Журналістка-розслідувачка Анна Бабінець: "Що більше кейсів ми розслідуємо, то більше шансів покарати винних"

Щороку Український ПЕН вручає Премію імені Георгія Ґонґадзе, засновану у партнерстві з родиною Георгія Ґонґадзе, Києво-Могилянською Бізнес-Школою та виданням "Українська правда".

Серед цьогорічних номінанток Анна Бабінець – засновниця та керівниця незалежної розслідувальної агенції "Слідство.Інфо".

Анна розповіла про стан журналістики розслідувань в Україні, особливості розслідувань воєнних злочинів та вплив журналістських розслідувань на наближення справедливості.

– На якому етапі зараз перебуває розслідувальна журналістика в Україні?

– Українські розслідування досить потужні. Є розслідувальні центри, які мають 10-15 років якісного досвіду – це тривалий період для нашої молодої незалежної держави. За ці роки ми випрацювали стандарти доказовості, які переважно відповідають міжнародним.

На загальносвітовій арені наша журналістика розслідувань працює так само потужно. На це вказують нагороди, які ми регулярно привозимо з багатьох країн світу, та заходи, на які нас регулярно запрошують ділитися досвідом.

Ми навчились якісно робити розслідування воєнних злочинів – на жаль, цьому посприяла війна. Ми робимо сміливі доказові розслідування про чинну владу. У світі це вважається найбільш потужним видом розслідувань, з яким працюють не дуже часто.

Сплеск цікавості до напрямку розслідувань стається тоді, коли існує високий запит на справедливість. Перший такий серйозний сплеск в Україні почався у 2014 році після Революції Гідності, коли ми стали будувати державу на інших, більш проєвропейських, принципах.

Друга хвиля високого суспільного запиту на справедливість сталась із початком повномасштабного вторгнення. І запит є не тільки на інформацію, а і на те, щоб ставати борцями за справедливість. До "Слідство.Інфо" почали активно долучатися люди із прагненням навчитися виявляти ворога, збирати докази, створювати журналістські матеріали.

– Як робити розслідування зрозумілими та цікавими широкій аудиторії?

– Потрібен сторітелінг – вміння цікаво розповідати історії. Розслідування – це історія. Але історія часто заплутана, з великою кількістю важливих даних – цифр, прізвищ, назв фірм тощо. І тут дуже важливо знайти баланс між висвітленням важливих пов’язаних між собою деталей та цікавою, легкою, зрозумілою подачею.

Ми багато вчимося і консультуємося. Наприклад, якщо робимо фільм-розслідування, то звертаємося до консультантів зі світу кіно. Також вчимося в іноземців, зокрема у шведів та американців – там потужна розслідувальна журналістика. Певні патерни історій по всьому світу схожі, тому можна брати приклад, зокрема, й у формі подачі.

– Чи має журналістика розслідувань в Україні вагомий вплив?

– Я вважаю, що вплив точно є, бо ми даємо суспільству розуміння, які процеси відбуваються всередині держави, чим займаються чиновники, чому стаються певні проблеми. Я точно бачу рефлексію у суспільстві.

Але якщо казати про зміни – на жаль, в багатьох випадках наші історії приводять лише до косметичних змін. Наприклад, винних відправляють на фронт, як-от сталося з головою департаменту кібербезпеки Іллею Вітюком після нашого розслідування про спробу вручення повістки журналісту Євгенію Шульгату у вигляді помсти за викриття неприємної правди (1 травня 2024 року Іллю Вітюка звільнив Президент – ред.). Чи це той рівень змін, якого ми прагнемо? Ні, бо винні мають відповідати перед законом – це про справедливе покарання.

– Цій історії зі врученням повістки вашому журналісту Євгенію Шульгату ви дали великий розголос. Чому важливо це робити?

– У цьому випадку нам вдалося зібрати велику кількість струнких доказів, які вказують на те, що вручення повістки – це спроба перешкоджання журналістської діяльності та помста за розслідування про статки Іллі Вітюка. Маючи докази, точно не варто мовчати. Це буквально наша робота – провівши розслідування, оприлюднити його на масову аудиторію. Можливо, когось оприлюднення таких кейсів зупинить від схожих дій і людям припинять вручати повістки у вигляді помсти.

Чи всі вручення повісток журналістам і активістам є помстою? Очевидно, ні. Якби в цій історії не було доказів, а лише припущення самого журналіста чи команди, ми б розголос не давали.

– Українські журналістські розслідування під час війни – які вони та про що?

– З перших днів повномасштабного вторгнення українські розслідувачі перемикнулися на розслідування воєнних злочинів, які вчиняють російські військові. Нова мета журналістських розслідувань в Україні – ідентифікувати якнайбільшу кількість російських військових, які вчиняють злочини, описати це в історіях та передати в правоохоронні органи.

Я вірю: що більше кейсів ми розслідуємо, то більше шансів покарати винних. Справедливість – це те, що наближає нас до перемоги.

Ближче до другого року великої війни з'явився суспільний запит на розслідування дій влади, на антикорупційні розслідування. Адже щоб перемогти ворога, треба зрозуміти, що взагалі відбувається всередині країни.

Є немаленька частина суспільства, яка вважає, що про зловживання своїх під час війни треба помовчати. Але я переконана, що краще багато маленьких скандалів, ніж один великий у кінці. Сподіваюся, що розслідування мають також й повчальний характер та сприяють тому, щоб протизаконні дії не ставали нормою.

– Розслідуваннями злочинів росіян займаються правоохоронці. Яку роль відіграють журналісти у розслідуванні таких злочинів?

– Нерідко потерпілі від російських військових більше довіряють журналістам, ніж правоохоронцям. Зокрема тому, що можна висувати умови – як-от анонімність. Декому навпаки хочеться публічності, зокрема публічності їхніх історій – це може допомогти пережити горе.

Я думаю, в Україні люди вірять в незалежну та впливову журналістику. Вірять у вплив розказаних історій і сприймають це як шанс домогтися справедливості.

Шлях наблизити справедливість через розголос – набагато коротший за юридичний. Кримінальної відповідальності не так просто домогтися, це довгий і складний процес. А дати розголосу історії через медіа можна в набагато коротші терміни. Нас часто запрошують на журналістські конференції, пов'язані з розслідуваннями. Це також можливість розповісти історії на міжнародній арені.

Ще одна причина участі журналістів у розслідуваннях воєнних злочинів – у доступних способах здобуття інформації. Ми можемо вільно дзвонити тим, кого підозрюємо, можемо працювати під прикриттям, щоб отримати потрібну інформацію абощо. Нерідко правоохоронці зверталися до нас і просили матеріали нашого розслідування, бо вони не змогли зібрати таку інформацію. Ми, звісно, допомагаємо.

– З якими найбільшими викликами стикається українська розслідувальна журналістика за період повномасштабної війни?

– На мою думку, їх два.

Перший – зберігати баланс між журналістською і громадянською позиціями, обирати підхід до висвітлення тем. Ми одночасно і журналісти, завдання яких – викривати приховане, і громадяни, які зацікавлені в тому, щоби держава існувала й ворог її не знищив. Чи маємо ми право мовчати? Якщо ми висвітлюємо якусь тему, як саме ми говоримо? Які слова використовуємо? Це не означає, що ми не публікуємо якісь теми. Але ми дуже ретельно продумуємо комунікаційну складову.

Другий виклик – це те, що журналістів, як й інших українських громадян, мобілізують, тому ми втрачаємо членів команди. Я розумію, що людські ресурси потрібні державі у боротьбі з ворогом. Водночас це негативно відображається на нашій команді. Тому ми дуже раді, коли у професії з’являються нові обличчя.

– Чи є теми розслідувань, які зараз не на часі?

– Для мене немає табуйованих тем. Якщо журналіст має докази на будь-яку тему і вони беззаперечні, то це можна і варто публікувати. Я вважаю, що те, що має докази, має бути опубліковано.

На третьому році війни у "Слідство.Інфо" не було жодної теми, на яку ми зібрали докази й вирішили не публікувати, бо "не на часі". Правда завжди не на часі – особливо для тих, хто прагне щось приховати.

– Яким розслідуванням вашої команди за останній рік ви пишаєтеся найбільше?

– Ми зробили нетиповий для нас фільм-розслідування "Він теж" про українських чоловіків, які зазнали сексуального насильства від російських військових. У фільмі ми зібрали історії чоловіків, які пережили цей страшний досвід і наважились про нього говорити публічно.

До нас цю тему в такому контексті ніхто не висвітлював. Ми шукали інформацію щодо сексуального насильства чоловіків в інших війнах, але не знайшли. Вже кілька країн взяли цей фільм на переклад різними мовами для показу.

Розслідування не тільки про докази злочинів, а й про підтримку чоловіків, які зазнали сексуального насильства. Сподіваюсь, фільм допоможе відчути, що вони не одні, і зрозуміти, що про це можна і варто з кимось поговорити.

Розповісти про злочин і спробувати знайти шляхи покарання винних мені здається важливішим, ніж сором, який нам хочуть нав'язати росіяни. І я дуже пишаюсь, що наша команда зробила цей і багато інших цінних продуктів попри труднощі, з якими ми всі зараз стикаємось.

Ольга Коротенко, спеціально для УП. Життя

Усі фото – Facebook Анни Бабінець