"Мацав мене і ліз цілуватися. До 10-річної дитини". Спогади жінок про десятиліття сексуального насильства у школі танців на Полтавщині

Кременчуцький ансамбль спортивно-бального танцю "Сузірʼя" працює вже понад 55 років. Колективом керує подружжя викладачів – Заслужений працівник культури України Олександр Куліш, якому майже 85 років, та його дружина й колишня вихованка Людмила Куліш.

У місцевих медіа керівників називають майстрами танцю, а їхню школу – місцем натхнення і краси. Та колишні учні стверджують, що покоління чемпіонів насправді росли в атмосфері психологічного терору, побоїв та сексуального насильства.

"УП. Життя" дізналася про ситуацію від жінок, які самі зазнали знущань у "Сузірʼї". Заговорити про пережите їх підштовхнув розголос – випускники створили сайт, де анонімно опублікували свідчення інших постраждалих.

Протягом десятиліть фізичного і психологічного насильства зазнавали як дівчата, так і хлопці, проте учениці потерпали ще й від сексуального насильства у різних формах.

Свідчення, надані "УП. Життя", охоплюють період від 1980-х до 2010-х. Зі слів колишніх учнів, вони зазнавали насильства з боку Олександра Куліша у колективах "Струмочок" та "Ельфи", а також у піонерському таборі "Зоряний".

"Куліш закривався в кабінеті [з дівчатами] під приводом примірки костюма, скоював збочені дії: запускав руку в труси, цілував. Улітку в спортивному таборі "Зоряний" уночі заходив у кімнату, сідав на край ліжка й запускав руки під ковдру до статевих органів. Те саме коїлось і в поїздках на змагання. Від розпусних дій Куліша постраждав не один десяток дівчат", – анонімно розповідає жінка, яка навчалася у колективі "Ельфи" з кінця 70-х.

Ще одна вихованка клубу "Сузір'я" в 90-х роках стверджує, що Олександр Куліш не лише фізично, а й морально кривдив дітей.

"Його фразочки на хлопців "г*нд*н штопаний", а на дівчат – "кугутка", "пр*шм*ндовка", "бездарь", "корова", залишаються в пам'яті на все життя… Бити дітей по голові, по спині, на очах у всього колективу завжди було для нього нормою. Спитайте будь-якого вихованця про поїздки на море, за кордон або в табір "Зоряний" – для дівчат там було просто виживання через його домагання", – розповідає жінка.

За словами випускників, знущання тривали навіть після 2000-х років.

"Це все правда! Те, що він бив і обзивав всіма жахливими словами, не було так страшно як [те, що] чіплявся і домагався! Дуже боялася йти на індивідуальні заняття, бо знала, що буде мацати, чіплятися. Батькам нічого не розповідала, бо було страшно і соромно про таке казати. Я думала, що вони мені не повірять", – згадує жінка, яка вчилася у "Сузірʼї" у 2000-х.

"Дітей могли бити по руках і ногах, штовхати, принижувати публічно, доводити до сліз та істерик. Фізичне насильство застосовувалося і до мене особисто (...)

Серед вихованців обговорювалася неприйнятна поведінка Олександра Куліша щодо дівчат під час занять. Йшлося про небажаний фізичний контакт, який маскувався під "виправлення рухів" у танці. Це викликало дискомфорт і тривогу, але відкрито про це ніхто не говорив", – написав хлопець, який навчався у "Сузірʼї" у 2010-х.

Після розголосу Кременчуцька окружна прокуратура відкрила кримінальне провадження за фактом розбещення неповнолітніх, а Олександр Куліш подав заяву про наклеп.

Поки збір свідчень триває, деякі жінки погодилися розповісти свої історії "УП. Життя". Далі – їхня пряма мова.

*Імена деяких героїнь змінені з поваги до їхньої приватності.

"Він сказав щось типу: "Як така гарна дівчина ніколи не цілувалася? Я тебе зараз навчу"

Анна*, 23 роки

Мене віддали на танці в "Сузірʼя" у 2008 році, коли мені було чотири. Я прозаймалася років девʼять, до 2015-го чи 2016-го. Почала займатися в наймолодшій групі у спортзалі 30-го ліцею, потім переходила в старші групи і дійшла до найстаршої, коли мені було 11. У танцювальному світі "старшою" ти можеш ставати в 10-11 років – це визначається за професійними навичками, не за віком.

Олександр Тимофійович викладав лише в старшій групі, а його дружина Людмила Іванівна – у молодшій. Та на заняттях у старшій групі вона також завжди була присутня.

З малого віку було фізичне і психологічне насильство, на тебе завжди кричали. У Людмили в кутку стояла дерев'яна швабра, щоб відчиняти високі вікна. Цю швабру багато разів використовували, щоб вдарити когось по спині. Також вона могла вдарити рукою.

Я не жалілася батькам, а коли могла сказати, що Куліші жорсткі й дуже багато вимагають, батько відповідав: "Це спорт, що ти хотіла". У багатьох батьків була думка, що "нормального спортсмена не зробиш без фізичного насильства". Мені здається, це сиділо в мені завжди.

Коли Куліші розуміли, що дитина може пожалітися, вони дзвонили батькам і казали, що саме вона найбільш неслухняна. Батьки вірили більше викладачам, ніж дитині. Коли ти це постійно чуєш, у тебе в голові сидить: "Навіть якщо ти щось скажеш – тобі не повірять".

Ми з групою виступали по Кременчуку, по Україні. Клуб "Сузірʼя" був дуже відомий: приїжджали журналісти, коли ми щось здобували. Це теж тисне, коли розумієш, що клуб – це щось велике, і не можеш піти проти нього.

Також, коли хтось на будь-якому етапі покидав танці, починався тотальний булінг цієї людини і її сімʼї. Після того як дитина пішла, про неї ще кілька місяців на кожному занятті говорили дуже погані речі. Забороняли спілкуватися, навіть якщо ви досі в одній школі або живете в одному домі. Якщо вас разом побачать – буде гірше…

Як тільки я перейшла до старшої групи, одразу почалися домагання. Куліш міг після заняття підійти й шльопнути по сідницях при всіх. Це було майже з усіма. Можливо, одну-дві дівчинки з дуже сильним характером він не чіпав. Але якщо ти звичайна дівчинка – легко. Він міг стояти в коридорчику і дивитися, як дівчата переодягаються.

Коли ти танцюєш, маєш тримати все тіло в тонусі. Він міг узяти рукою і провести по нозі, показуючи "ось тут у тебе все повинно бути напружено" – і вести рукою по нозі, по сідницях. Але Людмилі Іванівні ніколи не потрібно було ТАК мені показувати, як тримати тонус.

Коли ми починали змінюватися, ставали більш жіночними, він міг зібрати дівчат і казати: "Ти, ти, ти – подивіться на свої стегна, подивіться на свої груди, ви стаєте бабами. Як вам від цього? Ви повинні бути худі, не їсти нічого".

Ми всі й були худі. Тренувалися шість разів на тиждень, іноді по два тренування на день. Навантаження було настільки високе, що там було неможливо поправитися. Зараз я розумію, що він, можливо, говорив це через свої особисті вподобання: коли бачив, що дівчинка стає жінкою, вона, мабуть, переставала його приваблювати.

Людмила Іванівна була присутня при цих моментах. Не знаю, якою треба бути сліпою жінкою, щоб не бачити всього цього… Через місяці три після переходу до старшої групи вона підійшла до мене і сказала, що Олександр Тимофійович бачить у нас [із партнером] потенціал, тому нам треба займатися з ним індивідуально. Тоді я була дуже щаслива, але ціна була подвійна, і у мого партнера в сімʼї були проблеми з грошима. Я благала його ходити хоча б раз на місяць…

Ми домовилися і прийшли. Зазвичай в обід там потік людей, але тоді нікого не було. Заняття було звичайне, але Куліш дуже наголошував, що у нас потенціал і під його керівництвом ми досягнемо результатів. Після заняття він сказав: "Анно, мені треба розібрати костюми, скоро виїзд. Ти можеш залишитися допомогти?" Я погодилася. Партнер хотів залишитися теж, але він сказав: "Ні, мені потрібна тільки Анна".

Я пам'ятаю, у нас було дві камери: одна дивилась на зал, інша – в роздягальні. А він покликав мене в коридорчик, де камер не було. Завів мене туди, зачинив єдиний вихід, сів на диван і почав давати вказівки: "Ось тобі драбина, лізь туди, дістань той костюм", "Нагнися тут". Я хвилин 10-15 прибирала костюми, а він не допомагав, просто дивився.

Потім він став напроти мене і знову почав говорити, що бачить потенціал, може допомогти, але я повинна бути "хорошою дівчинкою" і нікому не розказувати поради, які він мені дає. Він все подавав через танці, але я розумію, що він залякував, щоб я нікому не казала, що відбувається.

Він запитав, чи я колись цілувалася. Я нічого не сказала, просто махала головою – "ні". Він сказав щось типу: "Як така гарна дівчина, танцюристка, ніколи не цілувалася? Я тебе зараз навчу". Сказав "втягуй повітря" і засунув свій язик мені в рот.

Він продовжував: говорив, яка я гарна, мацав, цілував, засовував пальці зрозуміло куди, просив покласти мою руку йому на штани – я поклала. Він робив зі мною все це, а я просто стояла.

Вже потім я багато читала про дитячу психологію: є реакція, коли під час насильства ти просто завмираєш, як камінь, не можеш дихати. Не знаю, як пояснити це відчуття. Не пам'ятаю, скільки це тривало. Після він сказав: "Я вважаю, заняття пройдено добре, обовʼязково все повторимо на наступному".

Я прийшла додому, почала виривати з голови волосся, плакала, закрилася в кімнаті. Не знаю, чому не розказала батькам. Того вечора я сказала лише, що не хочу більше танцювати: важко поєднувати навчання і танці. Батьки відповіли: "Не можна кидати після стількох років".

Наступний місяць він поводився так само – ляскав і мацав, але я відчувала, що це стається частіше. Я думала, що інші, можливо, не помічають. Зараз, коли новина про "Сузір'я" вийшла, мені три дівчини написали, що завжди бачили, що щось відбувається, і їм соромно, бо вони тоді нічого не сказали.

Через місяць мій партнер сказав, що треба ще одне індивідуальне заняття – ми ж домовлялися. Я відмовлялася, казала, що грошей немає. Але його мама подзвонила моїй, і моя сказала, що ми знайдемо кошти.

Я пішла – і [сексуальне насильство] сталося ще раз. Та сама історія, тільки я вже костюми не носила, просто одразу це почалося. Він мене мацав, цілував, просив його торкатися. Після цього я вже знаходила будь-які причини не йти.

Якщо партнер казав про індивідуальні, я вигадувала, що брат захворів, що навчання, що не можу. Я зрозуміла, що про гроші казати не можна, бо його мама може подзвонити моїй, а в "навчання" чи "здоровʼя" він ніби вірив. Потім партнер пішов з танців, його сімʼя переїхала. Мені дали нового, який ненавидів танці й одразу сказав, що на індивідуальні ходити не буде. Я зраділа.

Але був ще один випадок. Коли мені поміняли партнера, Куліш, мабуть, зрозумів, що в нього вже немає шансів побачити мене сам на сам. Якось Людмила Іванівна поїхала з колективом, а він залишився. При всіх сказав: "Анно, ти повинна прийти до мене додому, допомагати костюми перебирати". Я тоді знайшла в собі сили сказати "ні" – брат захворів, треба з ним сидіти.

Він тиснув: "Коли батьки повернуться, прийди хоча б на годинку", але я відмовилась. Мені здається, якби я пішла, було би повне проникнення... На той момент уже, мабуть, рік пройшов після першого випадку, і він все одно не втрачав надії мене "затягнути".

Я молила Бога дати мені щось, щоб я могла покинути клуб. Так і сталося: почалися серйозні проблеми зі здоровʼям, лікарі повністю заборонили танці. Коли я покинула, Куліші навіть не віталися, хоча ми жили на одній вулиці, могли сісти в одну маршрутку.

Вперше я розповіла про це другу, з яким разом ходила на танці, коли дізналася, що його сестра ходить в "Сузірʼя". Я не говорила конкретно, що зі мною сталося, змогла сказати лише: "Дивись за своєю сестрою. Ти не знаєш, хто ці люди і що вони можуть". Хлопці, які були з нами в колективі, бачили, як Тимофійович нас мацав – під час прогинів, коли показував рухи. Вони були підлітками, їм було смішно. Але, думаю, теж розуміли, що це не нормально. Зараз мама мого друга найбільше захищає Кулішів в інтернеті, і від цього дуже боляче.

Найбільше мене засмучують люди, які пишуть, що це наклеп. Зараз я вважаю своєю місією про це говорити людям, щоб у майбутньому, коли вони матимуть дітей або бачитимуть щось в інтернеті, вони навіть не сміли писати такі коментарі. Ви ніколи не зрозумієте, як це, якщо ви цього не пережили.

Я дуже хочу, щоб Куліші більше не мали жодного звʼязку з дітьми. Можливо, [інші батьки] думають, що поки дитина не в старшій групі, вона в безпеці. Але, як я вже казала, фізичне насильство і моральний тиск відбувалися завжди.

"Батьки самі почули, як Куліші обзивають мене "пот*скухою". Тоді мене це просто розтрощило".

Євгенія Норенко, 22 роки

Я потрапила в "Сузірʼя", коли мені було 4 роки. Памʼятаю, як нас тренували, коли я була зовсім маленька – це були приємні спогади. До супермалих дітей Куліші нормально ставляться, коли не в психозі. У старшу групу я перейшла в 11-12 років.

[Насильство] тривало ще у Людмили Іванівни. Зазвичай заняття починається нормально – вона дуже добра і мила, усміхається. Проходить 20 хвилин – як тільки її дратують і щось йде не так, починається жесть. Вона кричить, може вдарити по плечу. Коли треба щось поправити і їй вже не вистачає нервів, – лупцює по ногах, по руках.

Вона могла зриватися настільки, що не просто раз ударити, а прям нормально надавати зверху. Це сприймалося як норма – або така "фішка викладача", або "це спорт і так повинно бути".

Ще коли нам було років по 10, я чула, що Куліша називають старим збоченцем. Старші дівчата з нього "угарали", але згадували історії, як він звав їх додому "на чай". Я тоді подумала: "Ого, який милий дідусь. Може і ми колись доростемо до того, що в нас будуть дружні взаємини".

Але від Куліша завжди відчувалася супернебезпека. Мало того, він ще жорсткіший, ніж Людмила Іванівна – це просто якийсь концтабір. Коли запізнюєшся на 3 хвилини – тебе 15 хвилин поливають брудом, матюкають, кричать, принижують, кажуть, що ти г*вно і нічого не достойна...

Мені здається, в нього є якась стратегія. Спочатку ти приходиш – він на тебе типу не зважає, потім вибирає "улюбленців", починає робити недоречні компліменти, у танцях мацати. Це просто база, коли він поправляє рухи і тримає за груди. Часто це боляче, але ти терпиш і не можеш нічого сказати, інакше тобі одразу прилетить або тебе 15 хвилин будуть обс*рати...

Коли він танцює або щось показує, завжди тримає тебе рукою за куприк, а інколи може торкатися сідниць – щось там ніби поправляти чи просто притулятися, засовувати руку поміж ніг, але не в білизну. Потім починає казати дівчатам дивні речі про пубертат, типу: "Скоро ви "обабієте", – це його улюблене слово – "ц*цьки, п*ськи, ж*пи круглі будуть". І це максимально сильно сковує, бо ти в шоці навіть від таких слів, не кажучи вже про дії.

Як тільки я побачила, що в нього є такі "схильності", зрозуміла, що це дуже небезпечна людина і мені не можна залишатися з ним наодинці. Коли ж він запросив мене та мого партнера на індивідуальні заняття, це був пік страху. Я заздалегідь партнера попереджала: "Будь ласка, спочатку заходиш ти, потім заходжу я. Так само назад: я перевдягаюся – ти чекаєш. Я йду – тоді вже ти".

Декілька занять так було нормально. А потім на одному занятті він каже: "Женя, лишися". Партнер іде, я залишаюсь і просто мовчу. Я тоді постійно мовчала з Кулішем: нічого не питала, не підходила, не розмовляла з ним телефоном, бо було страшно. Він запитує, чи мені сподобалося заняття. Каже: "Я хочу вас переставити, поставити тебе до трохи старшого хлопця. Як ти на це дивишся?". Стою киваю.

Я завжди намагалася тримати дистанцію, щоб він не міг підсунути руку, торкнутися чи вдарити. Тут він починає підходити ближче, сідає на пуфік і запрошує сісти теж. Кажу: "Не можу, бо мене батьки чекають на вулиці". Звичайно, мене ніхто не чекав. Я сказала так про всяк випадок, якщо він щось задумав.

Починає питати про мої плани на навчання, хоча мені тоді було років 12. Мовляв: "У мене є зв'язки, я тебе влаштую в педагогічний, можна буде екзамени не здавати", – і починає брати мене за руку. Я її назад вириваю, відходжу і повертаюся, щоб іти. Він хапає мене за руку і каже: "Чекай, куди ж ти біжиш?" Я вирвала руку і вибігла з кабінету. Прийшовши додому, я розповіла це батькам і почала повністю його уникати.

Після цього він зі своєю жінкою почав називати мене "шл*хою". Коли в 14 років я пішла підпрацьовувати аніматором, вони почали ще сильніше мене принижувати, постійно поливали брудом, казали, що я "ходжу ї**тися за гроші".

З часом він почав більше мене бити. Інших дівчат – торкатися, а мене – уникати, максимально відгороджуватися. Якщо раніше він ще міг поставити мене в якийсь танець чи номер, то потім це все припинилося.

Був момент, коли я посковзнулася і впала. Він підбіг до мене і на очах у всіх почав бити зверху кулаками – по спині, по голові. Людмила Іванівна підбігла, відтягувала його за сорочку й казала: "Не треба, лиши її". І, звісно, шльопання по дупі нікуди не зникло. Ти просто йдеш, нікого не чіпаєш, а він міг або схопити тебе, або вдарити.

Я казала батькам, що більше не хочу туди ходити, але в Кулішів була тактика: заздалегідь дзвонити батькам і говорити, що "ваша дитина не в адекваті", "це перехідний вік". Так було і зі мною. Мені зробили погану репутацію. Батьки довго не хотіли мене забирати – думали, що клуб мене дисциплінує.

Потім батьки самі почули, як Куліші обзивають мене "потаскухою" і кажуть, що я "на кожного вішаюся". Тоді мене це просто розтрощило – було соромно і жахливо. Мені було 14 років, і в мене ніякого хлопця чи залицяльника, звісно, не було.

Батько прийшов туди, всіх обматюкав, сказав, що звернеться до поліції, якщо вони будуть далі чіплятися до мене. Мене забрали, але Куліші ще дуже довго дзвонили – казали, що я "завагітнію в 15 і стану наркоманкою", що мене треба повернути. Мою молодшу сестру теж забулили і сказали забирати. Ми просто припинили з ними зв'язок.

Потім я переїхала в Дніпро й навчалася у балетному коледжі. У якийсь момент я захворіла, і дівчинка з танців написала: "А ти вагітна?" Я відповіла: "Ні". А вона каже: "Вчора на занятті Людмила Іванівна розповідала, що ти таскаєшся по гуртожитку, що завагітніла і пішла з коледжу". Звісно, я сказала, що це неправда, але мене це просто вбило. Минуло вже три чи чотири роки, а вони досі про мене щось говорили. І так робили з багатьма.

Я не пам'ятаю, чи розповіла щось після того випадку, як Куліш мене лупцював при всіх. Чомусь у мене ніколи не було думки, що це можна виправити або викорінити. Пам'ятаю, що стовідсотково казала батькам про один випадок, коли ми були на межі переходу до старшого колективу. На один із концертів дівчинка забула маленьку хустинку, яка зав'язується на руку. Ми тоді були в роздягальні самі, і вона почала плакати – всі намагалися її заспокоїти.

Ми розуміли, що зараз нас усіх будуть гатити чим попало, тому вирішили, що хтось із дівчат підійде до Людмили, скаже про ситуацію та одразу запропонує якусь альтернативу, щоб хоч трохи пом'якшити наслідки.

Щойно дівчата це сказали, викладачка відштовхнула їх у стіну, пробігла повз і налетіла на ту дівчинку. Вона схопила якісь речі, які трапилися під руку, почала бити її по голові, по спині, по руках. Дівчинка кричала і плакала, а викладачка – людина спортивної статури – з усієї сили била і штовхала її.

Ми почали її захищати, кликати когось. Через якийсь час Людмила відступила. Я одразу подзвонила мамі й розповіла, що сталося. Я сказала: "Вона реально хвора. Їй не можна працювати з дітьми". Моя мама подзвонила мамі тієї дівчинки й спитала, чому вони не підуть до поліції. Але вони боялися, що тоді на дитину буде ще більше тиску. Дівчинка продовжила ходити на танці, наче нічого не сталося.

Мені довгий час було образливо, що батьки мені ніби не вірили. Багато хто вважав, що я перебільшую. Ти бачиш, як інші люди розповідають, що Куліш комусь руку в труси засунув, і сприймають це як щось "нормальне"…Коли ми приміряли костюми чи сукні, дівчата від 9 до 14-15 років стояли майже голі, а він дивився.

Це було настільки ненормально, але при цьому ніхто про це не говорив. Люди навіть своїм сім'ям не розповідали, що з ними відбувалося. І ніхто не звертався в поліцію. Думаю, мене врятувало те, що я була супертривожною і намагалася не підходити до нього близько. Мені дуже жаль і дуже боляче за людей, яким не пощастило, і вони попалися під його стару збочену руку.

Найгірше, що є люди, які туди ходили і все бачили, яких теж лупцювали, але просто не встигли або не захотіли їм руку в труси засунути, – і які думають, що це окей. Їм шкода "бідних старичків". Я вважаю, що навіть якщо з тобою не було сексуального насильства, але було приниження – поділися, розкажи, підтримай.

"Він мацав мене і ліз цілуватися. До 10-річної дитини"

Ольга*, 50 років

Я прийшла в "Сузір'я" десь у другому класі, у 80-ті роки. На той момент ансамбль уже був відомий по всій Україні: вони завойовували призові місця, дуже багато їздили по концертах – і в Київ, і в інші міста. Мені було цікаво, подобалося, і я займалася з великим задоволенням до того моменту, коли все сталося.

Коли я мала була, у нас більше його дружина викладала. Він мене не чіпав – мабуть, не звертав уваги. А от ті дівчата, кому вже було 10-12 років...

Все почалося приблизно в 1984-1985 роки, коли я перейшла в середню групу. Я знала, що він строгий. Він бив дітей, і його дружина теж – вони навіть не приховували цього. Ображали, всяке було, звісно. Але коли він почав мене лапати і лізти цілуватися… До 10-річної дитини…

[Розбещення] було в його кабінеті. Зазвичай перед заняттями чи після занять ми всі збиралися, він розказував, що ми зробили так чи не так. Потім – все, всі додому, а мені сказав: "А ти зажди, нікуди не йди, ми з тобою поговоримо". Таке було часто. Я намагалася одразу тікати, щоб він не згадав, що я є.

Я три дні ходила як зомбі. Не розуміла, що зі мною, чого він до мене лізе і що він від мене хоче.

Я це все пам'ятаю уривками. Разів десять приблизно це було. Ми багато років їздили в табори, там він теж до мене чіплявся. Ми там не відпочивали – тренувалися з ранку до вечора. Я почувалася там як у концтаборі.

Пам'ятаю, як він покликав мене у свою кімнату: підходив близько, мацав, ліз цілуватися. Говорив, що "любить", і "нікому не кажи". Для мене це тоді було таким психологічним стресом, що я дуже довго це пам'ятала...

Я не могла нікому розказати – ні батькам, ні друзям, ні знайомим. Для мене це був сором. Хто б мені повірив? Він був відомою людиною…

Куліш нічого не соромився. Вони [з дружиною] били дітей, обзивали постійно. Хлопцям теж прилітало – усі боялися. Чотири роки я це витримала, займалася вже без бажання, і потім перестала ходити.

Я завжди думала про те, щоб розповісти, але не було доказів. І у 20, і у 30 років у мене виникало бажання піти й написати на нього заяву. Але думаю: ну хто вже буде там щось робити? Це ж було дуже давно, і такі справи вже, мабуть, не розслідують.

Коли я побачила в Telegram-групі відео з кимось із поліції, що в Кременчуці [тренера звинувачують у розбещенні дітей], одразу подумала, що це про Куліша. Я навіть не бачила ім'я, але було таке відчуття. Потім в коментарях побачила, що пишуть про колектив "Сузір'я". Там було його фото, і все – мене накрило знову.

Я наважилася розповісти, бо хотіла, щоб люди знали. Якщо хтось із молодих дівчат ще попав під його роздачу, хай їм стане легше, що ми теж є, ми їх підтримуємо.

Я вважаю, що покарання повинно бути, бо ця людина покалічила багато дітей. Для нього це, можливо, була розвага, а для нас – психічна травма на все життя. Це вже ніяк не повернеш.

"Не буває шовкових тренерів". Що каже керівництво "Сузір'я"

"УП. Життя" звернулася до Людмили Куліш із проханням прокоментувати ситуацію та зв'язати нас з Олександром Кулішем, оскільки його контакти знайти не вдалося. Викладачка відмовилася коментувати звинувачення.

"Я не хочу нічого думати і ніякі коментарі давати не буду, так, як мені сказав адвокат. Мій чоловік також не хоче спілкуватися на цю тему.

Всі ті люди, які хочуть облити нас з ніг до голови… Звичайно, в кожному колективі знаходяться люди, які щось скажуть погано. Не буває шовкових тренерів і таких же колективів (...)

Я не хочу чути нічого зараз, дайте мені спокій. Я не хочу коментувати. Це наклеп однозначно. Все, вибачте", – сказала Людмила Куліш.

Тим часом очільник Кременчуцької окружної прокуратури Олег Балаєв у коментарі "УП. Життя" закликав свідків та постраждалих звертатися до відомства з інформацією. Усім, хто свідчитиме, обіцяють нерозголошення особистих даних.

Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"