній напрузі. Зокрема, "Зелена школа" мережі "Карітас Україна" допомагає надолужити освітні втрати та працює з наслідками травматичного досвіду.

Як змінилися табори під час війни і що насправді відбувається з дітьми в цих програмах, пояснюють психологиня Наталія Федорович, директорка табору "Перлина Донеччини" Тамара Лук'янчук та співзасновниця фонду "Голоси Дітей" Олена Разводовська.

Вони показують, що насправді відбувається за лаштунками табору – від перших насторожених поглядів до моменту, коли дитина знову дозволяє собі сміятися.

"Заморожені" і "надто гучні"

Психологи у таборах часто бачать дві крайності.

"Деякі діти ніби "заморожені" емоційно. Вони тихі, стримані, майже не проявляють почуттів. Посміхаються мало, говорять коротко, можуть виглядати байдужими. Їм потрібно більше часу, тепла і дуже делікатного контакту", – пояснює Наталія Федорович.

Інші – протилежність.

"Вони різко реагують, можуть швидко переходити від сміху до сліз, легко дратуються або надто гучні. І в першому, і в другому випадку – це нормальна реакція на ненормальні обставини", – додає психологиня.

Дитина, яка здригається від звуку дверей, не "перебільшує". Дитина, яка сміється занадто голосно, не "не вихована". Це способи нервової системи впоратися з досвідом, у якому було занадто багато небезпеки.

Табори після 2022 року

Підхід до дитячих таборів за роки повномасштабної війни змінився. Про це говорить Олена Разводовська, співзасновниця фонду "Голоси Дітей":

"У 2022 році ми більше працювали на першу психологічну допомогу: швидке реагування, робота з шоковими станами, панікою. Нам телефонували батьки: "Ми не розуміємо, що відбувається". Тоді йшлося про заземлення, базові дихальні вправи та прості способи заспокоєння".

"Зараз запити дітей значно глибші. Йдеться про травми від втрат, горювання, депресивні стани. Діти вже знають вправи на дихання, але перед ними постають складні життєві рішення: залишатися тут чи їхати за кордон, вступати в навчальні заклади на місці чи шукати можливості поза Україною", – додає вона.

У програмах з'являється більше часу для рефлексії, індивідуальних консультацій і складних розмов.

Те, що не видно в списку речей

У валізах – футболки, кросівки, засоби гігієни. Але разом із речами діти привозять досвід тривалого напруження, втому, страх і втрати – те, чого не видно, але що визначає їхній стан у перші дні табору.

"Хтось привозить блокнот для малювання, улюблену настільну гру, гірлянди або нічники. Це спосіб створити навколо себе маленький знайомий світ", – каже психологиня Наталія Федорович.

Є діти, які майже нічого не беруть із собою, але міцно тримаються за телефон. "Бо там фото друзів і рідних, важливі листування". Окрім цього, багато дітей привозять із собою особисті "обереги" – речі, які допомагають впоратися з тривогою. "Це може бути м'яка іграшка, навіть якщо дитині 14 років. Браслет, який сплела подруга", – додає вона.

Тамара Лук'янчук, директорка табору "Перлина Донеччини", підтверджує: іграшки беруть і старші діти. "Це як оберіг, як елемент зняття стресу, як зв'язок із домом. Особливо якщо дитина вперше далеко від батьків. Їм потрібно щось, що нагадує про їхній простір, про стабільність".

Іноді цей зв'язок із домом – єдине, що дитина відчуває під контролем. Саме тому такі речі не можна відбирати – ані з дисциплінарних міркувань, ані "для жарту" чи розваги інших дітей. Телефон, м'яка іграшка чи браслет можуть здаватися дрібницями для дорослого, але для дитини це опора. Втрата або висміювання цієї опори може посилити тривогу, повернути відчуття беззахисності й зруйнувати довіру до безпечного простору.

Перші три дні як перевірка на безпеку

"Перші дні – це про безпеку, – говорить Наталія Федорович із Карітас Волинь. – Дитина ніби внутрішньо сканує: чи тут стабільно? Чи дорослі надійні? Чи приймають мене?"

У Карітасі психологи уважно спостерігають за кожною дитиною, помічають, коли вона втомилася або налякана, і допомагають відновити спокій делікатними методами. У перші дні знайомство і адаптація відбуваються через гру, рух, тілесні вправи на розслаблення та артзаняття. Психологи не ставлять прямих запитань про травми або пережитий страх і не вимагають, щоб дитина "розповідала, що пережила". Дітей ніколи не змушують грати чи рухатися: перший день можна провести спокійно, спостерігаючи за іншими, і включатися тільки тоді, коли буде готова. Мета – створити простір, де дитина може поступово відчути безпеку та довіру, щоб вона могла відкриватися у власному темпі через гру та творчість.

Діти також опановують прості техніки самозаспокоєння: дихальні вправи, короткі медитації, вправи на фокусування уваги. Наприклад, деякі діти вчаться рахувати видихи або зосереджуватися на відчуттях у руках і ногах, щоб зменшити тривогу. Багато хто забирає ці навички додому і використовує їх у повсякденному житті, коли виникає стрес або непевність.

Такі практики не лише допомагають впоратися зі страхом і напругою, а й звичаюють дітей до психологічної підтримки. Вони показують, що звертатися за допомогою до психологів або психіатрів – це нормально, і що це реально працює. У таборі діти не просто відпочивають: вони вчаться усвідомлено реагувати на емоції, відновлювати спокій, довіряти дорослим і підтримувати одне одного.

Коли базове відчуття безпеки сформоване, з'являється простір для щирості. Найчастіше – у вечірні години. Наталія Федорович каже: "Перед сном вони багато говорять про день. Про те, хто з ким подружився. Хтось тихо каже, що скучає за домом. Хтось розповідає про маму чи тата. Часто саме в ці моменти діти стають більш відкритими".

Тамара Лук'янчук, директорка табору "Перлина Донеччини", говорить про це з позиції керівниці: "Якщо за перші три-чотири дні ти не сформував загін – далі це буде просто юрба. А нам важливо, щоб це була команда". Вона наголошує: відповідальність повністю на дорослих.

"Як ми посміхаємось, з яким обличчям зустрічаємо зранку, про що говоримо, які заходи пропонуємо – усе це формує відчуття безпеки". Бо є діти, які приїхали після щоденних обстрілів. Є ті, хто вперше далеко від батьків. Є ті, хто прокидається від кожного різкого звуку.

Іноді лякають звичайні речі – тріск дерева чи гуркіт грози. "Діти схоплюються: "Що це було?" І нам потрібно миттєво пояснити і заспокоїти. Щоб бодай ці 21 день вони могли відчути спокій", – каже директорка.

На її переконання, 21 день – мінімальний термін для повноцінного оздоровлення. Перший тиждень минає на адаптацію, далі діти поступово розкриваються. Коротша зміна – це радше відпочинок, ніж відновлення.

Тригери – це частина реальності

"Тригером може бути будь-що, – каже Олена Разводовська. – Картина з морем для дитини з приморського міста. Слово "тато" для тієї, у кого тато загинув. Гучний звук дверей. Уникнути всього неможливо, ми не можемо створити тепличні умови. Наша задача – не будувати стіни навколо дитини, а дати їй можливість проговорити свій біль і навчитися з цим жити".

Наталія Федорович згадує випадок, коли тригером став кінь – дуже схожий на того, що належав подрузі, яка загинула. "Ми говоримо тільки тоді, коли дитина готова. Головне – не змушувати", – вважає вона.

У таборі це означає: не наполягати на розповідях про пережите, але завжди бути готовими слухати. Важливо пам'ятати, що поруч може бути дитина, яка пережила набагато більше, ніж видно ззовні.

Тамара Лук'янчук згадує, як одна дівчинка вибігла з групового заняття в сльозах: "Вона сказала: ми всі тут ходимо, посміхаємось, а я навіть не замислювалась, що поруч може бути дитина, яка бачила, як на її очах загинули сусіди. І вона заплакала не тільки через себе – через інших". Цей момент показує, як співпереживання стає частиною зростання і ілюструє явище, відоме як травма свідка, яку часто недооцінюють.

У таборі психологи наголошують: кожна дитина проживає важкі моменти по-своєму. Для одних переїзд чи зміна середовища – це цікава історія про нові можливості, а не про втрату дому. Для інших – це горе через неможливість бачити близьких або друзів. А хтось спокійно залишає зв'язок через відео чи месенджери і переживає ситуацію інакше.

Стадії прийняття та проживання горя теж різні: хтось довго залишається на етапі суму та горювання, інші швидко проходять через емоції і включаються в життя табору. Важливо, що всі ці реакції – нормальні, і психологи підтримують дітей у їхньому темпі, не нав'язуючи участь у групових заняттях і не оцінюючи почуттів.

Що діти кладуть у валізу перед від'їздом

Коли зміна добігає кінця, діти пакують речі, але тепер у їхніх валізах – не лише одяг і блокноти. Тут зберігається щось важливіше: досвід, який допоміг подолати страх.

"Діти їдуть із новими друзями, із відчуттям, що їх розуміють. Вони знають, що є місця, де безпечно. Є дорослі, яким можна довіряти", – говорить Наталія Федорович, психологиня програми "Парасолька" у Карітас Волинь.

Діти беруть із собою ще й те, що зробили власноруч: малюнки, артоб'єкти, дрібні сувеніри. "Це не просто пам'ятки. Це символи того, що вони навчилися довіряти, що змогли сміятися навіть у важких обставинах", – додає психологиня.

У таборі "Перлина Донеччини" також практикують творчі об'єкти як спосіб трансформації страху: діти малюють символи своєї громади, створюють фоторамки, картини з природних матеріалів. "Ми робимо це не просто як майстер-клас. Це своєрідний оберіг для всього загону. Коли вони бачать, що кожен долучився, що їхня праця важлива, — це заряд позитиву, який вони забирають із собою", – розповідає Тамара Лук'янчук.

Іноді найцінніше у валізі – невидиме: спокій, відчуття підтримки, впевненість, що навіть у складному світі є місце, де можна бути собою. Вони їдуть із новими друзями, із здобутим досвідом і відчуттям, що їх розуміють і поруч є дорослі, яким можна довіряти. Разом із цим діти забирають із собою навички, які допомагають впоратися зі стресом і тривогою, – прості вправи на самозаспокоєння, відновлення спокою і уваги, які вони можуть застосовувати вдома. Цей "невидимий багаж" стає для них ресурсом і підтримкою у житті.

Коли автобус рушає, валізи стають важчими ще й від набутого досвіду нових дружб, маленьких перемог та довіри. Діти повертаються додому іншими і в цьому – головний сенс табору.

Анастасія Качуєнко, спеціально для УП.Життя