"Корупція – це ніж у спину з тилу". Історія львівського інтелігента, який переріс захоплення криміналітетом, пройшов Майдан і тепер проходить війну
Павло Дідула – один з п'ятьох дітей в сім'ї львівської інтелігенції. Його батьки були учасниками Революції на граніті, членами Товариства Лева та спільноти Українського католицького університету.
Однак попри це Павло у дитинстві надихався кримінальним світом та водночас мав загострене відчуття справедливості. Тому був у середовищах кримінальних авторитетів, футбольних фанів та інших радикальних груп.
Це тривало до вступу в університет, коли хлопець почав дивитися на світ ширше та ставити собі, батькам та друзям світоглядні питання.
Під час Революції Гідності силовики взяли у полон Павла та хотіли кинути за ґрати за спробу державного перевороту.
Після того хлопець, як і його брат та сестри, займався соціальним проєктом. Він створив "Вільний простір" – мережу співосель для творчої та активної молоді
А тоді почалось велике вторгнення. І хоча максималізм та загострене почуття справедливості вже стихли, Павло приєднався до ЗСУ.
"УП.Життя" поспілкувалась з Павлом Дідулою про різні етапи його становлення, яке відбувалось майже одночасно з подіями в державі. Як вони формували та захищали одне одного – читайте в матеріалі.
Буремне дитинство
"Я мав радість народитися в сім'ї, яка є досить свідомою", – починає розповідь Павло.
А тоді з широкою усмішкою додає, що напевно тому його так приваблювала вулична тусовка.
У буремні 90-ті у сусідів Павла переховувався кримінальний авторитет на прізвисько "Кулак"(псевдо змінено). Цей чоловік був не лише впливовою людиною на районі, а взірцем до наслідування серед місцевих дітлахів.
"Кулак" обіцяв, що коли я виросту – буду в його банді. Через це я поводився зухвало і та часто порушував правила, які існували в цей час у суспільстві", – згадує хлопець.
Тож коли Павла питали, ким він хоче бути, коли виросте, без зволікань відповідав: "Рекетиром". Хоча й не до кінця розумів сенс цього слова.
Однак віра у справедливість кримінального світу похитнулась. Одного разу учасник банди "Кулака" був на підпитку та вульгарно залицявся до жінки. Коли вона дала відкоша, бандюган її вдарив.
"Я не міг зрозуміти, чому це вони собі дозволяють вдарити жінку, якщо у них татуювання "з вірою у правду та справедливість". Їхній авторитет впав у моїх очах", – каже Павло.
У сім'ї Дідули було заведено робити якісь добрі справи. Наприклад, тато Петро часто організовував толоки прибирання в лісі, бо раніше багато людей так "утилізовували" сміття.
"Мене обурював такий підхід. Я збирав хлопців і ми робили засідки – відстежували, хто кидав сміття. А тоді збирали втричі більше відходів, ніж викинули ті нечупари, і вночі просто засипали їхнє подвір'я сміттям. Звісно, обов'язково писали лист-звернення чи то попередження. Усі знали, що то я роблю з друзями, але ніхто не казав батькам, бо соромно було за те, що вивезли свій непотріб в ліс.
Зрештою, я розумію, що це досить обмежений підхід – боротьба за справедливість сама може стати пасткою. Це питання ширше з перспективи совісті – чи я справді хочу допомогти тим людям, чи прагну розправи", – пояснює хлопець.
Батька Павла у підлітковому віці дуже непокоїло те, в яких середовищах перебуває його син, тому віддав його у "Пласт". Нині Павло згадує це з вдячністю, бо знайшов коло однодумців.
Але тоді хлопець вирішив приєднався ще й до групи футбольних хуліганів, аби реалізовувати почуття справедливості.
"Я думав, що для того, аби розправитись з кримінальним світом, треба докласти силу. Тому приєднався до футбольних фанів. Але у фізичних розправах я теж розчарувався, бо вони виникли під впливом криміналу", – говорить Павло.
УКУ, Ґудзяк і Бог
Батько Павла був у початків створення Українського католицького університету, дружив з його засновником – митрополитом Борисом Ґудзяком.
І хоча Павло в дитинстві відкидав усе, що було пов'язано з інтелігенцією, релігією та церквою, у підлітковому віці йому врешті-решт довелось поринути у ці середовища.
"Ще до вступу в університет тато, ймовірно, попросив Бориса Ґудзяка взяти мене до себе, аби я жив разом з ним та іншими студентами у гостьовому домі, подалі від вуличних пригод. Там я побачив, що цей світ церкви – не такий далекий, як мені здавалось раніше. Віра митрополита мотивувала його робити добрі справи", – згадує хлопець.
Перед вступом у виш, хлопець вагався між УКУ та Академією мистецтв, бо любив малювати. Але врешті-решт йому більше сподобалося середовище УКУ, підхід до людей, ставлення до студентів.
На той час там були тільки 3 факультети: "Соціальна педагогіка", "Історія" і "Філософія та богослов'я".
"Мене інколи називали філософом, тому що я люблю помудрувати, пороздумувати. Мені справді це близько було, і я вибрав філософію богословів. Так я визначив вектор на наступні 4 роки.
Оскільки це специфічний факультет, то я більше закорінився тут у вірі. Хоча різні кризи в житті були і є досі. Але ключовою внутрішньою силою для мене залишається віра та розуміння того, що хоч я і крапля в океані, але це більше, ніж нічого", – пояснює він.
Павла, крім віри, також надихали та мотивували жінки. Про це він говорить з усмішкою та згадує своє перше кохання, яке повністю змінило його свідомість та дало можливість вийти поза себе.
"Перше кохання – одна з найважливіших подій, що є в житті. Воно не завжди буває корисним, але й часто приборкує его, зауважуючи, що ти – не центр світу.
Але воно ж як було… Бога не бачиш, а от жінку бачиш", – жартома каже хлопець.
Ставлення Павла до релігії та бачення Бога також змінювалось впродовж навчання в УКУ. Спершу він сприймав Бога виключно як совість.
"Я познайомився з різними ідеями та постатями, зокрема з Ісусом Христом. Але в певний момент я вирішив сприймати цю історію серйозно, а не як вигадку. І мене зацікавило, що це за один такий був, чому через нього такі зміни сталися, що це за революціонер такий. Так моє бачення Бога вже стало більшим ніж просто "совістю", – розповідає він.
Патріотизм та бунтарський дух
Відчуття та розуміння патріотизму у сім'ї Дідули не виокремлювали – це був один з компонентів виховання та світобачення його батьків.
"Для мене патріотизм – це і є реальність, у якій є я, моя сім'я, моє місто, адекватне ставлення до місця, де я опинився. Але найголовніше – вдячність своїй державі, в якій ми маємо свободу", – каже Павло.
Він зауважує, що в його формулі є багато прогалин та відкритих питань, однак розмови з батьками, з наставниками в УКУ та "Пласті" навчили розрізняти добре та погане. Відповідно – й нести відповідальність за свої дії та свою країну.
Павло за своє життя застав три революції в Україні – на граніті (коли був дуже малим), Помаранчеву та Революцію Гідності, в якій брав безпосередню участь.
Він згадує, що тато був активним учасником Помаранчевої революції. Хоч це й був мирний протест, Дідула-страший робив собі пластикові вставки під куртку – прототип броні на випадок боїв.
Правління Віктора Януковича, який прийшов вже після Віктора Ющенка, дуже засмучувало Павла. Він хотів виїхати в США, але не отримав візи та лишився в Україні.
"Усвідомлювати, що Янукович – мій президент – було так гнітюче… Я через це з другом з футбольних фанів якось навіть розбив вивіску офісу "Партії Регіонів" у Львові. Подумав, що тут їм не місце. А тоді – тікав через парк", – згадує він.
Але проблема була не лише в "легітимному президенті", а й у його посіпаках на місцях – в поліції, органах самоврядування.
Павло наводить приклад з випадком своєї тітки Олесі Саноцької. засновниці та керівниці "Емаус-Оселі". Коли вона тільки починала реалізовувати свою ідею прихистку для безпритульних, поліціанти прийшли до неї додому та вимагали щомісячний "відкат" у дві тисячі доларів. Тоді це була захмарна сума навіть для бізнесів, не кажучи про волонтерську організацію.
"Коли я почув про це, то зачинився в кімнаті і не знав, що з собою робити. Мене розривала злість зсередини на цих міліціонерів-рекетирів", – розповідає Павло.
Тоді його осяяла ідея – сформувати такі собі загони швидкого реагування. Їхня мета полягала в тому, щоб активні та сильні хлопці могли терміново зібратися і дати відсіч поліцейському свавіллю.
"Такі групи мали бути в кожному районі, і на групу – щонайменше одне авто з водієм. Я знайшов хлопців, що підтримали цю ідею, серед пластунів та в середовищі футбольних фанатів. Це було напередодні Революції Гідності, тож перевірити, як це працюватиме в довгій перспективі, не довелось", – каже хлопець.
Революція Гідності
"Звичайно, я там (на Майдані – ред.) був один із перших", – мимохідь зауважує Павло про початок Революції Гідності.
Він не запрошував друзів приєднатися, але на Майдані зустрів чимало знайомих облич.
"Я потрапив на Майдан також під впливом ідей про справедливість, але вже з розумінням, що формат "око за око, зуб за зуб" нічого не вирішить. Я точно бачив це не як криваву розправу, а мирний спротив, що стоїть до кінця. Я був у Самообороні і часто був на "передовій", аби мирний спротив міг відступити чи сховатися", – розповідає він.
Так було і 18 лютого.
Павло та інші учасники Самооборони взяли на себе перші удари Інститутській. Вони мали тримати відступ людей, але їх виявилось не достатньо – силовики значно переважали.
"Я був одним з перших, хто там впав. Мене побили та взяли в полон. Один з "Беркуту" берцями вибив два передні зуби зі словами: "Попалась, сука бандеровская". В такий тип конфліктів, де їх шестеро, а я – один, ще не потрапляв, тому розумів, що супротив буде марним.
Інший "беркутівець" роздягнув мене до поясу, та відкрив ніж. Чоботом став мені на обличчя і приставив ніж до шиї. Я прощався з життям і подумки просив Бога, щоб моя смерть не була марною. Але замість того, щоб перерізати мені шию, він розітнув шлейку на шоломі", – згадує хлопець.
Вже за кілька хвилин Павла вивели внутрішні війська – він дивом лишився живим.
"У мене не було страху тоді. Смерть була досить умовною для мене, бо віра була справді глибокою", – зауважує активіст.
Проросійськи силовики готували для нього 18-річне ув'язнення за спробу державного перевороту, однак цей вирок не набув чинності.
Раптом Павло декламує Тараса Шевченка:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві,
і в огніЇї, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
А тоді пояснює, що цей момент з вірша яскраво описує ситуацію в Україні в період Майдану.
"Ось це от – присплять – те, що цілеспрямовано робила РФ через своїх агентів. А момент "її украденою збудять" це і був момент Майдану.
Знаєте, добре, що збудили тоді, коли ще можна було стати і якось боротися. Я думаю, що збудили вчасно самі себе", – додає він.
"Не залишитися, а стати собою"
"Чи зараз я так ставлюся до смерті, як на майдані? Ні. Я думаю, що я не є такий мужній та ідейний, як тоді… Зрештою, в цьому багатовіковому протистоянні з росіянами все ж присутній Бог. І я думаю, що він дарує Україні те, що вона намагається прийняти", – продовжує роздуми Павло.
Він зауважує, що треба бути гідним прийняти це та розуміти, чому в такий спосіб відбувається. Це не лише про передову, а й про особистий вибір кожного українця.
"Для мене кожен, хто дає або бере хабар, хто чинить якусь корупцію – це ніж у спину з тилу. Бо це те, від чого ми відмовилися ще на Революції гідності, але хтось досі тягне Україну назад, до радянської свідомості. Для мене дуже радісно, що нарешті політичною волею вдалось відмовитися від інституційного ярма російської церкви в Україні", – наголошує хлопець.
Влітку 2023 року Павло приєднався до Збройних сил.
На початку повномасштабного вторгнення він пройшов декілька військових вишколів та підписав контракт, як зазначає, з партизанами.
Але наразі служить в одній з бригад на Донецькому напрямку попри серйозну травму хребта, яку отримав у 2021 році. Він жартома зазначає, що через це має менший вибір роду військ.
Перед тим, як піти служити, Павло завершив реставрацію будинку, який йому подарував дідусь, та фіналізував фільм "Бути разом". Стрічка розповідає про друга Павла та нареченого його сестри, який, на жаль, загинув на війні.
Про службу Павло розповідав не багато, просто зауважив, що це – адекватна реакція чоловіка на події в країні, у що б той не вірив.
Наостанок Павло зауважує, що незалежність – політичний вимір державності. Тому українці зробили вибір усією країною щодо вектора розвитку та руху.
"Незалежність – це не залишитися, а стати собою. І мати можливість для розвитку, бо це живий процес щоденного вибору та щоденної дії.
Водночас має бути певний рівень мудрості та свідомості всього українського народу, щоб мати критичне мислення та змогу відрізнити добре від поганого та правду від брехні", – додає він.
Вікторія Андрєєва, УП.Життя
