"Треба пам’ятати, що ти полюєш, але й на тебе полюють". Розвідник про важкі бої з росіянами та причини СЗЧ
49-річний головний сержант гірсько-штурмового підрозділу 128 ОГШБр Ігор – позивний Козак – розвідник зі стажем.
Він воював у 2014-2015 роках й повернувся в бригаду на початку повномасштабного вторгнення. Зазвичай розвідники мовчазні й непублічні, однак Ігор погодився на розмову, оскільки після кількох поранень і багатьох контузій звільняється із ЗСУ.
Враховуючи специфіку служби, більш детально він згадує епізоди початку російсько-української війни, тому що про деякі операції останніх часів говорити поки рано.
"Російські розвідники разом із курсантами вночі заходили нам у тил і фотографувалися на фоні техніки. Потім просили повернути тіла"
Ігор вважає себе розвідником старої школи. Він пройшов строкову службу в середині 90-х у закритому військовому містечку на Житомирщині, де строковиків навчали методів ще радянської розвідки.
– Тоді все вже почало валитися, – згадує боєць. – Містечко підпорядковувалося безпосередньо Москві, і багато військових із розпадом СРСР переїхали в Росію. Однак і ті офіцери, що залишилися, давали хороші знання. На війні я не раз пошкодував, що погано вникав у строкову службу, однак дещо отримав там. Думаю, завдяки цьому досі живий.
У 2014-му 39-річний чоловік, що вів цивільне життя і разом із дружиною виховував двох синів, сам пішов у військкомат і потрапив у розвідувальний підрозділ 128 окремої гірсько-піхотної Закарпатської бригади.
– Я побачив відео, на якому проросійські цивільні на Донбасі зупинили наших військових і примусили розрядити зброю. Мене воно просто збісило! Так, у країні був бардак, але це не привід усяким потворам лізти до нас – ми самі здатні навести лад. Тому я й пішов у військкомат. А дружині сказав, що прийшла повістка.
Тоді в розвідувальний підрозділ брали тільки розвідників із різних родів військ, котрі розуміли один одного з пів слова.
– Перше бойове хрещення ми пройшли біля Станиці Луганської – вийшли в лісосмузі на ворожу групу. Усі завмерли й почали відходити. Але хтось натиснув на спусковий гачок, почався хаотичний вогонь. Ми тоді нормально відійшли, тільки один поранений. Усі адекватно поводилися, пройшли обкатку боєм. Бо буває, що на навчаннях усе добре, а при реальному контакті з ворогом – ні. Я тоді зразу відчув, що це моя стихія, але так не з усіма. У нашій групі був товариш – на тренуваннях усе супер, а після першого бою став понурим. Це виявилося не його…
Однак трапляються й протилежні приклади, Ігор не раз бував їхнім свідком.
– Пригадую серед піхотинців одного інтелігента, котрий любив у вільний час читати. Скаржився, що одну книжку вже втретє перечитує, бо інших нема. Якось у бою йому прострелили ногу, були ще 300-ті, під’їхала "мотолига" (броньований гусеничний тягач) на евакуацію. І тут позицію накрили вогнем. Я крикнув: "Швидко 300-х у "мотолигу" й виїжджайте звідси!" І тендітний очкарик із простреленою ногою почав закидувати інших поранених у машину, як здоровий бугай! Я аж очі розплющив зі здивування. Для мене він герой! Через кілька днів я побачив у селі зруйновану бібліотеку, набрав кілька пакетів книжок і відніс йому. Він тішився й дякував: "Цього мені до кінця війни вистачить!"
Розвідувальній групі Козака часто доручали небезпечні бойові завдання. Одне з найпам’ятніших – у лютому 2015-го, коли бригада виходила з Дебальцівського котла.
– Коло вже замкнулося, а нам дали завдання знищити склад із боєприпасами в адміністративній будівлі шахти. Піхота звідти пішла, ворог на підступах і може з’явитися будь-якої миті. Ми висунулися на "мотолизі", заходжу в фойє, а воно повністю забите ящиками з бк – снаряди, міни, патрони… Вивозити вже пізно, а залишати ворогу не можна.
Ми злили кілька каністр із "мотолиги", висипали порох зі снарядів, накидали ганчірок і підпалили. Від’їхали на перехрестя й ведемо вогонь, щоб ворог не підійшов. Пройшло пару хвилин – нічого! І я вирішив повернутися перевірити. Під’їжджаю й бачу язики полум’я у вікнах, потім одиночні вибухи. А далі як рване – з будівлі нічого не лишилося…
У той час Козаку доводилося стикатися з російськими розвідниками. Ті вважали себе профі вищого класу й діяли дуже зухвало.
– Ми стояли недалеко від річки, притоки Сіверського Донця. А на протилежному березі розташувався російський розвідувальний батальйон. І до нього приїздили курсанти, теж майбутні розвідники, котрі виконували практичні заняття й складали іспити в зоні бойових дій.
Разом із наставниками вночі перебиралися на наш берег, заходили нам у тил, навіть робили фото на фоні техніки й поверталися. Ми про це дізналися від наших контррозвідників. Далі вирахували ймовірні маршрути й замінували. Одна група підірвалася, інша пішла витягувати, ми її зачистили. Потім вони просили віддати тіла. Їхні операції свідчили про непоганий рівень. Але з тих пір їх дуже багато покосили…
"Якщо розвідувальна група потрапляє в правильно влаштовану засідку, за 2-3 хвилини гинуть усі"
Після демобілізації в 2015-му Ігор повернувся до цивільного життя й зайнявся невеликим бізнесом. За кілька місяців до повномасштабки він втретє став батьком – народилася донька. Однак як тільки Росія вторглася в Україну, зразу пішов у ЗСУ.
Довгий час боєць виконував обов’язки командира розвідувального підрозділу в гірсько-штурмовому батальйоні, хоча це офіцерська посада.
– Розвідка – це не тільки окремий підрозділ, це як окремий організм, сім’я. Звичайно, вона сильно змінилася за десять років війни. На початку не було таких щільно ешелонованих ліній, дрони тільки почали використовувати. Ми маскувалися в "кікімори" й могли по кілька діб лежати й чекати. Зараз це набагато важче, бо з’явилися якісні нічники й тепловізори, кожен підрозділ має свою аеророзвідку. Але класична розвідка теж необхідна, покладатися лише на "пташки" неправильно.
Боєць пригадує: якось батальйон готувався до штурму, аеророзвідка вивчила ворожі позиції, особовий склад, озброєння, маршрути. А коли піхота пішла на штурм, нарвалася на добре замасковану ворожий спостережний пункт, яку "пташка" згори не помітила. Штурмовиків почали косити впритул, атака захлинулася.
– Ось чому поруч із аеророзвідкою має працювати й класична розвідка. Місцевість треба вивчати не тільки згори, а й бачити зріз землі. Бо росіяни вчаться й маскуються так, що "пташка" нічого не побачить. А розвідники знизу можуть відчути навіть запах тютюну. І якщо виявлять СП-шку, то або знищать її, або попередять піхоту, що йде на штурм, – додає військовий.
Прикладів, коли розвідники виручали штурмовиків, немало.
– Одного разу нашу піхоту взялися дуже завзято кошмарити снайпери. Ми довго вистежували їх, підловили, коли вони міняли позицію, і "зажмурили" з автоматів. Дуже близько підібралися, хлопці навіть хотіли спробувати взяти їх живцем. Але відмовилися – дуже небезпечно. Іншим разом самі мало не полягли.
На Херсонщині перед штурмом наша група вийшла в розвідку й потрапила в засідку – зав’язався бій. Треба відходити, а назад не можна – там чисте поле, нас перестріляють. І ми пішли вбік прямо до ворожих СП-шок, щоб їхні мінометники не працювали, бо свої близько. А коли до них підтягнулося підкріплення, наша група вийшла полем з іншого боку.
Виконання небезпечних бойових завдань у таких умовах вимагає постійного нервового напруження.
– Ми завжди розуміємо, що можемо піти в один кінець – під час будь-якого виходу. Якщо розвідувальна група потрапляє в правильно влаштовану засідку, то за 2-3 хвилини гинуть або всі, або мінімум третина плюс поранені, які одразу стають тягарем. Тому я завжди готуюся до найгіршого й так само натягую свою групу. І все одно під час бою часто виникає хаос, у якому дієш на автоматі. Однак якщо не готуєшся до різних варіантів, точно буде гаплик.
Ігор зізнається, що війна сильно впливає на психіку, хоча розвідники часто вважають себе найбільш адекватними.
– У нас усіх мізки "притрушені". Однак це й допомагає – не притуплюється відчуття небезпеки, в потрібний момент загострюється слух, зір, нюх. Тоді я наче персонаж Фенімора Купера "Соколине око". А бути безпечним – вірний шлях стати 200. Треба пам’ятати, що ти полюєш, але й на тебе полюють і хочуть вбити. Тому я перший маю вполювати.
Цьому допомагають не тільки тренування, але й чуйка. Не спостережливість, а саме чуйка, інтуїція. Просто відчуваєш, що щось не те, й міняєш маршрут чи час. Може, воно й помилкове іноді, але треба прислухатися. Ну, і військові забобони в мене теж є. Наприклад, маю встати з правої ноги, якщо з лівої – день не так. Застібуюся по-особливому, не голюся перед виходом… У когось забобони дуже чудернацькі, але якщо людина вірить, що це допомагає, то нехай. А чого не вірити, якщо досі живий?
"У ВЛК немає такого діагнозу – "вигорів". Руки-ноги на місці? Значить, здоровий – вперед! Тоді людина йде в СЗЧ"
Випадків, коли Ігор сам міг загинути, в його кар’єрі було більш ніж достатньо.
– На Херсонщині батальйон проривав перші позиції росіян, проти нас стояли десантники. Ми робили дорозвідку й закріпилися біля ворожої посадки. А далі почався штурм, пішов великий шквал вогню. Наших штурмовиків тоді добре порвали, і вони відійшли для перегрупування. А ми непомітно просунулися вперед, знищили СП-шку й закріпилися фактично під носом у ворога. Дві доби там непомітно сиділи, поки наші не перегрупувалися.
Це був початок вересня, вдень спека, а вночі страшно холодно. То ми знімали куртки з убитих пі$%рів, щоб зігрітися. Нарешті почався новий штурм. Зліва від посадки почав працювати ворожий БТР, який мав хороший сектор і дуже щільно крив із кулемета. Я не міг дістати його з РПГ (ручний протитанковий гранатомет), тому вийшов на комбата й попросив сусідній підрозділ підключити БМП-2. "Двієчка" відпрацювала, БТР загорівся, і тоді наші хлопці рвонули вперед.
Під час того штурму загинув близький товариш Ігоря кулеметник Бонд.
– Він біг до мене, і тут прилетіла міна. Я відчув ударну хвилю, а осколки полетіли в Бонда. Далі ми застрибнули у ворожі окопи й почали зачистку. В одному бліндажі залишилися поранені росіяни, ми запропонували їм здатися. Мій боєць заглянув всередину, звідти почали стріляти. Пропонувати ще раз не було смислу, знищили всіх. І зачистили траншеї.
Росіяни професійно поводилися. Той БТР, що мене притиснув, мав ідеальну позицію й не давав підняти голову. Коли його підбила наша "двієчка", він почав горіти і все одно стріляв. Кулеметник заживо згорів, але не намагався втекти – стріляв. І десантники впиралися до кінця. Але ми впевнено пішли на них.
Тоді штурмовики взяли багато трофеїв – автомати, кулемети, гранатомети, міни, снаряди, снайперські гвинтівки СВД, "гвинторізи" (безшумні снайперські гвинтівки для спецпідрозділів). Після того штурму завантажили цілий "Урал" трофейної зброї. Але загиблого товариша не повернеш…
– Коли ми повернулися й привели себе до ладу, я відправив бійця, котрий відповідав за "общак", за "Джеком Деніелзом", чорною пляшкою. Ми встали, кожен сказав про Бонда, що думав, і зробив по ковтку. Це був виняток, бо я взагалі не п’ю з 2014-го, навіть пиво…
Утім, "аватарів" (любителів алкоголю) в армії теж вистачає. Ставлення до них у кожного командира індивідуальне.
– У моєму підрозділі сухий закон, але були два бійці, котрі дозволяли собі, коли я від’їжджав. Я попередив пару раз, а потім не витримав. Не люблю насильство, але жорстко їх провчив. І відвіз на КСП (командно-спостережний пункт), усе розповів. Однак коли дійшло до розбірок, обоє сказали, що впали й побилися. Один потім перевівся в іншу частину, а другий втік у СЗЧ (самовільне залишення частини).
СЗЧ в армії зараз дуже гаряча тема, яку обговорюють на всіх рівнях, але ніхто не знає, як правильно вирішити проблему.
– Тут треба по кожному випадку окремо дивитися. Коли тікає "аватар", йому ще й подякують. Але є хлопці, котрі два з половиною роки прослужили в піхоті, пройшли штурми, мають поранення й контузії і просто вигоріли. А у ВЛК немає такого діагнозу – "вигорів". Руки-ноги на місці? Значить, здоровий – вперед! Тоді людина йде в СЗЧ, бо більше не "виварює". Особисто я не можу її засудити
Люди вже дуже стомлені, мотивація за 10-бальною шкалою максимум на трійку. А подивіться, хто приходить, кого мобілізують із цією "бусифікацією".
"Хлопці повернуться з війни з порушеною психікою"
Особисто для Ігоря завжди в пріоритеті було виконання бойового завдання. Для необізнаних цей постулат здається самозрозумілим і очевидним, однак насправді все складніше. Зараз на військових курсах лідерства вчать, що головний пріоритет – збереження особового складу, а не виконання бойового завдання.
– Якщо насамперед думати про те, щоб вціліти, то ніколи нічого не зробиш, бо це завжди небезпечно. Тому я не хочу, щоб зі мною в підрозділі були близькі друзі. Починаєш переживати за них, оглядаєшся, а це заважає. Мій старший син теж у ЗСУ, але я б нізащо не хотів, щоб ми служили разом. Хоча коли він кілька разів питав, я відповідав – звичайно, я б хотів. Тепер уже можу сказати прямо, бо звільняюся. Та думаю, він і сам здогадувався.
Молодший син студент, пішов на економічний факультет, сказав, що армія не для нього. То я відповів: "Ти найрозумніша людина в нашій сім’ї!" – сміється Ігор. – А якщо всерйоз, то коли виконуєш наказ, мусиш повністю віддати себе завданню, а не думати, як вціліти.
При цьому чоловік визнає, що накази бувають різні, в тому числі й бездумні.
– У 14-му п$#ори зайшли на тік, де зберігалася бойова техніка, відсікли піхоту й почали виганяти наші "бехи". Мені поставили задачу – висунутися туди вночі, зачистити п$#орів і передати техніку піхоті.
Питаю про прикриття, шляхи евакуації, як бути з підтримкою міномета, якщо там асфальт і кожен приліт множить кількість осколків. Офіцер відповідає – це війна, вперед, виконуй. Але виконувати можна по-різному. Я зібрав своїх, усе розповів і вислухав думку кожного.
Заодно подивився, наскільки готові хлопці – це видно з поведінки. Якщо хтось не готовий, цього разу залишу, може поставлю на прикриття, у мене є ким замінити. Потім узяв підкріплення з піхотинців, котрих добре знав, ми пішли й усе зробили.
Під час виконання одного з таких завдань Ігор отримав важке поранення.
– Були невдалі штурми, моїх хлопців теж покосило. Земля кипить, усюди стрілкотня, хаос. Щось прилетіло і мене вимкнуло – "пропало світло". Якби не каска, мені би пів голови знесло. Приходжу до тями, хочу щось сказати, а з рота випадають зуби. Боєць поруч дивиться на мене широко розплющеними очима, і по його погляду я розумію – щось не те. Далі була евакуація, і одному з піхотинців, котрі мене виносили, в ногу влетів осколок.
Як боєць, що багато разів дивився в очі смерті, Ігор гостро сприймає відсутність заохочень для хлопців, що пройшли крізь пекло.
– Отримати орден чи медаль людині, що йшла на штурми, має поранення й контузії, – це така проблема, наче ті нагороди із золота кують! Єдина гарантія бути нагородженим – загинути в бою. Але що з цього ордена хлопцям, котрі вже лежать у мішку? Нагородіть ще живих, хоч трохи мотивуйте і їх. Війна – це дуже важка, небезпечна й невдячна робота, і вони заслужили заохочення, поки живі.
Однак війна колись закінчиться, пройде демобілізація. На те, що буде далі з теперішніми бійцями, Ігор дивиться без особливого оптимізму.
– Хлопці повернуться додому з порушеною психікою – дуже багато, сотні тисяч. Хочеться вірити, що кожен замкнеться в своєму тісному світі, в маленькому колі, де тільки рідні й близькі, й не захоче бачити інших. Щоб пережити якийсь період. Але так буде далеко не з усіма. Залишиться образа на тих, хто не воював, плюс багато трофейної зброї…
Якщо країна нічого з цим не зробить (а робити треба вже), нічого хорошого не вийде. Це не ті люди, що стояли на Майдані з фанерними щитами, вони досвідчені, пережили пекло. І від усього цього страждатимуть цивільні, це найгірше.
Ігор має підстави для таких думок, бо сам пережив демобілізацію в 2015-му.
– Це було дуже важко для сім’ї, для дружини. Перші пів року ще нічого, потім почало доганяти. Зі мною працювали психологи й думали, що я суїцидник… Але зараз має бути по-іншому. Тоді не було доньки, а зараз є, їй три з половиною роки. У нас із нею фантастичний зв'язок.
Мої сини вже дорослі, вони можуть постояти за себе. А донька маленька. Якщо в 14-му я пішов у ЗСУ на патріотичному пориві, то тепер насамперед за неї. Вона мені допоможе, витягне…
Ярослав Галас, спеціально для УП. Життя