Дідух, Рай чи Сніп. Як роблять головну українську окрасу Різдва та що вона символізує

Дім по-особливому затишний на Різдво: сповнений пахощів святкових страв та випічки, вогників гірлянд та свічок, запаху хвої, шуму балачок та сміху чи навпаки благоговійної тиші. Таким ми пам’ятаємо свято з дитинства.

Тоді цього було достатньо, та тепер з розпалом війни ми потребуємо більшого – глибинних символів, які, наче якорі, допомагають укоренити і втримати відчуття свята попри гупання вибухів і погані новини. Так у когось вдома із забуття повертається Миколай, у когось на люстрі поселяється солом’яний павук, а у інших на столі чільне місце вперше займає Дідух.

Мабуть, не знайдеться українців, які ніколи нічого не чули про цей святковий Сніп чи не бачили його принаймні на фото, однак ще кілька років тому він вкрай рідко прикрашав звичайні оселі.

Ми звернулися до праць народознавця Василя Скуратівського, етнографа Степана Килимника та фольклориста Олекси Воропая, аби з’ясувати, з чого роблять Дідух, що роблять з ним після Різдва та чому наші предки так шанували цей перший або ж останній сніп колосся.

Місце, де живуть духи

Давні українці свято вірили в духів. Душі померлих супроводжували їх упродовж всього життя, могли оберігати чи карати та завдавати шкоди. У цій прадавній вірі був один важливий і цінний момент: з духами можна було домовлятися і на це була спрямована левова частка усієї народної обрядовості.

З приходом християнства на терени України ця віра нікуди не зникла, а лишень трансформувалася та нашарувалася – як і самі обряди. Тож не дивно, що традицію виготовляти і шанувати Дідуха дослідники пов’язують з дохристиянськими часами. Не дарма ж ще однією з назв Дідуха є Коляда – бог зимового сонця у язичників або ж у народознавстві богиня, що народила зимове сонце.

Степан Килимник пише, що за народними віруваннями у Дідухові жили усі душі роду, які покинули цей світ. Все літо вони оберігали ниву від негоди, аби був гарний урожай, а зі жнивами переселялися в клуню і жили в останньому необмолоченому снопові.

Оскільки всі душі померлих вважалися святими, а святі перебувають в раю, тому й друга назва Дідуха – Сніп-Рай.

Професор Килимник також описував обряди, пов’язані з Дідухом. Наприклад, коли дідуха вносили в хату, його окроплювали освяченою водою, набраною до сходу сонця. Господар хрестився і проказував: "Милостивий Боже, і ти Сонце праведне, зі святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство і здоров’я. Пошліть іще краще цього року"!

Завдяки таким спогадам, зібраним етнографами, ми можемо уявити, яким чином та як щільно перепліталися християнство та анімістичні вірування народу у сили природи.

Народознавець Василь Скуратівський наводить ще трохи інше трактування Дідуха – він ніби-то символізує спільного предка – Діда.

На Покутті (сучасна Івано-Франківщина) разом зі Снопом до хати вносили й ще один атрибут культу предків – Бабу. Це був великий оберемок соломи і нею в будинку застеляли підлогу.

У своїй книзі "Дідух" дослідник згадує також цікавий факт: у деяких регіонах (зокрема, на Поліссі та Черкащині) дідухом називали також виплетену в три косиці мотузку з волосіні, яку прибивали між дверима та косяком, аби з хати не виходило тепло та не потрапляв холод. Тож дідух охороняв родинне тепло і в прямому, і в переносному значенні.

Наші предки вірили, душі померлих роду навідують і оберігають лише ті родини, де їх шанують, а отже й роблять Дідуха. Коли Рай-Сніп виносили після свят з хати, духи начебто полишали родину і відправлялися на своє постійне місце перебування, аби потім знову повернутися й оберігати ниви.

З чого роблять Дідуха

Попри регіональні особливості, традиції та відмінності, є одна спільна риса, яка лежить в основі створення Рай-Снопа: він виготовляється з необмолочених колосків.

Олекса Воропай у своїх етнографічних нарисах, які вийшли друком у 1946 році у Аусбургзі, зауважує, що на Великій Україні (нині територія центральної та східної України) зазвичай Дідуха робили з жита, а на Західній – з пшениці.

Рай-Сніп у різних регіонах виготовляли з різного збіжжя: зажиночного (тобто, першого, яке вижали з поля) чи обжиночного (останнього, яке зібрали).

Існують пояснення на користь і одної, і іншої версії. У давнину зажинки були справжнім святом. Степан Килимник згадує, що у день, коли зажинали поле уся сім’я одягалася у святкове вбрання й більше ніяка робота, окрім початку жнив, не робилася. Зажинали колосся з особливими примовляннями, аби врожай був добрим та було здоров’я його їсти. На користь Дідуха з останніх колосків, зібраних з поля, свідчать вірування про духів, які з поля переселяються у останній зібраний сніп.

Як виглядає Дідух

Рай-Дідух найчастіше мав одну велику або три "ноги" – опори, на яких стояв сам сніп. Інколи їх могло бути 5 або ж 7. Колосся зв’язували разом джгутом із соломи або плетеними з соломи мотузками-косами.

У Дідухамогло бути кілька ярусів-поверхів. Щодо їх символічності (як і символічності кількості ніг) є багато версій. В одних йдеться про часи (теперішній, минулий та майбутній), в інших – про "світи" (земний та потусторонній), у пізніших, пов’язаних з християнством – символи Отця, Сина та Святого Духа.

Рай-Сніп міг мати вигляд дерева – тоді основу розгалужували на кілька частин і перев’язували "гілки" мотузками. Кожна з таких гілок закінчувалася "букетом" з колосків.

Іноді Дідуха заквітчували паперовими чи засушеними квітами, прикрашали кольоровими стрічками. Сучасні майстри соломоплетіння додають до нього овес, сухоцвіти, декоративні елементи, плетиво з соломи.

Нині Сніп часто роблять маленьким, "худеньким", схожим більше на акуратний букет колосків. В давнину ж Дідух був снопом буквально – великим та масивним. 

Обряд внесення Дідуха та його місце в хаті

Дідух був не просто декоративним або символічним елементом українського Різдва. З нього й починався Святвечір. Якщо перша зірка на небі для давніх господарів була сигналом про те, що можна сідати за стіл, то внесення Дідуха означало, що підготовка до Вілії (інша назва Святвечора) вже завершена та можна лаштувати вечерю.

Обряд внесення Снопа до хати детально описав Степан Килимник у зимовому циклі праці "Український рік у народних звичаях в історичному освітленні".

Вносили до хати Рай-Сніп батько зі старшим сином. Дідуха ніс сам господар, а хлопчик підсоблював. Разом з колоссям несли ще легко зв’язані в’язочки сіна (так, щоб з них могло натруситися; зазвичай в’язок було три, подекуди брали дванадцять). Батько кликав сина "нести Свята до хати", а поки несли примовляли: "хай труситься сіно, хай годує худібку. Хай м'яко буде душечкам, хай м’яко буде Святому Дитяті та худібці на сіні лежати".

Дідух зустрічала в хаті господиня книшем (його ще називали "хліб з душею"; часто був житній, міг мати начинку, а від звичайного головно відрізнявся виглядом – у центрі палянички склянкою витискали коло, і після приготування у хлібини посередині виходила "шишка" або "душа"). 

Коли батько входив у дім то казав: "святки йдуть", а син додавав: "святки прийшли".

На покутті (головний куток в хаті, розміщений по діагоналі від печі; найпочесніше місце, де зазвичай висіли ікони) стелили сіно і тоді ставили Дідуха. Ще одна в’язка сіна стелилася під скатертину, а третя – під стіл.

Пізніше, разом з тим, як традиційне українське житло змінило свій вигляд, Сніп перебрався на чільне місце столу. Сюди його доречно ставити і нині.

Оскільки, Рай-Сніп символізує душі померлих, то біля нього обов’язково ставили поминальні страви – кутю (як коливо) та узвар. Подекуди кутю накривали книшем, а узвар – паляницею.

Що робити з Дідухом після свят

Сніп стояв на покутті аж до Нового року чи Водохреща, залежно від регіону. Далі його вимолочували діти (тобто, вибивали з колосків зерно), а зерном обсівали обійстя, хату і поле.

Подекуди Дідухом називали і солому, і сіно, яке було в домі на Святвечір. У праці Килимника йдеться про те, що Дідуха на Новий рік розбирали на три частини: одну несли в клуню, а інші – в сад чи город і там під ранок спалювали. Старалися палити між дерев, аби дим обкурив їх. Це мало забезпечити гарний врожай у новому році. Тоді ж господар легенько бив обухом неплідні плодові дерева і "лякав" їх погрозами зрубати, як не вродять.

Важливо розуміти: йдеться саме про солому та сіно, не про колосся. Зерно з Дідуха не палили, саме ним ходили посівати домівки діти. Хлопчикам-посівальникам доручали молотити Дідуха, якщо у господарів не було своїх дітей. Вважалося, що у дітей легка і щаслива рука і вони не завдадуть шкоди душам в Снопові. Зібране зерно ділили на три частини: на посівання, на засів поля та для корови, коли отелиться.

Вимолочений сніп господар виносив у клуню до Голодної куті (вечору перед Водохрещем). Вже ось цей вимолочений сніп спалювали діти на вигоні чи у садку перед Водохрещем.

Нині все менше людей засівають поля, наше житло і побут вже не виглядає як у старих записах етнографів, але прикрасити стіл Дідухом однаково буде хорошої ідеєю. Його не обов’язково спалювати і щороку виготовляти чи купувати новий – головна його місія нині нагадувати про глибину наших традиції та коріння.

Людмила Панасюк, "УП.Життя"