"Вони справді часом кличуть маму, коли лежать на полі бою". Життя і смерть німецької доброволиці зі спогадів матері та особистого щоденника

"Минулої ночі мене вдарило уламком МІЖ бронежилетом і спиною. Він увійшов збоку броні, вийшов посередині, крізь куртку, потім знову увійшов у бронежилет і знову вийшов з іншого боку.

Не поранена (маю хіба що забиття й легке погіршення слуху). Я найщасливіша людина на землі!" – написала німкеня Діана Савіта Вагнер (псевдо Snake) у своєму щоденнику 30 січня 2024 року.

Це була її остання нотатка. Наступного дня жінка загинула, рятуючи колумбійських добровольців у селі Макіївка Луганської області.

За два роки до цього Савіта залишила мирне життя у Німеччині з коханим чоловіком, приїхала в Україну і стала парамедикинею у батальйоні "Карпатська Січ". Тим часом її мама, Урсула Вагнер, навіть не здогадувалася, що донька перебуває на передовій. Правду вона дізналася лише після звістки про її смерть.

У 2026 році харківське видавництво Олександра Савчука посмертно видало щоденники Савіти, які до друку підготував її чоловік Карл.

Наприкінці травня Урсула Вагнер удев'яте приїхала до України, щоби представити книжку "Щоденник російсько-української війни" на "Книжковому Арсеналі". "УП. Життя" поспілкувалася з матірʼю доброволиці завдяки сприянню Інституту Ґете в Києві.

На основі книги та спогадів Урсули ми розповідаємо історію Савіти – громадянки Німеччини, яка стала для українських військових посестрою й вирішила боротися проти Росії за власний дім – Європу.

"Для неї Буча стала причиною приєднатися до війська". Від волонтерки до доброволиці

26 березня, 04:41

Я їду в Україну! Витратили добрих два тижні, щоб зібрати спорядження й запаси. (У тих двох коробках біля мене – каністри з бензином. Кажуть, із паливом може бути доволі дефіцитно.)

Попереду два дні за кермом (ба й більше). Я на зв'язку з кількома організаціями, але там досі повний хаос. І черги на кордоні, кажуть, страшні. Що ж, подивимося…

Нині начебто найбільше бракує водіїв: завозити гуманітарку, вивозити біженців. От із цього й почну.

Перша нотатка Діани Савіти Вагнер. Уривок з книги "Щоденник російсько-української війни"

Діана Савіта Вагнер, яку в родині називають просто Савітою, народилася 21 червня 1987 року в німецькому місті Бонн і була єдиною дитиною в сім'ї.

Зі спогадів Урсули, її донька з дитинства завжди хотіла допомагати іншим. Навіть у дитсадку заступалася за дітей, яких ображали.

"Коли Савіта була маленькою, вона завжди питала, чи може допомогти. І це, очевидно, збереглося в її дорослому житті. Вона завжди була готова прийти на поміч", – пригадує мати.

Після школи Савіта проходила професійну практику в одному з військових шпиталів Бундесверу, відтак вступила до медичного університету, але згодом перервала навчання і почала вивчати математику.

Після одруження з коханим Карлом у 2018 році жінка переїхала до міста Галле. Та у 2022 році – приїхала в Україну, дізнавшись про напад РФ.

"Ми взагалі не мали жодного зв'язку з Україною. Ні я, ні Савіта. Вона тут нікого не знала. Ми ніколи не відвідували цю країну, навіть у відпустці", – ділиться Урсула Вагнер.

Німкеня каже, що залюбки приїхала б в Україну туристкою, але зрештою опинилася тут за інших обставин.

Її донька спершу вирушила в Україну як волонтерка.

"Для Савіти Україна була частиною Європи. А Європа була її домом. Її дім атакували. І вона сказала собі: якщо західні держави нічого не роблять, як це було на початку, тоді я маю зробити те, що в моїх силах", – пояснює її вибір мати.

Спершу Савіта не планувала йти до війська, а приєдналася до громадської організації та надавала українцям гуманітарну допомогу. Дівчина моталася між Києвом і Львовом, перевозила продукти, евакуювала біженців, допомагала журналістам дістатися до "гарячих місць", тоді ще на Київщині.

Точкою неповернення для Савіти стала Буча, де жінка побувала одразу після деокупації.

Вона повезла туди новозеландського журналіста й на власні очі просто посеред вулиць побачила тіла людей, розстріляних російськими військовими. Саме тоді, за словами Урсули, у світогляді її доньки стався перелом.

"Вона сказала: "Я не можу боротися лише із симптомами. Я маю боротися зі злом у його корені". Для неї Буча стала причиною приєднатися до війська й пройти підготовку бойового медика", – говорить її мати.

Урсула каже, що завжди була політично активною і дізнавалася про російські злочини з новин, але донька ніколи не розповідала їй про побачене.

Близько двох місяців Савіта тренувалася з Національною гвардією. До цього вона не мала жодного уявлення про військо, але медичного бекграунду і завзяття виявилося достатньо, щоб служити в піхоті.

Хоча, за словами матері, у мирному житті її донька навряд чи могла уявити себе зі зброєю в руках.

"Це була дівчина, яка виросла в безпеці й думала: "Я ніколи в житті не візьму до рук зброю". У Німеччині ми всі не були готові до такого. Ніхто не думав, що колись доведеться захищатися – від Росії чи від будь-якої іншої країни", – каже Урсула.

У своїх щоденниках Савіта описує, як навчилася розряджати автомат Калашникова, і як тяжко їй було бігати в броні. Жінка сміється з себе "молодої" – бо ж на фронті вона зрозуміла, що навчання – це ще легка частина її шляху.

Спочатку Савіта займалася евакуацією та служила парамедикинею на стабілізаційному пункті, а в червні 2023 року її перевели до команди швидкого реагування роти. Більшість часу жінка жила на позиціях.

Савіта не розповідала матері, що зрештою опинилася на фронті. Казала, що працює за 50 кілометрів від лінії бойового зіткнення, у медичному пункті.

"Мамо, у солдатів теж буває біль у спині", – згадує жінка її слова.

Урсула дізналася правду лише тоді, коли їй повідомили про загибель доньки. Жінку часто питають, чи не сердиться вона на Савіту через її секрет.

Мати відповідає: "Я вдячна, що вона мені цього не розповідала. Я б більше не спала жодної ночі".

"Європою знову йде імперіаліст. І ця травма не повинна передаватися наступним поколінням". Циклічність історії очима Савіти

09 травня, 20:28

(…)

Діти підходять, тиснуть мені руку. А сьогодні одна жінка просто розридалась, коли почула, що я з Німеччини і тут як волонтерка. Вона все не могла зупинитись, плакала й тільки повторювала: "Дякую, дякую, дякую…"

Був один схожий момент, який мене зачепив. Сталося це, коли я їздила в "щойно звільнений" район під Києвом відразу після того, як росіяни відступили, але тоді ще не встигли прибрати всі нерозірвані боєприпаси й нормально відновити постачання.

Я побачила там маму з двома малюками, вони просто стояли. У мене із собою був шоколадний протеїновий батончик, я й віддала його старшій дитині. Навіть не подумала, зробила це на автоматі. А діти миттєво засіяли, зраділи, засміялись. І мама… така вдячна, бо діти радіють. Було якесь дуже дивне, щемке відчуття.

Це нагадало мені кадри з Другої світової: американські солдати роздавали їжу євреям, котрі вижили, а дітям – шоколадки.

Багатьом людям важко зрозуміти, що змусило цивільну людину, яка виросла і жила в Німеччині, покинути все заради невідомої раніше землі. Та для Савіти це був поклик честі.

"Вона б не поїхала, наприклад, у сектор Гази, бо це вже не Європа. Вона чітко зосереджувалася на своєму домі, і це дуже правильна позиція.

Не можна очікувати від кожного, що він приєднається до війська, піде на фронт, але вона бачила саме там можливість допомогти. Медицина була її сферою, навіть якщо вона не стала лікаркою. Для неї це, очевидно, була найкраща можливість допомогти своєму та українському народові", – говорить Урсула.

Можливо, родинна пам'ять про російське насильство – ще одна з причин, чому Савіта обрала захищати Україну.

У своїх щоденниках Савіта згадувала бабусю, яка була змушена тікати від Червоної армії й зрештою потрапила в полон до російський військових. Жінка 11 днів пробула в сексуальному рабстві. У хаосі під час втечі вона загубила свого першого сина, який був іще немовлям, а потім народила дитину від ґвалтівника і віддала її на виховання іншій родині.

Тікаючи далі на захід, бабуся Савіти пережила голод і злидні.

"Кожного Різдва вона розповідала мені, як стояла на холоді й дивилася у вікно чужої родини, коли ті святкували народження Христа. У них не було подарунків, але було вогнище й була їжа. А вона стояла надворі, замерзла й голодна", – пише Савіта.

Після війни бабуся до кінця життя не могла викидати їжу, економила воду та не дозволяла позбуватися навіть непотребу, який колись "може знадобитися".

В якийсь момент уже на фронті Савіта підняла з землі брудну гумку для волосся і заховала її, бо "раптом знадобиться". Тоді вона вперше впіймала себе на схожості з бабусею, хоча ніколи не була з нею близька.

Урсула теж згадує цю родинну травму.

"Бабуся і дідусь Савіти були біженцями, які мусили тікати від Росії. Обоє мали жахливий досвід із російськими солдатами. Такого досвіду не має переживати жодна жінка. Для Савіти це теж було причиною [воювати]. Вона казала: "Це не має повторитися. Європою знову йде імперіаліст. І ця травма не повинна передаватися наступним поколінням", – розповідає жінка.

"Раптом я дізналася, на що здатна моя донька". Щоденники Савіти

25 вересня, 08:31

Спонтанні ранкові думки

Вони справді часом кличуть маму, коли лежать у крові, пошматовані, але ще живі, на полі бою. Я чомусь гадала, що це така голлівудщина з фільмів про Першу чи Другу світову – для ефекту. Але ж ні. Це тут, і це правда.

Те, що відбувається в Україні, – пекло, до якого не підготується жодна психіка. Часом я направду не вірю, чи це наша реальність. Наче інша планета (…)

Після смерті доньки Урсула вперше прочитала її щоденники. Саме тоді вона немовби познайомилася з іншою Савітою – не тією, яку знала вдома.

"Риси, які вона тут розвинула або мусила розвинути, у Німеччині просто не були потрібні. Кожна людина змінюється залежно від ситуації, у якій опиняється. У нас такої ситуації ніколи не було", – каже жінка.

Савіта й сама відзначала свої здобуті на фронті "суперсили": засинати щоразу, як голова торкнеться саморобної подушки; агресивно водити авто по прифронтових дорогах (жінка називала це "їздою на виживання"), падати на землю за пів секунди, митися вологими серветками й готувати їжу на грубці.

Реальність війни, яку пізнала Савіта, стала відкриттям і для її мами.

"Раптом я дізналася, на що здатна моя донька. Наприклад, носити на собі 50 кілограмів сталевих плит як броню. Або витягати українських чоловіків з окопів разом із їхнім спорядженням", – дивується Урсула.

До прочитання щоденника жінка не настільки глибоко знала ставлення Савіти до України і до допомоги іншим, як зараз.

"Я можу допомогти літній жінці перейти дорогу – це теж допомога. А можна поїхати в Україну на фронт – і це теж допомога. Між цими двома точками дуже багато всього. І про це я дізналася зі щоденників", - міркує Урсула.

Савіта багато писала про фронт, страх, багнюку, бруд, смачну розчинну каву в окопах і борщ від українських бабусь. Про свою філософію, цінності, локальні жарти побратимів, підтримку чоловіка й мами – двох найдорожчих людей у її житті, а також несподівані подяки від незнайомців.

Вона захоплювалася гостинністю людей у прифронтових містах, а ще Києвом і Львовом, де її вражало поєднання традицій і сучасності. Страждала через загибель побратимів, 13 із яких були її близькими друзями.

Оплакувала свою собаку Шеллі, яку збила БМП, а потім тішилася, коли кішка Сімка народила 5 кошенят. Доброволиця називала їх "кошенятами емоційної підтримки", а в листопаді 2023-го – тяжко переживала їхню смерть.

Чи не через кожні 5-10 сторінок щоденника Савіта злилася на беззубість Заходу, пацифістів, недостатню підтримку України з боку урядів США та Німеччини.

Урсула каже, що її донька весь час чекала більшої підтримки від Заходу.

"Моя донька завжди чекала, що західні держави, зокрема Німеччина, зроблять більше. Але цього не сталося. Вона багато писала про це: "Чому ви не бачите, що тут коїться? Чому дозволяєте цьому відбуватися?"" – згадує Урсула.

У щоденниках Савіти багато як чорного гумору, так і рефлексій про "чорні" реалії. Якось Савіта описала, як вперше побувала на похованні побратима, і його мати дала їй свою хустку, просочену слізьми.

Спільна молитва і промови священника вразили жінку – вона писала, що в Німеччині немає подібного ритуалу.

Савіта часто писала про виснаження і втому, особливо коли втрачала друзів. Наприклад, як вона збирала тіла своїх полеглих побратимів, чи 5 днів без перерви рятувала поранених і не могла помитися, тому була вся в крові.

06 серпня, 14:23

Якщо пекло і є – то ми в ньому живемо.

Я щиро бажаю, щоб ніхто й ніколи не опинився на такому полі бою, як у нас в Україні, де ухилятися від куль – далеко не найстрашніше, що може з тобою статися (…)

Урсулі найважче було читати про страх, який проживала її донька.

"Вона описувала свій страх, як із ним справлялася, як його відчувала. І це дуже сумно. Це ті речі, через які я іноді плачу, коли залишаюся вдома сама. Молоді люди не мають переживати такі речі. Вони мають насолоджуватися життям, проводити час із друзями, а не відчувати страх і сидіти в окопах.

В одному місці Савіта писала: їй було так страшно, що ледь не знудило. Але вона не дозволила собі втратити контроль, сказала: "Тримай нерви. Якщо зараз втратиш самовладання – ти одразу загинеш". Тоді вона вижила. Яка мати має читати таке про свою дитину?

Але я пишаюся нею. Так, у підсумку сталася моя особиста трагедія – вона загинула. Але я пишаюся тим, що вона була здатна так поводитися", – каже Урсула.

"Ми абсолютно свідомо поховали Савіту у Києві". Смерть і пам'ять

20 січня

Якщо я помру, я хочу, щоб усі знали: я ні про що не шкодую. Я не хочу, щоб хтось думав: "Бідолашна дівчина, якби ж вона знала, у що вплутується…"

(…)

Я сподіваюся, що переживу цю війну, але, якщо ні, я хочу, щоб усі знали: це був мій власний вибір, я свідомо прийняла цей ризик і стою за ним до останнього подиху.

Бо є дещо важливіше за тебе самого.

Савіта загинула 31 січня 2024 року, рятуючи поранених побратимів, коли уламок мінометного снаряда пробив артерію на її шиї. Їй було 36 років.

Ідеї, за які боролася Савіта, стали одним із сенсів життя для її матері. Коли ми питаємо, як виглядає Європа, за яку воювала Савіта, Урсула говорить: "Європа, у якій Путін відчепиться від України".

Жінка зізнається: після втрати доньки у неї не було іншого вибору, крім як прийняти її рішення.

"Якби я цього не робила, я б зневажила її спадок. Вона ухвалила це рішення, і я маю його прийняти. Вона захищала Україну та Європу. У цьому я бачу сенс", – говорить мати.

Урсула хоче розповідати світу про те, що пережила її донька. У 2024 році вона підійшла до видавця Олександра Савчука на Лейпцизькому книжковому ярмарку зі словами: "Ви маєте видати щоденники моєї доньки!". Чоловік миттєво погодився.

При цьому Урсула не просить, щоб Савіту виділяли з-поміж інших іноземних добровольців.

"Я не єдина мати, яка плаче. Дуже багато матерів, дружин, дітей оплакують своїх синів, чоловіків і батьків.

Не лише моя донька є героїнею. Насправді ми маємо бути вдячні всім, хто загинув у цій війні. Усі вони віддали свої життя, врешті-решт усі вони боролися за одну й ту саму справу", – вважає Вагнер.

Найважливіше для Урсули зараз – щоб історію Савіти не забули і продовжували розповідати світові. Втім, у Німеччині тема німецьких добровольців в Україні є непопулярною, навіть табуйованою.

Савіта заздалегідь зверталася до німецького посольства, щоб уточнити, чи має право служити в іноземній армії. Їй дозволили, тож в очах закону вона нічого не порушила. Однак у сприйнятті німців, на думку Урсули, досі немає місця для німецьких добровольців, які воюють за Україну.

"Уряд не хоче голосно про це говорити. Ми не є стороною війни, Бундесвер офіційно не присутній у вашій країні. І коли раптом солдати або просто люди з Німеччини приєднуються до української армії… Це, звичайно, дозволено, але коли людина все ж робить це фактично заради всієї Європи, заради всіх нас – тоді про це чомусь не дуже хочуть чути. Не дуже хочуть це бачити", – ділиться Урсула.

В одному зі своїх записів на випадок загибелі Савіта просила продовжувати підтримувати Україну, і її мати продовжує це робити.

"Вона казала, що світ повинен побачити, як Путін знищує міста, як він убиває людей і як водночас руйнує весь світовий порядок. Люди повинні знати про те, що відбувається в Україні. Для неї це завжди було дуже важливо", – ділиться Урсула.

Сімʼя Савіти свідомо поховала її в Києві на Лукʼянівському кладовищі.

"Вона загинула за Україну. Саме тут вона й повинна бути. І я думаю, що саме цього вона сама й хотіла б. Тут навколо неї відбувається дуже багато всього. Побратими відвідують могилу. Приходять і звичайні люди. У Німеччині цього всього не було б, а тут усе інакше", – каже мати.

Кілька разів на рік Урсула приїжджає до Києва, щоб навідатися на кладовище. Колись вона дарувала доньці великий оберемок червоних троянд на кожен день народження, та тепер може принести букет лише на Лукʼянівку.

"Я із задоволенням приїжджаю до Києва. Я люблю вашу країну, рада бути тут. Це вже мій дев'ятий візит, і я продовжуватиму. Тепер у мене теж є зв'язок з Україною. І я хочу пізнати вашу країну очима своєї доньки. У цьому мені дуже допомагає книга, але також – люди, які пам'ятають про неї", – ділиться Урсула.

Побратими й посестри Савіти підтримують матір. Вони розповідають їй про її доньку, передають нагороди, яких уже чотири. Урсула каже, що отримує значно більше підтримки в Україні, ніж у Німеччині.

Приїжджаючи до столиці, жінка також відвідує могили інших німецьких добровольців, які спочивають поруч із її донькою.

"Є один німець із Лейпцига. Його ніхто не відвідує. Його батьки фактично ігнорують його смерть. За могилою доглядає батько іншого загиблого солдата, чий син похований поруч, і більше ніхто.

Є ще один німець, до якого теж ніхто не приходить. А те, що Савіту постійно відвідують, я вважаю прекрасним", – говорить вона.

На місці поховання доньки Урсула залишила записку: "Любі відвідувачі, любі побратими, якщо ви тут, будь ласка, надішліть мені фотографію її могили".

Тепер вона постійно отримує ці знімки.

"У всій цій страшній ситуації це щось дуже світле. Я бачу, як виглядає могила моєї доньки. Я бачу, що люди про неї думають. – говорить мати. – Один німець навіть залишив на її могилі листа. Мене дуже зворушує те, що її пам'ятають".

Текст: Олена Барсукова, Українська правда. Життя

Фото Урсули: Олександр Чекменьов, УП