"Ніколи у своєму свідомому житті не бачила український прапор": історія 18-річної Олі, яка виросла в окупації

"Жити в окупації – це жити в страху. Завжди боятися бути тим, ким ти є", – каже 18-річна Оля, стоячи перед депутатами парламенту Нідерландів у Гаазі.

Вона 10 років прожила в російській окупації в Донецькій області. Але обрала Україну, вступивши в український київський виш.

Тепер, заради безпеки рідних, Оля анонімно свідчить про досвід російської окупації, як росіяни намагаються стерти і перепрошити ідентичність українських дітей.

Своєю історією Оля погодилася поділитися з "Українською правдою.Життя". Далі – її пряма мова.

Окупація. 2014

Коли мені було сім років, моє місто окупували. Бабуся сказала тоді: "Я теж була дитиною, коли була війна". З того часу перестали говорити, що ми – Україна. Я тоді цього ще не дуже розуміла.

Я уявляла війну, як в 40-х роках, як у фільмах, які тато дивився. Кошмар. Коли стали бомбить, гучно було, а тривоги ж не було ніколи.

Осінню я пішла в другий клас. Після 2015 року в нас змінилась система навчання. Була 12-бальна, стала 5-бальна. Всі українські прапори зникли, з’явилася назва "ДНР". Розповідали, що Україна на нас напала, а Росія нас спасла, і ми тепер окрема республіка. Нам постійно повторювали це на всіх святах, включали "гімн ДНР", потім гімн Росії. Акцентували тоді саме на "ДНР".

У мене були друзі, ми гралися, але ніколи не розмовляли про політику. Навіть якщо людина була дуже близька. Казали: "Ми за мир". Пам’ятаю, якось хлопчик з іграшковим автоматом показує на шось: "То укроп!", і стріляє. Я потім вдома питаю, що це значить. "А це так українців називають".

Чому не виїжджали

Ми не виїжджали всі ці роки, бо постійно був хтось близький, хто не міг виїхати через хворобу, були лежачі рідні. Ми не могли їх кинути. І в тата позиція, що "це мій дім, я тут народився, тут і помру".

В однієї родички був рак, і ми діставали їй ліки з [неокупованої частини] України. Але у 2020 році стається коронавірус, обрубують всі шляхи передачі ліків, і наша родичка просто помирає без медикаментів.

Що допомагало зберігати українськість

Як мене за цей час не перепрошили? (сміється) Це все з родини йде, і якщо в тебе мізки є. Ми ніколи не дивились російські новини. Але є купа знайомих, що дивляться. І вони такі: "Боже, жах, Україна така погана".

А ми ж бачили, як з одного кінця міста стріляли в інший кінець. Бачимо, що стоїть техніка, пуляє, чуємо цей звук і як через декілька секунд щось падає. А в новинах місцевих потім – "Україна нас обстрілює". Ага-ага. При цьому у нас там ніколи не було тривоги. Якщо прилетіло, то прилетіло.

З дитинства мені рідні говорили, що при Україні було краще. У школі розповідали одне, а вдома – інше. Вдома деякі родичі українською говорили, на вулиці навіть старші люди могли українською говорити. Але дітям так не можна було. Бо зразу булили. Коли проскакувало українське слово в російській мові, стібалися типу "Что за слово такое?".

Школа

У мене в оточенні не було однолітків, хто казав, що за Україну. Ми загалом про це не говорили ні з ким, небезпечно. Хоча знаю, що в школі були такі викладачі.

Знаю про випадок, коли вчителька скинула класу раз завдання українською мовою, учень нажалівся батькам, і вчительку змусили перед усіма просити вибачення за це.

Якось на уроці нас спитали, яка наша ідентичність, ким ми себе вважаємо. Однокласник сказав, що росіянином. Я у нього запитала, чого? Ти ж українець. Я сказала, що вважаю себе українкою. І на мене так подивились, що мені аж соромно стало. Як я не можу сказати, що є українкою? Розказала про це вдома. Мені тоді більше розповіли, що ми окуповані, що скоро Україна прийде, що ми вже при Україні закінчимо школу.

З 2020 року у нас перестали викладати українську мову і літературу, яка всі ці роки була одним уроком раз на тиждень або й рідше. А історії України в нас ніколи не було. Була "історія Донбасу" і "історія Росії", і ще "загальна історія".

З 2022 року у нас кожен понеділок були "уроки о важном". Нам розповідали, яка Росія хороша, які "подвиги" зробила, який Путін хороший.

Тоді я була в 9 класі. Нам сказали, що без російського паспорта ми не зможемо скласти екзамен і отримати атестат. Мусила взяти паспорт. З ним і 11 клас закінчила…

До повномасштабної війни тут більше висіло "ДНР", російські прапори нечасто можна було зустріти. А після 2022-го російські прапори були вже скрізь.

Випуск зі школи

Нам казали, що є вибір – скласти або "внутрішній екзамен", з яким можна вступити тільки у виші "ДНР", або інший, з яким можна вступити в російські університети.

Серед знайомих тільки двоє людей здавали оцей другий. Решту планували йти в місцеві. Один знайомий в 11 класі зник без пояснень. Ми підозрювали, що він виїхав під Київ, бо мав там родичів і проговорився раз, що вчиться в українській школі онлайн.

Коли я була в 11 класі, думала, куди вступати, вдома? Це ж кошмар. І моя родичка, яка виїхала ще раніше до Києва, надіслала інформацію в квітні 2024-го, що є квота для абітурієнтів з Донбасу. І ми вдома вирішили, що будемо готуватись до цього вступу, по YouTube я вчила українську мову і історію.

Виїзд

Я нікому не говорила, куди поїхала. Для безпеки рідних, які залишилися, перестала спілкуватись з усіма "там". Їхала вступати з мамою. Виїжджали з перевізником. Хвилювалися, чи довезе куди треба, до кордону. А далі – самі.

З нами їхали такі патріоти, виявляється. Був один чоловік, який всю дорогу "Я за мир", а як тільки кордон перейшли, зразу українською забалакав. Був хлопець, який майже не говорив у дорозі, а як тільки перейшов, то з таким акцентом українською заговорив! А от чого ти мовчав! (сміється) Ще з нами бабуся їхала, в якої син в ЗСУ служить. Їй стільки брехати довелось, щоб відпустили!

Ми думали, що нас росіяни розвернуть, бо коли спитали, куди ми їдемо, людей п’ять хором: "У Київ!". ФСБшники почали сумки перевіряти, я викидала свої зошити з української мови та історії у смітник, рвала там місця, де прізвище було.

Ми мусили віддати всі свої телефони і на листочках писати паролі свої. Але подруга, яка їхала з нами, не почистила. І там було листування з друзями, де і "Слава ЗСУ", і все інше. І нам люди з автоматами кажуть, що маємо заспівати гімн Росії, інакше не випустять. А ми не знаєм. Так, його постійно вмикали, але ми голову вниз опускали і не слухали. Сказали йти вчити. Вивчили. Стали їм співати. ФСБшники підскочили, руку на серце, підспівують. І тут ми збиваємось – і вони теж. Нам страшно. Бачимо, вони слів далі не знають. Але кажуть, що ОК, переходьте кордон.

Українські прапори

Переходимо кордон – український прапор. Прикольно. Ніколи у своєму свідомому житті його не бачила. Нас зустріли СБУ, води зразу нам дали, люди! Звертались до нас на "ви", "пані". А так можна було? Я російський паспорт їм на кордоні віддала.

Відвели у готель, де ми ночували. Далі приїхали до Києва. Стресу не було. Тільки психологічний мовний бар'єр – я хотіла розмовляти українською, але боялась. Не помилок, а тому, що "там" же не можна було…

Склала екзамени. Вступила. Спочатку було страшно знайомитися. Але тут вільніше, можна про політику говорити (сміється). Думаю, мене одногрупники зашуганою вважають, бо я на них дивлюсь, а вони якісь не такі порівняно з тими, хто зі мною "там" ріс. Відчуваю, що ми різні.

Мені тяжко було говорити, коли питали: "Ти звідки?". А я можу сказати? Спочатку не хотіла говорити, зараз вільніше. Маю вже тут друзів.

Голос українських дітей, які досі в окупації

Ще влітку під час вступу з СБУ попросили нас у Києві як свідки розповісти, як ми перетинали кордон, як що було. Прийшли також з Офісу омбудсмана. Там були психологи "Голосів дітей" (благодійний фонд має меморандум з омбудсманом, аби психологи супроводжували під час свідчень дітей після окупації чи після повернення з депортації – ред).

Мене запрошують говорити про свій досвід, от до французів ходила. Я хочу про це говорити, бо там багато дітей залишилось таких, як я. Там мої викладачі, мої рідні.

Мені давно хотілося зробити жовто-блакитний манікюр, зробила. Але жіночка, яка його робила, стала розповідати, що її син зустрічався з дівчинкою з Донецької області. І що там у всі сепаратисти. І питає, звідки я. Ну що тобі сказати? (сміється). Відповіла. Вона: "А, ладно".

Я дуже хочу перевступити і піти вчитись на право, у політику, займатись правозахистом, щоб працювати з окупованими територіями. Хочеться, щоб люди знали, що там є українці, не тільки сепаратисти.

Ірина Андрейців, спеціально для УП. Життя